Початки відродження в Східній Україні

Хоч українське панство знаходило ріжні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, і з усеї сили вислужувалося перед новими влас­тями, проте серед вищих верств українського громадянства — серед потомків козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне і невольне зросійщення, не вигасала любов до українського життя, мови, історії — певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відобрання старих прав і порядків. Звичайно, се невдоволення таїли, вважаючи безнадійним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливіші верта­лися до давніх планів шукати помочі за границею для привернення давніх прав України.

Недавно з секретних паперів пруського державного архіву стало ві­домо, що в 1791 p., коли між Росією і Прусією попсувалися відносини, до тодішнього пруського міністра Герцберга приїздив українець Капніст, знач­ного українського роду, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього відчаю від «тиранії російського правительства і князя Потьомкіна». Військо козацьке, казав Капніст, дуже розжалене тим, що йому відібрано старі

права і вільності та поверстано в регулярні полки: воно страшенно хоче вернути собі старі порядки й вільності. З поручения земляків Капніст питає міністра, чи можуть вони сподіватися на поміч Прусії, коли повстануть против Росії, щоб скинути з себе «російське ярмо». Але міністр дав на се ухильчиву відповідь, не сподіваючись, щоб у Прусії справді дійшло до війни

з Росією. Тому Капніст по­їхав назад, а надалі, казав, якби пруське правительство хотіло, то може завести зно­сини з Україною через його брата, що тоді подорожував по Європі.

На хвилю старі порядки наче були й вернулися. Коли по смерті цариці . Катерини (1796) настав царем її син Павло, то він багато з ре­форм своєї матері зміняв і повертав старі порядки, бо не похваляв політики прави­тельства Катерини. Між ін­шим, і на Україні повернуто дещо з того устрою, який був до скасування гетьманства: вернено генеральний суд і інше, заведене при Розумовськім. Толкували, що до сього призвів Олександр Безбородько, міністр і довірений чоловік царя Павла, україн­ський патріот — бувший пол­ковник київський за старого українського правління. Може, якби сей напрям російської політики потривав довше, се відновлення старого гетьманського устрою пішло б іще далі; але 1801 р. царя Павла вбито, і його заступник Олександр І, постановивши правити згідно з правилами своєї бабки цариці Катерини, став привертати і ті російські порядки, що завела вона на Україні в 1780-х роках.

Потім були надії на відновлення козаччини і навіть гетьманства в 1812 і потім в 1831 p., коли російське правительство в поміч своєму війську збира­ло добровольні козацькі полки на Україні і для заохоти людей місцеве начальство подавало надії на ріжні полегші. На тодішнього генерал-гу­бернатора Рєпніна говорили навіть, що збирається бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчилися отсі поголоски і надії дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків-добровольців на Кавказ і там оселило.

Всі сі жалі й надії, хоч не були ні особливо глибокі, ні особливо серйозні, все-таки підтримували в вищих, освічених верствах свідомість своєї окремішності від громадянства великоруського, зв'язки з історичною минувши­ною України і сучасним народним життям.

Зросійщені службисти, що кров свою проливали за російське отечество і з усіх сил, не за страх, а за совість будували нові російські порядки на Україні, ширили російську мову і культуру, самі виступали як російські письменники і в своїм обиході перейшли вповні на мову російську,— вони заразом з побожною любов'ю збирали пам'ять про українську старовину, записували українські вірші та пісні, слова і прислів'я, а в своїх записках та листах, не призначених для публіки, виславляли колишню українську свободу, давніх борців за українські вільності. І на ґрунті сього роздвоєння наці­ональної душі української ін­телігенції згодом починають виростати серйозніші прояви національного почуття,— го­ловно на пункти прив'язання до українського слова, усно­го і письменного, як най­більш живої й яскравої прик­мети своєнародного україн­ського життя.

Уживання народної мови в письменстві Східної Украї­ни не переривалося до решти ніколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з шко­ли. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили ук­раїнську книжну мову—мі­шану українсько-слов'янсь­ку, чисто народна українська мова здобула навіть сильні­шу позицію, як одинока місцева мова: хто хотів надати українську закраску свому творові, звертався до народної мови. І всі, що цінили укра­їнські прикмети життя, з особливою любов'ю зверталися до літера­турних творів, писаних народною мовою, і високо їх цінили, дарма що справ­жньою культурною, книжною мовою вважався язик великоросійський. З другого боку, сі літературні оброблення народної мови навчали більшої уважливості до живої мови, а живе українське слово — мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого люду, навертали до народу панські верстви, відірвані історією останнього століття, посварені з народом своєю

