Література латинською мовою 2 страница

2. Без сумніву, цей перехід до нового літературного стилю в культурно впливових нових центрах. Петербурзі та Москві, відбився б і на Україні, та може й відбився безпосередньо в творах декого з поетів, твори яких залишилися в рукописах. Але здебільшого перехід до нового стилю визначав перехід до російського клясицизму, з його іншою, неукраїнською мовою. Ця мова почала переходити вже і в стилістично бароккову літературу (Сковорода). Отже, загрожував уже певний заник української літератури як своєрідного цілого. Тут прийшла на допомогу та нова психологія, яку утворив клясицизм з його двірським духом. Українська мова придавалася ще, напр., для пародій, що їх знала вже і бароккова література, або до „сальонових“ наслідувань народних пісень, улюблених навіть у Петербурзі. Але в пародіях нового часу помічаємо віяння якогось нового духу. В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвічености — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське: помітимо і якийсь новий „панський“ дух, типове для тієї самої просвічености зневажливе ставлення до вірувань простої людини; нарешті про нові часи свідчать і з’явища розкладу української мови: вживаючи мови народної, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів.

3. Не дуже важко виділити з численної літератури українських віршів 18 та початку 19 ст. твори, що пересякнені цим новим духом. Але елементи клясичної стилістики в них значно слабші, ніж елементи духа просвічености. Іноді характеристична і мова, бо, пишучи досить чистою українською мовою, автори вживають мови не дійсно-народної, а вульґарної, ставляться до мови, як і до всього народного з певним презирством, з нехтуванням.

Ось, напр., вірші про Різдво Христове:

Для сих родин всяк християнин вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки... /333/

До цієї картини приєднується картина того, що робиться у небі:

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли:

беруть жінок, ідуть в танок, затикавши поли...

. . . . . . . . . . . . . . .

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж і ріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...

Це панська поезія з просвіченським майже блюзнірством та мовними русизмами. Подібна й великодня вірша:

Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Сара кинула і ложку,

піднімала гарно ножку...

. . . . . . . . . . . . . . .

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...

або інший варіянт тієї самої вірші:

Кажуть, будем молодиці

негодяйки, ледащиці

і пугливі, як зайці —

аж неправда, молодці!

Се ж Марія серед ночі

пустилася зо всій мочі

плакати на гроб Христов,

на Голґофу, між кустов.

. . . . . . . . . . . . . . .

Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди же як на пуп кричать,

що не рушена печать...

. . . . . . . . . . . . . . . /334/

А Христос був на роботі, —

покаляв собі чоботи,

покіль пекло погасив,

і Адама воскресив...

Пачасти жахливі наголоси (наробив, пустилася) та русизми (приударив, ножку, негодяйки, між кустов і т. п.) змушують власне до визнання цієї літератури теж одним зі з’явищ підупаду, а не розквіту, як це вважали іноді історики літератури.

4. До вже згаданих творів з елементами клясичного стилю, належать, без сумніву, принайменше деякі вірші о. Івана Некрашевича (80-90 роки 18 ст.). Почасти його вірші писані ще засобами бароккової поетики та зв’язані прямо з традицією Київської Академії: як напр., віршована подяка (1787), або діялог „Спор душі з тілом“ (1773), але трохи пізніші вірші належать до якихось нових ґатунків: „Ярмарок“ та „Сповідь“ це ніби щось середнє між барокковою інтерлюдією та клясичною ідилією. Новий ґатунок і приятельські віршовані листи. Та найцікавіше в них — їх майже чиста народна мова:

...а мене бо навчили отець мій і мати

колядівок і щедрівок, Бога зухваляти,

говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечера в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую,

а більше я на собі нічого не чую...

І тут той самий погляд на народ згори, як у пародіях на канти. Та твори Некрашевича наближає до творця українського клясицизму та нової української літератури, Котляревського, передусім їх чиста мова. Здається, що Некрашевич прийшов до неї тим самим шляхом, що Котляревський — через травестійні ґатунки клясицизму. В цілому — він не таке вже видатне, але цікаве з’явище на межі старої та нової літератури, на межі двох стилів — барокка та клясицизму.

Типовий для клясицизму ґатунок — сатира, репрезентована кількома творами місцевого значення. Але чогось видатнішого на цьому полі не маємо. Сатиричні спроби залежать, мабуть, від російської та польської сатири клясицизму. /335/

В. Героїчно-комічна поема

1. Той твір, яким почався вжиток народної мови як мови літературної, „Енеїда“ Івана Котляревського (1769-1838), належить до певного ґатунку клясичної поетики, є „героїчно-комічною поемою“. Котляревський познайомився з одним з популярніших російських творів цього ґатунку, з „Енеїдою“ Н. Осіпова (1751-1799, „Енеїда“ 1791-6, дальші видання 1800, 1801 р.), якої закінчення писане А. Котельницьким (дати життя невідомі, закінчення „Енеїди“ 1802, 1806 р.), що й собі наслідували письменника 18 ст. німця Блюмауера. Та якраз „травестії“ „Енеїди“ Верґілія були найбільш популярними серед численних травестій часів барокка — найвидатніша була французька „Енеїда“ Скаррона (1648, різні закінчення інших авторів), поруч якої було кілька французьких травестованих „Енеїд“, зокрема різними діялектами. „Енеїда“ Котляревського вийшла 1798 р. без дозволу автора, третє видання 1809 р. Котляревський доповнив 4-ою частиною, а обидві останні, над якими він працював довгі роки, видані щойно по його смерті 1842 р.

Котляревський користався найбільше твором Осіпова. Але йому, вихованцеві духовної семінарії, латинська „Енеїда“ Верґілія була добре знайома; здається, користався він і Скарроном. Але його „наслідування“ ніяк не є переклад та навіть не перерібка. „Енеїда“ Осіпова-Котельницького та незакінчена „Енеїда“ Скаррона мають понад 20 000 віршів, твір Котляревського — дещо понад 7 000. Вже це значно на його користь. Котляревський не боїться випустити навіть дуже важливі моменти дії: з найпопулярнішої в „Енеїді“ Верґілія 2-ої пісні, що описує загибель Трої, у нього не залишилось нічого. Де Осіпов йому подобається, він дуже близько його наслідує, але здебільша від інших „Енеїд“ бере лише загальну схему, оповідання Осіпова чи інші зразки скорочує, іноді поширює, іноді йде цілком власним шляхом. Деякі місця зв’язані з іншою традицією; найліпша частина — Еней у пеклі, написана в досить тісному наслідуванні бароккових „Пісень про чотири останні речі людини“ (смерть, суд, пекло, рай), — на жаль, їх українські обрібки почасти не збереглися, почасти не видані. Але Котляревський міг користатися і латинськими або польськими творами на цей сюжет. Та головне в поемі Котляревського не наслідуване, а ориґінальне. Що поема Котляревського безмежно вища за твір Осіпова, це визнають одноголосно і старі і нові і українські і російські дослідники. /336/

2. Який характер має „Енеїда“? — Це „героїчно-комічна поема“, але вона є одночасно „травестією“ та нав’язується до старої традиції „бурлескних“ творів. Ми вже згадували про місце „героїчно-комічної“ поеми в теорії поезії клясицизму — це клясична поема з „низьким“ сюжетом (за теорією Буальо), або з „високим“ сюжетом у „низькому“ стилі (на практиці існували і такі поеми, заборонені теорією Буальо). Поеми другого типу були і раніше. Якщо їх „високий“ сюжет брався з старішої епічної традиції, говорили про „травестію“ („травестіювати“ можна було, розуміється, й інші літературні ґатунки). „Бурлеск“ (жарт) — назва теж старша, випадкова — назва творів, що писані з несерйозним наміром, лише для жарту; в дійсності серйозний намір, літературний або й ідеологічній, бурлескні твори часто мали: „просвіченець“ Блюмауер написав свою німецьку „Енеїду“ як сатиру проти церковної, передусім католицької, релігійности; „жартом“ у бурлеску був головне літературніш бік — несерйозний ужиток літературних форм та стилю певного напряму.

Зміст „Енеїди“ запозичений з Верґілія: це історія мандрівок троянців, що після загибелі Трої втекли з одним з молодших членів царської родини Енеєм та після різних блукань знайшли нову батьківщину в Італії, де, перемігши тубільського царка Латина, поклали початок пізнішій римській державі: леґенда, яку Вірґілій розвиває з певною політичною тенденцією, зв’язуючи Рим з старшою історією, навіть з Олімпом (Еней — син Венери) та підкреслюючи всесвітньоісторичну місію Риму. Ця тенденція твору не мала для травестійної поеми ніякого значення: „Енеїда“ була вибрана як твір загально відомий. Сюжет травестованих „Енеїд“ для читачів цікавости не мав, бо ввесь хід подій був читачеві наперед знайомий. Нецікаві були для авторів та читачів травестованих Енеїд і окремі історичні, археологічні та ідеологічні мотиви. Те, що в змісті було нове та привертало увагу читачів, були варіяції окремих сцен та епізодів поеми. Традиція травестії полягає в тому, що певне історичне та національне забарвлення твору автори травестій заміняють іншим: Котляревський робить з троянців — та, власне, і з представників інших народів, — українських козаків, а з другої сфери, що її оспівувала стара поема, з грецько-римських богів — українських дрібних панів. Всі подробиці переведено в площину повсякденного українського життя: Прометей „на люльку... огонь украв“, „богині в гніві — так же баби“, „Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак“, Венера — „мов сотника якогось пані“ і т. д. Вся психологія дійових осіб, /337/ розгортання окремих епізодів, мотивування вчинків дійових осіб — все „травестоване“. Але і ця зміна не могла б зробити поеми цікавою, ані для сучасників, ані тим більше, для наступних поколінь. Через те, що Котляревський не звертає великої уваги на характеристику окремих осіб — вони зовсім не індивідуальні, та характер їх часто змінюється до невпізнання протягом поеми. Захоплювало та захоплює читача в поемі інше: мова та „аксесуари“: побутові, історичні українські подробиці та деякі формальні деталі стилю. На них і треба звернути увагу.

3. В першу чергу цікава мова: Котляревський зумів ужити в своєму творі надзвичайно барвистої, багатої та гнучкої мови.

Мова дуже різноманітна. Котляревський кохається в синонімах, вживаючи всюди для кожного й найзвичайнішого поняття по можності щоразу іншого слова. Його словник невичерпальний. Ось, наприклад, кілька назв, що він їх уживає для алькогольних напоїв, які п’ють і троянці і латиняни і боги: горілка, брага, горілочка, сивуха, слив’янка, мед, пиво, горілка проста і калганка, варенуха, варена, з імбером пінна горілка, мокруха, пінненька, гарячий, пивце, сивушка, ренське з курдимоном та пиво чорнеє з лимоном, сикізка, деренівка і кримська вкусная дулівка, що там айвівкою зовуть, охтирський мед, пальонка, з стрючком горілка, ганусна, підпінок, чикилдиха, і т. д.

Або горілочку пили —

не тютюнкову і не пінну,

не третьопробну перегінну,

настояную на бодян,

під челюстями запікану,

і з ганусом, і до калгану,

в ній був і перець, і шапран...

Або ось вирази для руху людей, замість звичайних „пішов“, „поїхав“, „побіг“: ввійшли; вперлися; ганяли; дав драла; ну він драла; дунув во всі лопатки; дмухнім; дав відтіль дропака; доносився; ішов; ліз; рачки ліз; мандрувать; метнувсь; махнула; мчить; несеться; п’ятами накивав; наступала; почухрав; попхався; приплентавсь; підтюпцем ішла; помчалися; помчали; причвалав; побігла; припхались; покотила; стежку протоптала; поплелися; пустилась; поскакав; полізли; пруться; спішить; слонявся; сунувсь; совавсь; тинявсь; дав тягу; чкурнула; чимчикував; шмигнеш; шлялись; швендають, і т. д. В обох випадках це лише вибірки прикладів. Котляревський накупчує синоніми або споріднені за сенсом слова. Ось як фурія в пеклі катує грішників: /338/

робила грішним добру шану,

ремнями драла, мов биків,

кусала, гризла, бичувала,

кришила, шкварила, щипала,

топтала, дряпала, пекла,

порола, корчила, пилила,

вертіла, рвала, шпигувала,

і кров із тіла їх пила.

