Загальна характеристика ЦКУ

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:

1. Книга перша. Загальні положення.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

3. Книга третя. Право власності та інші речові права.

4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.

6. Книга шоста. Спадкове право.

У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага).

Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.

Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на конкретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).

Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — договірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).

Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за законом та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).

Цивільне право - це галузь права, що врегульовує цивільно - правові відносини. Але ці відносини неоднорідні й серед них розрізняють особисті немайнові та майнові відносини.

До особистих немайнових відносин належать ті, що пов'язані з особою суб'єкта, є невіддільними від неї. Серед них розрізняють:

а) особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (як правило, їх об'єктом є особисті права на немайнові блага, які можуть породжувати можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага, наприклад, результати інтелектуальної праці);

б) особисті немайнові відносини, що не пов'язані з майновими. Вони виникають у зв'язку зі здійсненням особою своїх особистих прав. Їх об'єктом є особисті права на нематеріальні блага, що є невіддільними від особи та не здатні самі по собі породжувати в їхніх носіїв права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо, наприклад, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, право на життя і здоров'я тощо.

А майновими є відносини з приводу володіння, користування та розпорядження матеріальними цінностями (майном).

Отже цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права вольові відносини між його суб’єктами, які виникають, змінюються та припиняються згідно з приписами цих норм і забезпечуються силою державного примусу.

Цивільні правовідносини виникають між:

а) фізичними особами;

б) юридичними особами;

в) фізичними і юридичними особами.

Цивільні правовідносини мають свої особливості:

а) рівність сторін;

б) вільне волевиявлення;

в) майнова самостійність сторін;

г) особливий спосіб вирішення майнових спорів.

22. Юридичні особи як суб’єкт цивільно-правових відносин.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.

Правовими ознаками юридичної особи є:

- організаційна єдність;

- наявність відокремленого майна;

- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

- здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва).

Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).

Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:

- з моменту затвердження статуту або положення;

- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;

- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб:

ü державні;

ü колективні;

ü орендні;

ü акціонерні,

ü спільні,

ü за участю закордонних суб'єктів приватні;

ü сімейні;

ü релігійні та ін.

Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на:

ü підприємства, що виробляють продукцію;

ü установи, котрі надають послуги населенню;

ü колгоспи - колективні виробничі сільськогосподарські підприємства;

ü комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва й т. д.).

Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством (наприклад, Законом України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.).

До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:

- з моменту її ліквідації;

- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняється в такому ж порядку, в якому їх було утворено.

В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

23. Цивільна правоздатність та дієздатність фізичних осіб.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження і припиняється в момент смерті.

Цивільна дієздатність – здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Види цивільної дієздатності:

1. повна

· Настання

o З 18 років

o Реєстрація шлюбу

· Надання

o 16 років і працює за трудовим договором

o Особа записана матір’ю або батьком дитини

o 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю

2. неповна (14-18 років)

· Має право:

o Самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами

o Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом

o Бути учасником юридичних осіб, якщо це не забороняється законом або установчими документами юридичної особи

o Самостійно укладати договір банківського права та розпоряджатися вкладами , внесками нею на своє ім’я

3. часткова (до 14 років)

· Має право:

o Самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість)

o Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.

Обмеження цивільної дієздатності:

1. суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім*ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним Процесуальним кодексом України.

24. Філії та представництва юридичної особи.

Тенденція постійного розширення території, на якій кожна з юридичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, надавати послуги тощо) - закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законодавець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це - тільки філії і представництва.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) - ч. 1 ст. 95 ЦК.

Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і, навіть, свої органи. Між тим ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила. На перший погляд може скластися враження, що таким чином відбувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно - власність юридичної особи і незалежно від відокремлення останнього залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх створила. Факт наділення майном філії або представництва пов'язується лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості останнім стати учасниками цивільних правовідносин, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно - правового значення. Філії та представництва діють на підставі затвердженого юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною особою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та у інтересах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації, хоча дані про них включаються у Єдиний державний реєстр. Таким чином, юридична особа повинна повідомити державного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну карту.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Україні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встановленому законом.

Представництво – це правовідношення, відповідно до якого одна сторона ( представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов’язки.

Види представництв:

1. за ступенем обов’язковості:

· Обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;

· Факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.

2. за підставами виникнення:

· Законне

· Договірне

3. за ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво:

· Представництво фізичних осіб

· Представництво юридичних осіб

25. Спадкування за законом і за заповітом.

Спадкування – це перехід майна від померлого до інших осіб. Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна від померлого до інших осіб, називають спадковим правом,

У спадковому праві розрізняють такі основні поняття:

- спадкодавець – власник, після смерті якого залишилося майно;

- спадкоємець – особа, до якої майно переходить після смерті власника;

- час відкриття спадщини – день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішення суду про оголошення його померлим;

- місце відкриття спадщини = останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місцезнаходження майна або його основної частини.

Спадщина може складатися з прав і обов’язків спадкодавця, тобто до її складу можуть входити невиконані зобов’язання або неопла-чені кредити. Спадкоємець має право відмовитися від такої спадщини, але він не може прийняти тільки права і відмовитися від обов’язків спадкодавця.

Спадкування буває двох видів – за законом та за заповітом, Інколи частина майна успадковується за законом, інша частина – за заповітом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті І народжені після його смерті.

Спадкоємцями не можуть бути особи, які позбавили життя спадкодавця або інших спадкоємців чи вчинили замах на їх життя, а також особи (в т. ч. повнолітні діти), які злісно ухилялися від утримання спадкодавця, якщо це підтверджено у судовому порядку.

Спадкування за заповітом є поширеним видом спадкування.

Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті, Заповіт набуває чинності лише після смерті спадкодавця.

Вимоги до заповіту:

- може бути укладений лише дієздатною особою;

- укладається у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто спадкодавцем і нотаріально засвідчений;

- спадкоємцем за заповітом може бути будь-яка фізична особа, юридична особа чи держава.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може в будь-який час змінити чи скасувати заповіт, як правипо, шляхом складання нового заповіту.

Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померпого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше-двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка). При визначенні розміру обов’язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Спадкування за законом настає в таких випадках:

- заповіту немає;

- заповіт визнано недійсним;

- спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися її прийняти.

В коло спадкоємців за законом входять діти (в т. ч. й усиновлені), дружина, батьки (усиновителі), брати і сестри, дід, бабуся (як з боку батька, так і з боку матері), утриманці померлого, а також держава.

Спадкування за законом відбувається в порядку черги.

До першої черги спадкоємців належать: діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю. Між спадкоємцями першої черги спадщина ділиться порівну.

До другої черги спадкоємців належать: брати і сестри померлого, дідусь та бабуся. Спадкоємці другої черги запрошуються до спадкування, якщо нема жодного спадкоємця першої черги. Між спадкоємцями другої черги спадщина також ділиться порівну.

До числа спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. У разі наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно зі спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Держава стає спадкоємцем у таких випадках:

- у спадкодавця нема спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;

- всі спадкоємці відмовилися від спадщини;

- всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;

- ніхто із спадкоємців не прийняв спадщини.

Спадкоємець повинен прийняти спадщину чи відмовитися від неї протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини.