Моделі приватизації друкованих змі у хорватії

Узагалі, в секторі друкованих засобів масової інформації Хорватії існує три різні етапи і моделі приватизації. Ці етапи великою мірою також відображають загальний соціально-політичний клімат у країні в процесі приватизації. Коротко ці етапи можна описати як "модель Марковича" (на честь останнього прем’єр-міністра колишньої Югославії Анте Марковича, який наприкінці 80-х років намагався здійснити великі реформи, аби перевести югославську економіку на рейки вільного ринку), після чого впродовж майже всіх 90-х відбувався процес так званої "капіталістичної приватизації", що провадилася під час війни, зазнаючи великого впливу з боку правлячої партії та її прибічників, і, нарешті, відносно прозорий процес приватизації решти друкованих засобів масової інформації, що почався в 2000 році і триває і досі, який відбувається, передусім, за правилами ринку, хоча і зазнає певного політичного впливу.

Але, перед тим, як перейти до детального вивчення цих різних моделей приватизації, слід зважити на одну особливість сектора друкованих засобів масової інформації Хорватії. Ця особливість полягає в тому, що найбільш впливові друковані засоби масової інформації в Хорватії стали недержавним із самого початку. Щоденна газета "Ютарний лист", тижневики "Глобус", "Ферал Трибун" і "Націонал" великою мірою формували громадську думку в Хорватії в 90-х роках і зробили величезний внесок у процес переходу Хорватії до демократії. "Ютарний лист", "Глобус", "Ферал Трибун" і "Націонал" були створені колишніми журналістами, які визначили концепцію цих видань і випускали їх як малі, приватні і політично незалежні проекти, що згодом перетворилися на основні видання в секторі друкованих засобів масової інформації Хорватії.

Також важливо зазначити, що найбільше хорватське видавництво (Europa Press Holding, EPH), яке також стало найбільшим видавництвом у Південно-Східній Європі, починалося з маленької компанії з лише одним столом і телефоном, заснованої колишнім журналістом у 1990 році. Будучи політично незалежним і демократично налаштованим, EPH та інші малі приватні видавництва відіграли вирішальну роль противаги, фактично врятувавши сектор друкованих засобів масової інформації Хорватії від руйнівного впливу "капіталістичної" моделі приватизації в 90-х роках.

1. Модель Марковича:

Наприкінці 80-х років (1989 р.) тодішній прем’єр-міністр колишньої Югославії, Анте Маркович, розпочав комплекс реформ, орієнтованих на ринок. Можливо, це була остання, хоча й невдала спроба врятувати федеративну Югославію та перетворити її на конфедерацію, орієнтовану на ринок.

Комплекс реформ включав приватизацію державних підприємств, у тому числі, засобів масової інформації. Ця модель ґрунтувалася на таких принципах.

На урядовий орган (тоді це було Державне управління економіки) покладалося проведення аудиту й оцінки ринкової вартості кожної компанії. По завершенні оцінки працівники компанії отримували пропорційну частку акцій компанії. Частка акцій визначалася виходячи з того, скільки років особа працювала в компанії, при цьому акції, так само пропорційно, також отримували працівники компанії, що вийшли на пенсію, та колишні працівники.

Теоретично, це, можливо, була найкраща модель приватизації. Насправді, керівництво компанії було здатним маніпулювати розрахунковою вартістю компанії, зазвичай, надаючи Державному управлінню економіки неточну фінансову інформацію. Штучно знижуючи вартість компанії (за відсутності ринку цінних паперів чи фондової біржі, що дають змогу обґрунтувати і перевірити фактичну ринкову вартість компанії) і маючи безпосередній доступ до інформації про поточну і перспективну діяльність компанії на ринку, керівництво мало широкий простір для маневрування, аби отримати контрольний пакет акцій. Хоча акції розподілялися серед усіх працівників, керівники, як правило, пропонували малим акціонерам викупити їхні акції і, скуповуючи їх, ставали власниками контрольного пакету акцій. На той час, як зазначалося вище, не існувало ні фондової біржі, ні ринку цінних паперів, отже, малі акціонери могли або залишити акції в себе (точно не знаючи про їх справжню вартість), або продати їх і отримати “живі гроші”, такі необхідні на першому етапі переходу до ринкової економіки. Політичне напруження та загроза війни були додатковими чинниками, що змусили багатьох малих акціонерів продати їхні акції, іноді, за будь-яку ціну.

