Принцип суверенної рівності держав

П

еріод становлення прин­ципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виво­дять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціо­нували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і роз­вивався на основі двох нормативно-правових начал: по­ваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжна­родних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розгляда­ти його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи.

Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Прак­тично обидва правові начала міжнародно-правового ста­тусу держави у середині XX ст. оформилися в один прин­цип міжнародного права. Як правові начала принцип по­ваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принци­пу підтверджується Декларацією про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин та співробіт­ництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробіт­ництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав роз­кривається в Підсумковому документі Мадридської зу­стрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумково­му документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризь­кої хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав на­дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко­номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не на­лежати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжна­родних угод; 10) право бути чи не бути учасником союз­них договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо­в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я­зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

ю

Принцип невтручання

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношен­ня їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждер­жавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за­конних інтересів.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізу­вати, тобто виходити за межі його теперішнього норма­тивного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.

Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного про­стору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридично рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повні­стю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави на­ділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей.

Певну різницю закріплено й самим міжнародним пра­вом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпе­ки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укла­данні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зо­бов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних до­говорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нор­мальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій

правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав» (1СІ. Reports. 1949. P. 178). Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактич­но такі можливості далеко не рівнозначні.

Принцип невтручання

І

сторія становлення принци­пу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зрос­танням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруван­ням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання мож­на побачити певну різницю між просто нормою міжна­родного права і принципом.

Як норма міжнародного права невтручання відоме бу­ло понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втру­чатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнад-жирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці де­яких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетрива­лий час.

Двосторонні зобов'язання не могли сформувати пра­вових засад для створення принципу міжнародного пра­ва. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттє­во на його визнання вплинула Французька революція кін­ця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтру­чання обґрунтовується доктринами, в тому числі офі­ційними. Досить красномовним підтвердженням визнан­ня принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

її

Принцип територіальної цілісності держав

До XX ст. вчені міжнародного права не могли визна­читися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авто­ритети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Рот-тек, А. В. Гефтер та ін.) — заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжува­ли включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої зак­ріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у вну­трішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додат­ковим протоколом про невтручання. Восьма міжамери­канська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої дер­жави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у спра­ви, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недо­пустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втру­чання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утриму­ватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уни­кати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зов­нішні справи, що входять до внутрішньої компетенції дер­жави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утри­муватися від будь-якого воєнного, політичного, економіч­ного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суве­ренних прав; 8) утримуватися від надання допомоги під-

ривній терористичній діяльності; 9) забороняти органі­зації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, змшу держав­ного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосують­ся всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутріш­ню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, ста­новище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним сшвтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвива­тися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із між­народних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції дер­жави» є її міжнародні зобов'язання і практика.