Поруч „звичайних“ слів, знаходимо в Котляревського і „ономатопоетичні“, утворені на зразок тих згуків, які слова ці мають визначати: хараморкали, цвенькати, цмок, замекекав, шокала, мурмотало і т. д. Зокрема кохається Котляревський в рідких словах, до деяких він навіть поподавав пояснення, — такі слова, як: дзиндзивер-зух, пудофет, фільтіфікетних, баскаличитись, тимфи дати, ричка, фурцювати, софорон, жеретія, халяндра, шуталія, ярмис, придзигльованка (інші приклади читач сам може знайти на цих, присвячених „Енеїді“ сторінках) знайдемо трохи не в кожній строфі. Але сам Котляревський нові слова утворює рідко, з „неологізмів“ можна відмітити лише нечисленні слова, як от: дружелюбивий, обезглуздив, лицаркуватий, героїти, коральний, баєвий (=байковий), чортопхайка, та кілька інших (почасти сумнівне, чи це неологізми).

Котляревський ніби хоче подати в своїй поемі повний лексикон української мови свого часу. Немає сумніву, що він, уживаючи всіх цих слів, не думав про якусь норму української мови: бо є серед них численні місцеві слова (діялектизми) та ще численніші слова з мови певних груп: п’яниць, чумаків, міщан, семінаристів і т. д. — „жарґонові“ слова.

Не треба замовчувати того факту, що мова Котляревського не завжди чиста. Маємо в ній чимало церковнослов’янізмів, які, щоправда, тоді напевно ще були живі в українській мові, а почасти належалидо мови школярів, семінаристів, з якої Котляревський бере рясно вирази. Ось приклади церковнослов’янізмів: несказанно, черв і прах, безчувственно, ізпускала, існусно, богоугодна, в сіє врем’я, ізкоренім, вред, пускающий, глас, град, надежда, наущали, чрез, пресловутий, облобизав, побоїще, зріть, ізконі бе і т. д. На пізніших читачів слов’янізми робили почасти неприємне враження, бо вони здавалися „великорусизмами“, але й таких в поемі чимало: вблизі, стишок, картьожний, плут, єле, негодяй, убірайся, лишній, безтолкові, дуралей, мельком, оплошай, обезьяна, із’ян, влюбленних, навіть „Полтава-матушка“ і т. д. Є навіть цілі вирази: „жизнь — алтин, а смерть — /339/ копійка“. Щоправда, такі вирази часто зв’язані з російським побутом або з тими елементами українського побуту, що вже починали русифікуватися: алтин, мундир, на перекладних, ранжир, пилипони (старовіри), Тула та Торжок, чиновники, смирительні доми, вирази, як „на принадлежность“, „должностні“ і т. д. Кілька польонізмів — випадкові. Але в цілому такі випадкові чужомовні елементи лише підвищують лексичне багатство поеми.

Не менш цікава і фразеологія Котляревського — різноманітність мовного виразу, в якій він теж використовує скарби української мови якнайширше. Не завжди легко сказати, чи Котляревський вживав розповсюджених виразів та зворотів, чи утворював їх — в народному дусі сам. Він залюбки вживає народних форм, — напр., типової для слов’янських мов, але мало вживаної в літературних мовах, короткої форми дієслова: * торох, зирк, глядь, гульк, стриб-стриб, хлись, плюсь, блись-блись, скіць, шусть, черк і т. д. Та найліпші є його образні звороти: надувсь, мов на огні лопух; вертілась, як в окропі муха; гірший від перцю; буцім в болоті чорт, засів; надувся, як індик; занудився, як по болоті кулик; слова так сипле, як горох; надоїло, як чумакам дощ восени; тулився, мов од кота в коморі миш; кричав, як в марті кіт; пропали, як Сірко в базарі, і т. д. без кінця. Поруч цих образів, яких до речі, як „метафор“, вимагала і поетика клясицизму, Котляревський вживає залюбки сентенцій, прислів’їв, що здебільша взяті з уст народу: великії у страха очі; не лізь прожогом перший в воду; де хто не дума, там ночує; біда біду — говорять — родить; де їсться смачно, там і п’ється; коли кого міх налякає, то після торба спать не дасть. Може Котляревський сам вигадав і знамените „мужицька правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча“, але напевне вже його власна сентенція: „живе хто в світі необачно, тому ніде не буде смачно“.