' Аж дивно буває читати такі відзиви про стару українську «конституцію», про колишнє щастя української автономії, про Мазепу як українського героя, які знаходимо, напр., в за­писках і листуванні офіцера російської служби Мартоса. Побувавши в Галаці, на могилі Мазепи, і згадавши, як сього «фундатора київської академії і багатьох церков» щороку з наказу уряду духовенство проклинає в тім же Києві першої неділі посту «разом з Разіним і іншими злодіями і розбійниками», він записує: «Разін був розбійник, а Мазепа — освіченіший, чоловіколюбніший чоловік, зручний вождь і провідник вільного — значить, щасливого народу. Після того як він вийшов з Малоросії, її мешканці втеряли свої права, котрі Мазепа боронив так довго з любов'ю і запалом, відповідним для патріота. Його не стало, а імення Малоросії й її хоробрих козаків зникло з реєстру народів — невеликих числом, але відомих своїм буттям і конституцією»... панською політикою і винародовлені, як здавалося, до решти. І так на сім но­вім народництві української інтелігенції виростало нове українське від­родження.

Перелицьована «Енеїда» Котляревського, без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя відкрила широку дорогу отсьому заінтересуванню народним життям серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки, писаної народною мовою і друкованої, то значить мож­ливої до широкого розпов­сюдження серед тодішньої української інтелігенції.

З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські писання, навіть найбільш го­лосні і славні (наприклад, київські академічні інтерме­дії). Часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зостава­лися в одній-двох рукописях без усякого поширення (на­приклад, прецікава історична повість Величка, відома в одній авторській рукописі і в одній копії). Тому три видання «Енеїди», що вийшли на протягу одного десятиліття і були розхоплені земляками, зробили появу сеї книжки епохою не тільки в історії українського письменства, але і в розвою української свідомості. Але крім самої формальної сторони—лі­тературного друкованого твору, писаного народною мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача,— книжка містила в собі дійсно дорогоцінний зміст. З-поза жартівливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди нібито троянських гольтіпак, висувалися інші образи і спомини. Саме тоді наші запорожці блукали світами, не знаходячи собі пристановища — і гіркі гадки мусіли наводити спомини, що викликало се байдуже нібито оповідання про тих троянських бурлак! З-поза веселих і грубуватих часом жартів і глузувань вставали образи «вічної пам'яті Гетьманщини». Вставало народне життя, .змальоване з великою любов'ю і знанням, будило любов і спочуття до нього. Не диво, що серед чуткіших людей сей талановитий твір відразу підняв настрій і надії на розвій українського слова і письменства. Коли талановиті люде з тутешніх сторін звернуть свою увагу на українську мову та приложать до неї граматичні правила, українці зможуть іще поспорити славою учених своїх творів з найбільш освіченими народами Європи — писав оден з молодих ентузіастів, маючи в руках ще тільки саму «Енеїду» Котляревського. А письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором «Енеїди» і назвали його батьком нової української літератури.

Але «Енеїда» не зостала­ся самітньою; за нею слідом пішли інші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані «Енеїдою» докази культурної вартості української мови і україн­ського народного елементу. Те, що в «Енеїді» треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, висту­пало в інших творах вповні відкрито і без недоговорень. Таке значіння мали п'єси самого Котляревського — особливо славна його «На­талка Полтавка», поезії Гулака-Артемовського, повісті Квітки — твори другого, тре­тього і четвертого десяти­ліття XIX в. Поруч них вели­чезне значіння мали перші збірки українських пісень, що почали виходити з другого десятиліття (Цертелева, Мак­симовича, Срєзневського).

Сі збірки, видані та й ще декотрі не видані, що ширилися в рукописях, відкрили вперше незвичайне багатство української народної пісні й тим не­звичайно підняли значіння українського слова, бо саме в тім часі освічені люде скрізь почали звертати увагу на народну творчість і високо її цінити.

Появляються також важні для українського усвідомлення праці з укра­їнознавства, особливо з української історії. Особливо великий вплив мала безіменна «Исторія Руссовъ или Малой Россіи» — історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважали Георгія Кониського, а тепер думають на Григорія Полетику або на нього і його сина. Незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична — в оповіданнях про події XVII в. і раніших), вона незвичайно поширилася між українською інтелігенцією особливо в другім і третім десятилітті XIX в., завдяки своїй мальовничості й гарячому патріотичному почуттю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її було аж пізніше, при кінці 1840-х років, але вона розповсюджувалася в копіях і велико вплинула на розвій українського письменства, надовго заповнивши його своїми фантастичними, але з великим патріотичним запалом продуманими постатями і подіями. Слідом за нею з'явилася солідна, хоч і суха історія козацької України Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала два видання — також факт доволі характеристичний для тодішніх інтересів української інтелігенції.

Починаються і тут, на російській Вкраїні, перші віщуни спорів про український народний елемент, про народну мову й поезію — відгомони нових ідей про значіння народності взагалі і впливів слов'янського відрод­ження, що, переносячися на український грунт, давали нове толкування, нову ціну і вартість давнім, стихійним досі і мало усвідомленим потягам до свого рідного, своєнародного.