Iii. вивчення нового матеріалу

УРОК № 18

Клас:10

Тема. Основні права, свободи і обов’язки громадян України

Мета:спираючись на знання учнів, отримані в попередні роки на­вчання, розглянути конституційний статус громадян Укра­їни; удосконалити навички роботи з джерелами інформації (нормативно-правові акти, публікації ЗМІ), створити атмос­феру для формування й виявлення позиції учнівської молоді в питанні забезпечення прав і свобод людини й громадянина.

Очікувані результати:Після опрацювання теми учні зможуть: дати визначення громадянства України;

• назвати правові акти, якими регламентоване громадян­ство України, підстави його набуття і припинення грома­дянства;

• пояснити зміст поняття «право» в об’єктивному і суб’єктивному значенні, гарантії та механізми захисту прав і свобод людини;

• назвати основні міжнародно-правові акти з прав людини;

• охарактеризувати права, свободи й обов’язки людини і громадянина;

• охарактеризувати права, свободи і обов’язки громадян України.

Базові поняття і терміни:«громадянство України», «права, свободи, обов’язки людини і громадянина», «міжнародні стандарти у сфері прав лю­дини», «гарантії захисту прав і свобод», «механізми захисту прав і свобод».

Обладнання уроку:підручник, Конституція України, картки із завданням для роботи в, парах, картки із завданням для роботи в групах, схема «Класифікація прав людини і громадя­нина за змістом».

Структура уроку

I.Організаційний момент

II.Актуалізація опорних знань, умінь і навичок

III.Вивчення нового матеріалу

1. Громадянство України: поняття, підстави набуття і припинення.

2. Поняття і загальна характеристика прав, свобод і обов’язків людини й громадянина. Міжнародні стандарти у сфері прав людини: поняття, акти, що їх визначають.

3. Загальна характеристика прав, свобод і обов’язків громадян України.

4. Гарантії та механізми захисту прав і свобод: поняття й види.

IV.Узагальнення та систематизація знань, умінь і навичок

V.Підсумки уроку

VI.Домашнє завдання

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

Фронтальне опитування

1.Охарактеризуйте конституційні правовідносини

2.Назвіть джерела конституційного права України.

3.Назвіть інститути конституційного права України.

4.Охарактеризуйте державний лад України.

5.Назвіть державні утворення, які існували на українських землях.

6.Назвіть правові пам’ятки, що створювались На українських теренах.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ НАБУТТЯ І ПРИПИНЕННЯ.

Розповідь учителя

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою й Українською державою, який знаходить свій прояв у їхніх взаємних пра­вах і обов’язках.

Правові відносини, що стосуються громадянства, регулюються відповід­ними нормативно-правовими актами, основними з яких є Конституція Укра­їни і Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких засадах:

1.єдиного громадянства;

2. запобігання виникненню випадків без громадянства;

3. неможливості позбавлення громадянства України;

4. визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5. неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадяни­ном України або набуття громадянства України його дружиною (чоло­віком) та автоматичного припинення громадянства України одним із по­дружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

6. рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, поряд­ку і моменту набуття ними громадянства України;

7. збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Ми розглядали підстави набуття громадянства України в аспекті їх відпо­відності міжнародним стандартам. Слід додати, що законодавством визначе­ні також умови, за яких відбувається прийняття до громадянства України, а саме:

1. визнання й дотримання Конституції України та законів України;

2. зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

3. безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років (ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад два роки та постій­но проживає на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця — термін безперервного проживання на території України на законних підставах становить три роки від моменту надання ним статусу біженця);

4. отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5. володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6 наявність законних джерел існування.

До громадянства України не приймаються особи, які вчинили злочин про­ти людства чи здійснювали геноцид; засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину; вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Стаття 25 Конституції України проголошує право громадянина України на зміну свого громадянства. У зв’язку з цим стаття 17 Закону України «Про громадянство України» передбачає підстави для припинення громадянства України:

1. вихід із громадянства України;

2. втрата громадянства України;

3. підстави, передбачені міжнародними договорами України, на обов’язковість яких дала згоду Верховна Рада України.

Втрату громадянства не слід ототожнювати з позбавленням громадянства, тому що Конституція України виключає можливість подібної процедури.

Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Інститут громадян­ства в Україні відповідає міжнародним правовим стандартам, і його норми спрямовані на забезпечення стійкого правового зв’язку людини та україн­ської держави, на забезпечення прав особи в різних сферах життя.

2. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ, СВОБОД І ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ Й ГРОМАДЯНИНА. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ, АКТИ, ЩО ЇХ ВИЗНАЧАЮТЬ.

У сучасному світі розуміння прав людини ґрунтується на трьох положен­нях:

по-перше, кожна влада обмежена;

по-друге, кожна людина має свій автономний світ, втручатися в який не може жодна сила;

по-третє, кожна людина, захищаючи свої права, може висунути претен­зії до держави.

Історія ідеї про права людини бере свої витоки в давнині. Уже в Біблії міс­тяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівність людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу рівність людей об­ґрунтовувалася однаковими природними умовами їхнього походження. Од­нак за часів рабовласництва й феодалізму панувала ідея про права виключно «вільних» людей.

Стрімкий розвиток ідеї про права людини припав на епохи Відродження й Просвітництва. Тоді права особи (на життя, свободу, власність тощо) були визнані священними вимогами, що стало основою сучасного розуміння прав людини.

Кожний народ зробив свій внесок у розвиток ідеї про права людини, вирі­шуючи цю проблему залежно від історичних обставин свого буття. Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знайшла вті­лення в нормативних актах держав Європи й світу. Декларація незалежності, що була прийнята в США в 1776 р., проголосила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо очевид­ною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певни­ми невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». У Декларації прав людини і громадянина Франції, прийнятій 26 серпня 1798 р., говориться про «природні, невідчужувані й священні права людини».

Названі документи США та Франції стали підґрунтям для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини в норма­тивних актах інших держав.

У 1945 р. зусиллями держав світу було створено Організацію Об’єднаних Націй, а 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого мають прагнути всі народи й держави.

Загальна декларація прав людини має основне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини, є першим міжнародним документом, у якому найповніше викладено перелік прав людини. Цей документ скла­дається з преамбули та 30 статей, де наведено основні права й свободи люди­ни, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

У перших статтях викладено основні філософські засади Деклара­ції — стаття 1 проголошує: «Усі люди народжуються вільними й рівними в своїх правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно одне одного в дусі братерства». Отже, рівність і свобода є не дарованим або даним державою, а природним, невід’ємним правом людини.

Загальна декларація прав людини стала першим в історії міжнародним документом загального значення про права людини, який підкреслював необ­хідність неухильного дотримання елементарних прав особистості, демокра­тичних прав та свобод для всіх і містив перелік цих прав та свобод.

Частина прав, проголошених Загальною декларацією прав людини, на­була свого змістовного розширення в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (23 березня 1976 р.) та Міжнародному пакті про економіч­ні, соціальні та культурні права (16 грудня 1966 р.). Крім міжнародних, при­ймалися й регіональні акти, наприклад Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод (4 листопада 1950 р.).

Людина наділена правами від моменту свого народження як невід’ємними умовами її фізичного і соціального існування та розвитку, незалежно від того, усвідомлює людина їх чи ні.

Права людини — це соціальна спроможність людини вільно діяти, само­стійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різних ма­теріальних і духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Право — це визначена законом міра можливої поведінки особи. Реалізо­вувати чи ні гарантовані державою можливості залежить від самої людини.

У цьому сенсі його можна визначити як «суб’єктивне право*.

Поняття «свобода» є за своєю суттю також «суб’єктивним правом», воно визначає сферу самостійності людини, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання тощо).

Забезпечуючи права й свободи людини держава, у свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов’язків.

Обов’язок— це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чіт­ко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов’язок характеризується такими рисами:

1. це необхідна поведінки людини, яка не залежить від її бажання;

2. це завжди певне обмеження прав людини, проте людина має коритися пев­ним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкодиіншим;

3. за невиконання обов’язку держава встановлює юридичну відповідаль­ність.

Необхідність установлення обов’язків передбачається міжнародно- правовими документами. Так, у частині 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначено, що право людини на вільне вира­ження своїх поглядів пов’язане з певними обмеженнями, які необхідні для поважання прав і репутації інших осіб; охорони державної безпеки, громад­ського порядку, здоров’я чи моральності населення.

3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ, СВОБОД І ОБОВ'ЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ.

Розповідь учителя

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина, які отримали консти­туційне закріплення, визначають конституційний статус особи. їх називають основними правами, свободами та обов’язками людини і громадянина.

Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами.

Залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини (право на життя, пра­во на повагу до гідності людини, право на невтручання в особисте та сімейне життя тощо) і права громадянина. Так, за Конституцією України виключно її громадянам належать право на участь в управлінні державними справами, сво­бода об’єднань у політичні партії. Лише для громадян держава Гарантує додат­кові умови для здійснення права на працю, права на соціальний захист тощо.

За черговістю включення основних прав, свобод і обов’язків до консти­туцій та міжнародно-правових документів їх поділяють на права першого, другого і третього покоління.

Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII—XVIII ст.) громадянські й політичні права, які дістали назву «нега­тивних», тобто таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи людини (право на життя, не­доторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «по­зитивними». Позитивні права потребують підтримки та забезпечення з боку держави! Право на працю, відпочинок, соціальний захист, освіту вимагають від держави проведення постійної, цілеспрямованої політики щодо реалізації певних програм та потребують значних матеріальних ресурсів.

До третього покоління належать солідарні або колективні права, існуван­ня яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які належать біль­ше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим особам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.

Найпоширенішим критерієм класифікації прав і свобод людини і грома­дянина є їхній зміст. Зазвичай за змістом вони поділяються на особисті (гро­мадянські), економічні, соціальні, політичні, культурні та екологічні права і свободи.

Робота зі схемою

Учитель пропонує учням розглянути схему і назвати види прав людини і громадянина, які виділяються за змістом, а також навести приклади кож­ного виду прав.

Особисті права і свободи покликані забезпечити її недоторканність, можливість фізичного існування і духовного розвитку. Здебільшого вони не пов’язані з громадянством та відносинами з державою. Ці права виника­ють від народження і спрямовані на захист життя та гідності кожної люди­ни.

Конституція України містить такі особисті права:

1) право на життя та його захист;

2) право на повагу до гідності людини;

3) право на особисту недоторканність;

4) право на невтручання в особисте та сімейне життя;

5) право на недоторканність житла;

6) право на таємницю листування та інших видів комунікації;

7) право на свободу слова;

8) право на свободу світогляду і віросповідання;

9) право на свободу пересування і вибір місця проживання.

Політичні права і свободи — група прав, які належать людині як члену політичної системи суспільства, коли він виступає насамперед як громадя­нин держави. До цієї групи прав і свобод належать:

1. право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації;

2. право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, обирати й бути обраними до органів держав­ної влади та місцевого самоврядування;

3. право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і де­монстрації;

4. право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення тощо.

Соціально-економічні права — це права, пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами із суспільством, держа­вою, колективами, іншими людьми.

Систему соціально-економічних прав громадян за Конституцією України становлять право на власність, право на підприємницьку діяльність, право на працю та відпочинок, на страйк, на соціальний захист, право на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Культурні права — це права, що забезпечують людині доступ до духо­вних цінностей, створених окремим народом або всім людством. Культурни­ми правами визнаються: право на освіту, право на користування досягнен­нями вітчизняної та світової культури, право на свободу наукової, технічної та художньої творчості, право на захист інтелектуальної власності, право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Конституція України передбачає право кожного громадянина на осві­ту, яке забезпечується існуванням розгалуженої системи освіти в Україні, обов’язковістю повної середньої освіти, наданням пільг учням та студентам.

Екологічні права — це особлива група прав, яка виокремлюється з-поміж інших. Вона буде детально розглянута в темі «Екологічне право».

Як уже зазначалося, права не можуть існувати без обов’язків. По-перше, права мають усі люди, і реалізація прав кожним у жодному разі не може за­шкодити такій самій реалізації прав іншими членами суспільства. По-друге, зловживаючи своїми правами і нехтуючи обов’язками, людина завдає шкоди собі ж: не виявляючи турботи про навколишнє середовище, не можна споді­ватися на реалізацію свого права на здорове довкілля; не сплачуючи податки, навряд чи можливо очікувати від держави виконання програм економічного і соціального розвитку тощо. Обов’язки, як і права, визначені Конституцією України і розкриті у відповідних законах.

Конституційний обов’язок — це санкціонована державою в інтересах усіх членів суспільства і закріплена в Конституції необхідність, що встановлює кожному громадянину відповідний вид і міру поведінки і відповідальність за неналежне його виконання.

Основним обов’язком громадян України є обов’язок дотримуватись Кон­ституції і законів України. Цей обов’язок стосується всіх осіб, що перебува­ють на території України. Незнання законів не звільняє від відповідальності за їхнє порушення.

Обов’язок захисту Вітчизни закріплений в Конституції України і розкри­тий в Законах України «Про оборону України» і «Про військовий обов’язок і військову службу». Військова служба є почесним обов’язком кожного гро­мадянина, ухилення від неї тягне за собою кримінальну відповідальність.

На громадян України покладений обов’язок шанування її державних сим­волів. За наругу над Державним Прапором, Державним Гербом і Державним Гімном України передбачена кримінальна відповідальність.

Обов’язок не заподіювати шкоду природі й відшкодовувати завдані їй збитки передбачає необхідність дотримання норм екологічної безпеки та ра­ціонального природокористування. Таке завдання стоїть не тільки перед дер­жавними органами, а й перед кожним громадянином. Цей обов’язок регу­люється також Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Обов’язок охорони культурної спадщини пов’язаний із необхідністю збе­реження матеріальних, духовних і культурних цінностей. Про це мають пі­клуватися не лише органи державної влади, а й кожний громадянин України. Виконання цього обов’язку регламентується Законом України «Про охорону культурної спадщини ».

Обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягаючи на їхні права і свободи, забезпечує саме існування й ефективне функціонування інституту прав людини.

Обов’язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків характери­зує особливе ставлення держави до сім’ї. Він відображає персональну від­повідальність кожного за своїх дітей та літніх батьків. Цей обов’язок більш докладно регулюється Сімейним кодексом України, нормами цивільного за­конодавства.

Обов’язок сплачувати податки й збори є обов’язком кожного громадянина України. Крім цього, він покладений на юридичних осіб — резидентів Укра­їни.

4. ГАРАНТІЇ ТА МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД: ПОНЯТТЯ Й ВИДИ.

Розповідь учителя

Права людини — це категорія можливої поведінки особи; їх реалізація за­лежить лише від бажання конкретної людини. Держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас сучасне демократичне сус­пільство не може нормально функціонувати без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись лише юридич­ною фіксацією прав людини, вона має їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина — це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і грома­дянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституцій­ний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції Укра­їни та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Крім цього, розрізняють соціально-економічні, політичні та юридичні га­рантії.

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність певної матеріаль­ної основи, соціальної стабільності, динамічної економіки, які забезпечили б реалізацію прав, свобод і обов’язків.

Під політичними гарантіями розуміють спрямованість політики держави на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; ста­більність політичних структур; належний рівень політичної культури в сус­пільстві.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалі­зацію прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

При цьому, крім внутрішньодержавних, передбачені також міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Стаття 55 Конституції України проголошує, що кожний має право після використання всіх націо­нальних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів між­народних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Механізми захисту прав людини і громадянина — це заходи, що приво­дять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідаль­ності особи, яка вчинила ці правопорушення.

Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного га­ранта прав і свобод людини і громадянина закріплена в Конституції України, і ця її функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

До системи органів, які захищають і гарантують права людини і громадя­нина, входять:

1) Верховна Рада України;

2) Президент України;

3) Кабінет Міністрів України;

4) центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

5) органи місцевого самоврядування;

6) Служба безпеки України;

7) прокуратура;

8) суд;

9) політичні партії і громадські організації, профспілки;

10) міжнародні судові установи;

11) міжнародні організації.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України, який є гарантом прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України).

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадя­нина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України).

Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і сво­бод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну допо­відь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями неза­лежно від форми власності та їхніми посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадя­нина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в пра­вовій державі відіграють суди. Судовий захист прав і свобод людини і гро­мадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43 Конституції України) передбачає, що суб’єктами права на конститу­ційне звернення з питань подання висновків Конституційним Судом Укра­їни в справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституцій­них прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Водночас функції щодо створення належних умов для реалізації прав, сво­бод і обов’язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1) Центр із прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

2) Комісія з прав людини ООН.

3) Спеціальні органи ООН — Комітет із прав людини (Міжнародний пакт про громадянські й політичні права), Комітет з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль­турні права), Комітет із прав дитини (Конвенція про права дитини), Ко­мітет із ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Кон­венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижую­чих гідність видів поводження і покарання).

4) Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (із прав людини).

5) Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звер­татися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради Єв­ропи й прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

Усі скарги до Європейського суду надсилаються за адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe/BP 431 R6 67006, Strasburg Cedex France.