*) Цю форму часто зовуть „дієслівним вигуком“; це не вірно — в українській мові це форма дієслова (над цим не можемо тут зупинятись).

Та все ж не сентенції, повчальні прислів’я, що могли наблизити травестійну поему до серйозного жанру, характеристичні для фразеології Котляревського, а зовсім іншого стилю неприємні вульґаризми, не народні, а простацькі, цинічні та різкі вирази: Юнона суча дочка; ляпас дать; Енея за живіт бере; дали нам греки прочухана; мов ззаду пхали їх чорти; пили, як орагу поросята; баби сучої; в морду тиче; їв, аж за ухами лящало; хропти уклався; рачки ліз; Турн, собачий син; згамкати, як блин, /340/ Троянці заревіли — такі вирази переповнюють цілі строфи і, дуже вдалі та звичайні в травестійній поемі, неприємно пражали читачів тому, що поема несподівано для її автора набула серйозного значення як перший твір нової української літератури.

В межах травестійного жанру як такого можна було б закидати Котляревському лише, що навіть у сценах смерти, боротьби, які і в комічному творі є серйозні. Котляревський не відійшов від цього мовного стилю: головку одчесав; макітру одділив од плеч: із носа бризнула кабака; у Турна околів в ногах: поб’ють в яєшню; пузо розплатав: вліпив такого макогона; дутеля з’їв, і т. д. І навіть там, де Котляревський принагідно вживає серйозного тону, рамки для цих місць ніби навмисне вульґарні: річ таку їм уджиґнув (далі йде серйозніша промова): плач матері Евріяла за вбитим сином, цікаве наслідування народних плачів, введено до поеми такими рядками:

І коли голову пізнала

свого синочка Евруся,

то на валу і розплаталась,

кричала, ґедзалась, качалась,

кувікала, мов порося...

І тому, що читачі прийняли поему — з певного погляду, як серйозний твір, неприємне враження справляли в словнику поеми не народні, а „простацькі“ зіпсуті чужі слова: обтекар, калавур, анахтем, маніхвест, лепорт і т. д., або зменшені слова, що теж зовсім не народні: душка, голосок, гілечка, головка, слізки, гарненько, смашненько. Національне почуття читачів ображував ужиток вульґаризмів, але ще більше — несерйозне ставлення до народної мови в згаданих „простацтвах“. Закиди історично несправедливі: до ґатунку травестії належали ці мовні властивості. Але той вплив, який мав стиль Котляревського поза межами вузького літературного ґатунку „Енеїди“, був дійсною небезпекою для українського літературного розвитку, як показують приклади його пізніших наслідувачів.

4. Слово для Котляревського — також матеріял для мовних грашок, що були і в його попередників з доби клясицизму, та були якимись запізненими пародіями на грашки часів барокка. Коли словник Котляревського — найсильніший бік його твору, то мовні грашки його ліпші, аніж у Осіпова та Блюмауера, але не такі вже вдалі.

До таких грашок належить ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські. Дещо вдале, хоч Котляревський іноді навіть відмовляється від доброї рими в таких випадках. /341/ Ось приклади: Трою::гною, Троянців::ланців, Дидона::моторна, пес::Зевес, Купидоне::стогне, Палінур::балагур, Амата::хата, Астреї::казначеї, Іпполит::валить, Камилла::кобила, Меркурій::мурий, Нептун::шкардун, Лавина::слина, індиків::Аммаликів, Евріялом::калом, Емфіона::макогона, Голіаф::глитав, доню::Тезифоню, Карфаґені::доньці і нені, Турн::верзун, Енея::керея, Аванта::сержанта, шкелет::Авлет, філозопи::крутопопи (це з старшої традиції), і т. д.

Таке саме комічне змішування двох мов маємо в українізації імен (хоч ще в Амартола „Александр Филипович“ — Македонський): Еней — Анхизенко або Еней Анхизович, Талес — Агамемноненко, Іул — Іул Енейович, Зевес — Сатурнович, Іпполит Тезейович, Паллант Евандрович, Глиппенко, син Вулкана Цекул — Коваленко; імена українізовані і іншим шляхом: Енеєчко, Еврусь; жінки — Ірися, Лавися. Або

Невтесом всі його дражнили,

по нашому ж то звавсь Охрім...

