Принцип суверенної рівності держав
П |
еріод становлення принципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виводять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціонували понад три тисячі років тому.
Історично принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розглядати його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи.
Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави у середині XX ст. оформилися в один принцип міжнародного права. Як правові начала принцип поваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.
Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принципу підтверджується Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризької хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.
На сьогодні принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет.
Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.
Глава VI Основні принципи міжнародного права
ю
Принцип невтручання
Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношення їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждержавних відносин.
Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх законних інтересів.
Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, тобто виходити за межі його теперішнього нормативного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.
Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного простору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.
Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридично рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави наділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей.
Певну різницю закріплено й самим міжнародним правом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпеки ООН.
Не однаково активно держави беруть участь в укладанні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зобов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних договорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нормальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій
правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав» (1СІ. Reports. 1949. P. 178). Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.
Принцип невтручання
І |
сторія становлення принципу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжнародного права і принципом.
Як норма міжнародного права невтручання відоме було понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втручатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнад-жирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці деяких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетривалий час.
Двосторонні зобов'язання не могли сформувати правових засад для створення принципу міжнародного права. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттєво на його визнання вплинула Французька революція кінця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтручання обґрунтовується доктринами, в тому числі офіційними. Досить красномовним підтвердженням визнання принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р.
Глава VI Основні принципи міжнародного права
її
Принцип територіальної цілісності держав
До XX ст. вчені міжнародного права не могли визначитися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авторитети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Рот-тек, А. В. Гефтер та ін.) — заперечували.
На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої закріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав».
Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме».
У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.
На сьогодні принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 8) утримуватися від надання допомоги під-
ривній терористичній діяльності; 9) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, змшу державного ладу іншої держави.
Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосуються всіх суб'єктів міжнародного права.
При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).
По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним сшвтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.
По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).
Критерієм визначення «внутрішньої компетенції держави» є її міжнародні зобов'язання і практика.