Незважаючи на ці недоліки, модель Марковича була набагато кращою, ніж інші. Але вона проіснувала недовго і скінчилася з розвалом колишньої Югославії, отже, процес приватизації завершив лише невеликий відсоток компаній.

З великих видань лише газети "Новий лист" і "Глас Істру" успішно завершили приватизацію за цією моделлю та й досі належать їх працівникам, кожен з яких володіє невеликим числом акцій, і керівництву компанії. Однак, слід наголосити, що їм вдалося залучити інвестиції на основі особистих контактів тогочасних керівників для викупу акцій трудовим колективом, залишивши ж за ним вирішальне право на прийняття рішень.

За цією моделлю проводилась приватизація "Слободна Далмація", однієї з найвпливовіших хорватських щоденних газет. Але, з політичних міркувань, в 1992-1993 рр. ця приватизація була скасована, і видання було реприватизоване за "капіталістичною" моделлю.

1. “Капіталістична модель”:

Ця модель найчастіше використовувалася в 90-х роках, особливо, в період з 1992 року до 1997/8 років.

У 1991 році спалахнула війна, що принесла з собою майже блискавичну зміну правової системи і присутність правлячої партії в усіх сегментах суспільства (від політики до економіки та від культури до спорту) і створила благодатні умови для використання цієї моделі, що, взагалі, ґрунтувалася на перерозподілі національних багатств серед представників політичної еліти і їх прибічників.

На початку 1992 року всі неприватизовані компанії (на той час, переважна більшість усіх зареєстрованих підприємств) увійшли до портфелю урядового Реструктуризаційного агентства. Лише це Агентство (пізніше перейменоване на “Приватизаційний фонд”) мало право на свій власний розсуд виводити на ринок ту чи іншу компанію (включаючи засоби масової інформації). Руйнівний вплив війни, спричинений нею обвал ринку і повна невизначеність ситуації призвели до стрімкого падіння оціночної вартості цих компаній. Хоча Агентство з реконструкції (і, пізніше, Приватизаційний фонд) за законом було зобов’язане проводити державні тендери за участю компаній, включених до їхніх портфелів, модель, як правило, функціонувала в такий спосіб: політична еліта вирішувала кому продати компанію за вартістю, набагато нижчою, ніж фактична вартість, навіть зважаючи на руйнівний вплив війни. Після цього оголошувався тендер, але це робилося в такий спосіб, аби усунути від участі в тендері будь-якого претендента (включаючи працівників), окрім обраного – зазвичай, шляхом оголошення тендеру у невідповідному друкованому засобі масової інформації (наприклад, у місцевій газеті) або встановлення занадто короткого терміну (іноді лише 48 годин) для подачі заявок і отримання необхідних фінансових і банківських гарантій. Аби забезпечити участь у тендері «своєї» особи, при відборі претендентів Реструктуризаційне агентство розглядало не лише фінансові і ділові аспекти заявок, але також такі критерії, як “національні інтереси” чи навіть “національна безпека”. Застосування таких невизначених критеріїв майже завжди призводило до продажу компанії "обраним", визначеним лише за політичними критеріями.

Ця модель справила великий руйнівний вплив на друковані засоби масової інформації Хорватії, адже вона не лише забезпечувала прямі інтереси авторитарного режиму (і, як наслідок, запровадила цензуру і самоцензуру засобів масової інформації), але також призвела до продажу медіа-підприємств псевдопідприємцям, чий інтерес в інформаційній галузі, в більшості випадків, полягав лише в отриманні з неї прибутку або навіть її знищенні. За іншим сценарієм більш прибуткові і впливові засоби масової інформації продавалися особам, які лише "позичали" свої імена, аби приховати справжніх власників з політичних структур. Наприклад, так відбулась повторна приватизація щоденної газети "Слободна Далмація", номінальним власником якої став власник СТО автомобілів.

За оцінками спеціальної парламентської комісії, яка аналізувала цей приватизаційний період, 94 % всіх приватизованих об’єктів було приватизовано з істотними порушеннями.

1. Післявоєнні заходи з приватизації:

Руйнація югославської фінансової і податкової систем, що призвела до розвалу банківського сектора і пенсійного фонду, позбавила сотні тисяч пенсіонерів у кожній з колишніх югославських республік усіх заощаджень і гарантій пенсійного забезпечення. Намагаючись розв’язати цю проблему, на початку 90-х років хорватський Уряд передав певні "здорові" компанії в управління Пенсійного фонду з метою забезпечення, принаймні, деяких надходжень до Фонду. На той час це було абсолютно обґрунтованим рішенням. У такий спосіб, принаймні, деякі компанії були врятовані від жорстокої "капіталістичної" приватизації. До сфери управління Пенсійного фонду також увійшли деякі з впливових засобів масової інформації, наприклад щоденна газета "Вечірній лист", що має найбільший тираж, так і інші національні друковані засоби масової інформації.

З відновленням економіки наприкінці 90-х і на початку 2000-х років, що забезпечило стабільні надходження до Пенсійного фонду, відпала будь-яка потреба надалі тримати всі ці компанії в управлінні Пенсійного фонду. Пенсійному фонду належало право самостійно приймати рішення щодо продажу будь-яких з компаній, що належали до сфери його управління, або його частини.

Зміна загального політичного клімату наприкінці 90-х і на початку 2000-х років призвела до більшої (хоча ще не задовільної) прозорості також і в цьому секторі. Пенсійний фонд і інші урядові органи оголосили відкриті тендери, участь у яких могли брати будь-які претенденти. Але певні критерії визначення переможця (частіше переможцем стає не той, чия пропозиція найкраща, а той, хто поєднав фінансовий аспект з невизначеними "гарантіями" працівникам або зобов’язався здійснити нові інвестиції, хоча й без жодного чіткого правового визначення цих зобов’язань) і досі залишають місце в процедурі для лобіювання інтересів різних політичних груп.

У Хорватії не існує жодних окремих законів, якими б визначалися особливі умови приватизації хорватського сектора друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації вважалися звичайною галуззю, подібною всім іншим, без урахування їх особливостей або якоїсь пріоритизації чи надання їм якогось спеціального статусу, пільг, вимог про збереження тематики видання тощо. Взагалі, зважаючи на важливість цього сектора, яку не можна оцінювати лише виходячи з його ринкових показників, це не було найкращим сценарієм приватизації. Запровадження цієї моделі приватизації великою мірою відбулося через те, що вона влаштовувала політичну еліту, якій від цього вдавалося не лише отримувати фінансовий прибуток, але й, у деяких випадках, підкоряти ЗМІ своїм власним інтересам.

ВИСНОВКИ

З хорватського досвіду стає очевидним, наскільки важливим є регулювання правової бази сектора ЗМІ перед початком процесу приватизації. Зважаючи на його особливості, сектор ЗМІ взагалі, а особливо в процесі приватизації, не може вважатися пересічною галуззю. Якщо не враховувати війну та її наслідки, приватизація друкованих засобів масової інформації в Хорватії могла б бути менш болісною (і більш ефективною), якби, наприклад, до того, як на інформаційному ринку Хорватії з’явилися іноземні інвестори, існувала відповідна законодавча база, яка би враховувала особливості такої приватизації, закріпляла гарантії соціального і професійного захисту журналістів. Тому наразі одна з основних цілей діяльності Профспілки хорватських журналістів полягає в тому, аби переконати та/чи змусити іноземних інвесторів у секторі преси запровадити в Хорватії ті самі професійні принципи, що застосовуються на підприємствах на їх батьківщині (незалежність редакцій та інші питання етики, щорічна, декретна відпустка чи лікарняний, вихідна допомога тощо). Звичайно, цього можна було б досягти набагато скоріше, якби до їх появи на національному інформаційному ринку існувало належне законодавство.

Отже, з помилок, допущених у процесі приватизації друкованих засобів масової інформації Хорватії, і недоліків відповідної (-них) моделі (-лей) приватизації, що застосовувалися в Хорватії, можуть винести уроки і для нашої країни аби уникнути цих помилок і недоліків у найближчому майбутньому, коли розпочнеться масове роздержавлення друкованих ЗМІ.

Вивчення досвіду Хорватії як країни, яка аналогічно України проходить шлях трансформації економічної системи дозволяє співставити і проаналізувати насамперед хибні кроки та помилки для мінімізації негативних наслідків.

У цьому контексті можна зробити декілька висновків:

- в Україні, на жаль, переважно відсутня достатня ініціатива самих трудових колективів редакцій державних і комунальних друкованих ЗМІ щодо роздержавлення через вікову інертність персоналу та хоч і невеликий проте гарантований соціальний пакет. У зв’язку з цим, тема роздержавлення «заговорюється» замість реальних кроків, які потребують навіть не скільки спеціального законодавчого забезпечення (у тій же Хорватії роздержавлення проводилось на загальних засадах законодавства про приватизацію, хоча і з суттєвими порушеннями, що є традиційним для постсоціалістичних країн), а достатньої політичної волі керівництва органів державної влади і місцевого самоврядування;

- вважаю, що слід взяти за основу пріоритетність саме ринкової сторони питання роздержавлення, не перенасичуючи її вимогами щодо пільгових умов для медіа-діяльності, збереження тематики видання тощо.

Враховуючи обрання нового складу парламенту та Уряду, є можливість ретельно проаналізувати проект Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ» та доопрацювати його, зокрема, в частині:

відмова від принципу «збереження тематики (тематичної спрямованості) видання» при роздержавленні або його докладна деталізація;

розглянути можливість відсторонення від приватизації державного або комунального ЗМІ його органу-засновника у разі саботування з покладенням повноважень на проведення приватизації у такому разі на Фонд державного майна та його територіальні органи;

для уникнення можливих зловживань доцільно передбачити обмеження щодо передачі приміщень в суборенду стосовно приміщень, які передаються в оренду редакціям реформованих ЗМІ на пільгових умовах (ч.3 ст.10 законопроекту – 25 років оренди за ставками, установленим для бюджетних організацій).

Взаємодія Хорватії та Нато

Першого квітня 2009 року, за два дні до ювілейного шестидесятого саміту НАТО, Хорватія і Албанія стали повноправними членами альянсу. Шлях Хорватії щодо вступу до НАТО був довгим. Свою незалежність вона проголосила у червні 1991, через майже півтора року після розпаду Союзу комуністів Югославії (СКЮ). У 1990 році в ході перших багатопартійних виборів у Хорватії перемогу здобуло Хорватська демократична співдружність (ХДС) на чолі з Фран Туджманом. Його націоналістична політика, спрямована на створення «чистої» Хорватії призвела до того, що в 1991 році в республіці почалася війна з сербами, яка остаточно завершилася лише в 1995 році, з підписанням Дейтонських угод.

Навесні 1994 високопоставлена ​​делегація Хорватії відвідала з візитом штаб-квартиру НАТО і заявила про бажання Загреба брати участь у натовської програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Проте лише через шість років, у травні 2000 року, Хорватія приєдналася до ПЗМ і стала членом Ради Євроатлантичного партнерства. У цьому ж році вона приступила до реалізації першого етапу дій, передбачених ПЗМ.