Або Еней у пеклі:

по дорозі повстрічався

з громадою знакомих душ...

...знайшов з Троянців ось кого:

Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Іська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

були Денис, Остап, Овсій,

і всі Троянці, що втопились,

як на човнах з ним волочились;

тут був Вернигора Мусій.

Це вже наближення до „макаронічного“ стилю барокка, писання двома мовами усумішку, що на Україні було мало розповсюджено. Суто макаронічних українсько-латинських місць в „Енеїді“ кілька, та дуже вдалих, як ось:

Еней, к добру з натури склонний,

сказав послам латинським так:

Латинус рекс єсть невгомонний,

а Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум! /342/

Латинуса буть путо цекум.

а вас сеньйорес без ума;

Латинусу рад пацем даре,

пермітто мертвих поховаре,

і злости корам вас нема...

(переклад латинських слів за порядком: Латин цар, Турн найгірший, чому, зі мною. Латина, вважаю сліпим, старші, Латину. дати мир, дозволяю, поховати, проти).

Інша грашка — шкільна мова, з переставленням кінців різних слів (за прикладом Осіпова):

Борщів як три не поденькуєш,

на моторошні засердчить,

і зараз тяглом закишкуєш

і в буркоті закендюшить.

Коли ж що напхом з’язикаєш,

і в тереб добре зживотаєш,

то на веселі занутрить;

об лихо вдаром заземлюєш,

і весь забуд свій зголодуєш

і біг до горя зачортить...

До грашок належать і накупчення синонімів або споріднених слів, в „Енеїді“ наприклад лайок:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

нікчемний, ланець, кателик,

гульвіса, пакосний, престидкий,

негідний, злодій, єретик!

або прокльонів (які довів пізніше до віртуозности Гоголь):

Мандруй до сатани з рогами,

нехай тобі присниться біс,... і т. д.

До грашок належать і численні перелічення, „каталоги“ (вище приклади: імена, муки в пеклі). От, наприклад, частина „каталогу“ мешканців пекла:

Паливоди і волоцюги,

всі зводники і всі плути,

ярижники і всі п’янюги,

обманщики і всі моти,

всі воржбити, чародії,

всі гайдамаки, всі злодії,

шевці, кравці і ковалі; /343/

цехи: різницький, коновальський,

кушнірський, ткацький, шаповальський

кипіли в пеклі всі в смолі.

5. До найслабших сторін „Енеїди“ належить вірш. Щоправда, Котляревській перейняв з російської літератури „чотиристоповий ямб“ (розмір: — ' — ' — ' — ' — ) та вживає його дуже вміло, де в чому виходячи поза межі російської традиції; зокрема, добре користується довгими словами, що приводять до зменшення кількости наголосів у рядку, який звучить добре й природно :

з обстриженими головами, — ' — — — — — ' —

з обрізаними пеленами... — ' — — — — — ' —

або:

як розігралось, зашипіло, — — — ' — — — ' —

запарилось, заклекотіло... — ' — — — — — ' —

Строфа його збудована добре. Але рима Котляревського бідна. Вона звичайно слабша, ніж часто вишукана рима декого з поетів барокка; вона здебільшого „граматична“ (т. самі граматичні форми): моторній::проворний, козак::бурлак, Троянців::ланців, дав::накивав. Не бракує і „злих“ рим: Нептун::забув, поплив::настиг, поглумиться::спастися. Котляревський майже не використав „неповних рим“, принади вірша Шевченка (див. VII. Д. 5), що їх завів до штучної поезії вже Сковорода, якого Котляревський знав (пор. IV. В. 7), та яких уживала народна пісня, а почасти і в бароккові вірші. Приклади їх в „Енеїді“ нечисленні: Енеї::злеє, зійшла::помишляв, пресловутий::бути тощо. Рими здаються одноманітними також і через часте повторення тих самих слів. Переносів майже немає, — рядок майже завжди складається з цілого речення, — це теж робить вірш одноманітним.

6. До найсильніших сторін „Енеїди“ належить не лише мова, а й багатство тих побутових тем, про які ця мова оповідає. „Енеїда“ не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії. Народний побут матеріяльний, житло та вбрання, страви та напої, музика та танці, забавки та повсякденне життя, чари та церковний побут — все — в світлі мовного багатства „Енеїди“ — проходить перед очима читача.