У лютому 2001 року в штаб-квартирі альянсу було відкрито представництво Хорватії при НАТО. У травні 2002 року Загреб отримав запрошення стати учасником щорічних Плану дій з членства в НАТО. Цей документ визначає цілі та конкретні кроки, які повинні бути прийняті країною-кандидатом на шляху приєднання до альянсу. Даний план також дозволяє НАТО визначити ступінь досягнутого прогресу і допомогу, якої потребує країна-кандидат. У 2003 році Албанія, Хорватія і Македонія, під егідою США, створили ініціативне об'єднання під назвою «Група Адріатичної хартії», метою якого було спільне рух по шляху інтеграції в структури блоку, проте в 2008 році Македонія випала з цієї групи, оскільки її вступ до Альянс було заблоковано Грецією.

На початку 2005 року, вперше після приєднання до ПЗМ, Хорватія взяла участь у щорічних натовських навчаннях кризового управління CMX05. У жовтні 2006 року, успішно пройшовши чотири етапи, передбачених ПЗМ, Хорватія розпочала реалізацію п'ятого. У декларації Ризького саміту НАТО (листопад 2006 року) було відзначено значний прогрес, досягнутий Хорватією, та визначено часові рамки для прийняття цієї країни до альянсу. Другого квітня 2008 року, на Бухарестському саміті НАТО, Загреб отримав формальне запрошення до вступу до Північноатлантичного союзу. Через кілька днів міністр закордонних справ Хорватії направив генеральному секретарю НАТО листа, в якому повідомлялося, що Загреб прийняв запрошення про початок вищевказаних переговорів. 25 березня 2009 хорватська парламент ратифікував Північноатлантичний договір.

Загреб побоювався, що можливі труднощі на шляху його вступу до альянсу створить Словенія, з якою у Хорватії були суперечки з питання визначення кордонів у Піранській затоці на Адріатиці. Однак словенська парламент ратифікував (у лютому 2009 року) договір про вступ Хорватії до НАТО. Слід зазначити, що в той час приблизно 60% населення країни підтримували вступ Хорватії до альянсу.

У рамках своїх зусиль, спрямованих на приєднання до НАТО, Хорватія брала участь (у тій чи іншій мірі) у миротворчих операціях, що проводяться під егідою альянсу. З моменту створення Стабілізаційних сил в Боснії і Герцеговині (SFOR) в 1996 році, Хорватія стала надавати допомогу у тиловому забезпеченні військ цієї місії. У березні 1999 року, з початком кризи в Косово, Хорватія надала свій повітряний простір для натовських літаків, задіяних в операції КФОР у цьому краї. Першого липня 2009 Загреб відправив свій перший військовий контингент для участі в цій операції НАТО. Хорватія представлена ​​в КФОР трьома вертолітними екіпажами і технічним персоналом, необхідним для обслуговування техніки. Головне завдання хорватського контингенту - забезпечення перекидань по повітрю особового складу і вантажів КФОР.

Починаючи з лютого 2003 року, Хорватія безперервно бере участь у Міжнародних силах сприяння безпеці в Афганістані (ISAF). У грудні 2010 року хорватська парламент приймає рішення про збільшення свого контингенту в Афганістані. Відповідно з цим рішенням, 350 хорватських військовослужбовців будуть виконувати свої обов'язки у складі ISAF в 2011 і в 2012 роках.

Збройні сили Хорватії, які в цілому відповідають стандартам НАТО, беруть участь у різних навчаннях альянсу. З першого січня 2008 комплектування збройних сил цієї країни здійснюється на контрактній основі. До складу ЗС Хорватії входять сухопутні війська, ВПС, ВМС і загони ППО.

http://www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=747&c_id=10240

http://aleksandr-p.io.ua/s212838/z_dosvidu_rozderjavlennya_drukovanih_zmi_v_horvatie

http://www.konferencii.ru/info/102124