Варто глянути на якусь сторінку побуту. Ось, наприклад, страви: /344/

Тут їли різнії потрави:

. . . . . . . . . . . . . . . .

свинячу голову до хріну

і локшину на переміну,

потім з підливою індик;

на закуску куліш і кашу,

лемішку, зубці, путрю, квашу

і з маком медовий шулик.

І ласощі все тільки їли:

сластьони, коржики, стовпці,

вареники пшеничні білі,

пухкі з кав’яром буханці:

часник, рогіз, паслін, кислиці,

козельці, терн, глід, полуниці,

крутії яйця з сирівцем,

і дуже вкусную яєшню...

...їли бублики, кав’яр;

був борщ до шпундрів з буряками,

а в юшці потрох з галушками,

потім до соку каплуни;

з отрібки баба, шарпанина,

печена з часником свинина,

крохмаль, який їдять пани...

Вбирали січену капусту

шатковану і огірки —

хоч це було в час м’ясопусту, —

хрін з квасом, редьку, буряки,

рябка, тетерю, саламаху...

і т. д.

Розуміється, тут перемішано панську та селянську кухню, але що з цього опису не придається ентографії, придасться для історії культури. Так саме оброблені одяг, музика, танці і т. д. Найцікавіше, що Котляревський не залишає без уваги і народної словесности: його згадки про пісні й казки так само цікаві, як цитати з них або прислів’я та приказки (див. вище 3). Котляревський згадує казки: „загримотіла, кобиляча мов голова“, „на ніжці курячій стояла та хатка“, „це килим-самольот чудесний за Хмеля виткався царя“, „ось скатерть шльонськая... на стіл як тільки настели і загадай якої страви, то всякі вродяться потрави“, „а це сап’янні-самоходи“, „поодаль був малий Телесик... до його кралася змія, крилатая з сім’ю главами...“, /345/ „Котигорох, Іван Царевич, Кухарчич, Сучич і Налетич... Кощій з прескверною ногою і дурень з ступою новою“. Згадано й пісні:

Гребці і весла положили,

та сидя люлечки курили

і кугикали пісеньок!

козацьких гарних запорожських

. . . . . . . . . . . . . . .

про Сагайдачного співали,

либонь співали і про Січ,

як в пікінери набирали,

як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину

і неня як свою дитину

з двора провадила в поход;

як під Бендерю воювали,

без галушок як помирали

колись, як був голодний год.

Згадано народні книжки: „Бова“, „славний лицар Марципан“, Котляревський використовує народні голосіння над померлими для почасти дійсно зворушливого плачу матері Евріяла. Та є навіть строфа в стилі народної пісні:

Не хмара сонце заступила,

не вихор порохом вертить,

не галич чорна поле вкрила,

не буйний вітер це шумить.

це військо йде всіма шляхами,

це ратне брязкотить збруями...

Правда, цей матеріял не завжди певний, бо Котляревський ніби не робить різниці між своїм та чужим, згадуючи почасти, напр., російські народні книжки.

Котляревський згадує народні вірування, напр., чари; його Сивилла каже:

...людям в нужді помагаю:

я їм на звіздах ворожу;

кому чи трясцю одігнати,

од заушниць чи пошептати,

або і волос ізігнать —

шепчу, уроки проганяю,

переполохи виливаю,

гадюк умію замовлять... /346/

або в пеклі:

Відьом же тут колесували

і всіх шептух і ворожок....

. . . . . . . . . . . . . . . .

на припічках щоб не орали,

у комиші щоб не літали,

не їздили б на упирях;

і щоб дощу не продавали,

вночі людей щоб не лякали,

не ворожили б на бобах...

Це почасти було свіже ще на початку 20 століття.

Котляревській схопив і українську історичну старовину, що за його дитячих років відійшла в минуле: українську козаччину. Це в першу чергу елементи травестії: цар Латин згадує „нашу Січ“, Еней зве себе: „я кошовий — Еней троянець“, батько Евріяла був „сердюк опрічний“; „возні“, „обозний генеральний“, „хорунжий“, „сотника якогось пані“ і т. д. — зустрічають читача в багатьох місцях. З-під пера Котляревського може й напівсвідомо, виливаються такі рядки, як: