Навчально-методичні рекомендації. В першому питанні, розкриваючи становище українських земель в складі Російської імперії, потрібно розглянути політико-адміністративні нововведення

В першому питанні, розкриваючи становище українських земель в складі Російської імперії, потрібно розглянути політико-адміністративні нововведення, основою яких була уніфікація управлінської системи та намагання посилити владу центру над окраїнами, ліквідація їх національних особливостей та русифікація неросійського населення. Розростання адміністративно-чиновницького апарату, де ключові посади займали переважно російські чиновники, супроводжувалося створенням регулярної таємної поліції та посиленням цензорської служби, насадженням військових поселень. Політичні зміни тривали на тлі кризи середньовічних та розвитку нових, буржуазних соціально-економічних відносин, що посилювало невдоволення населення невідповідними політичними інститутами Російської імперії, породжувало появу політичних організацій, підготувало реформи середини ХІХ ст.та поч. ХХ.

Розкриваючи в другому питанні процес політизації національного руху, слід розглянути сучасну періодизацію розвитку національних рухів Східної Європи: фольклорно-етнографічний, літературний (або культурницький) та політичний етапи, охарактеризувати кожний з них. Необхідно з’ясувати причини і шляхи поширення масонського руху в Україні, основні цілі перших масонських організацій. Потрібно засвоїти історію декабристського руху в Україні, проаналізувати програмні документи організацій та місце в них України. Основну увагу приділити Кирило-Мефодієвському товариству, значенню ролі Т.Г.Шевченка у поширенні національної самосвідомості українського народу; простежити зародження революційно-демократичної та ліберально-буржуазної течій в Україні, проаналізувати громадівський та народницький рухи.

При розгляді третього питання слід зазначити, що становище українських земель у складі "клаптикової" Австрійської імперії Габсбургів зазнало змін внаслідок першої хвилі модернізаційних реформ 70-80-х рр. ХVІІІ ст. Марії-Терезії та Йосифа ІІ. Зрештою відбувається контрреформація, яка збігалась з деградацією сільського господарства внаслідок його неконкурентоспроможності з сільським господарством західних країн, що перейшли на капіталістичні рейки. Посилення феодальної експлуатації привело до зростання соціального напруження в українському суспільстві та сприяло розгортанню опришківського руху.

Значний вплив на розвиток визвольного руху в Укра­їні мала революція 1848 р., що охопила майже всі краї­ни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в люто­му 1848 р., де було повалено монархічний режим і про­голошено республіку. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під на­тиском народних мас падали реакційні уряди, проголо­шувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в за­хідноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії. 13 березня розпочалось повстання у Відні, яке призвело до падіння реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і лібераль­ної буржуазії.

Революційні події в Австрії («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичи­ні, формуванню політичного світогляду українців. На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Голов­ну руську раду, яка повинна була представляти українсь­ке населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і бур­жуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відно­синах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Міс­цеві ради в містах, селищах і деяких селах (всього їх дія­ло 50) були демократичними за своїм складом. До них оби­рали вчителів, учнів, селян, міщан, нижче духовенство. Ради, розгорнувши активну громадсько-політичну та культурно-освітню роботу, здобули визнання і популяр­ність серед населення. З середини 1848 р. розпочалась боротьба за перетво­рення Східної Галичини в окрему провінцію, її територі­альну автономію. Головна руська рада виступила з вимо­гою до імператора розділити край на дві автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Австрійський уряд проігнорував її.

Австрійський абсолютизм придушив революцію, ро­зігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важли­вим завоюванням революційного й національно-визволь­ного руху в західно-українських землях. Загалом рево­люційні події 1848—1849 рр. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закар­паття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала по­дальший розвиток національного руху, вона вже не мог­ла повністю нейтралізувати його.

Сподівання українців на прогресивне реформування імперії після революційних подій 1848 р. не справдились. Наступ реакції призвів до встановлення неоабсолютистського режиму, посилення цезури та репресій до учасників революції. Позитивним явищем стало запровадження конституції 1861 р., за якою були створені Галицький та Буковинський крайові сейми. Боротьба за розширення прав українців перемістилась у сферу парламентаризму. Конституція 1867 р. майже не змінила становища українців - фактично влада в Східній Галичині залишалася в руках польського панства.

В четвертому питанні необхідно дати характеристику боротьбі українських фракцій І та ІІ Державних дум за автономію України та українізацію освіти.

Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум Росії. Так, із 102 де­путатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу — більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, немож­ливість відкрито висувати кандидатів від своїх політич­них партій, це, безумовно, був успіх.

Українські ліберали співробітничали з місцевими ор­ганізаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депута­ти пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досяг­нуто, перемагали праві.

Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі використовували «українське питання» там, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний до­свід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомов­ної газети «Южний край» систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі укра­їнською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій україн­ською мовою.

Загалом склад депутатів від України у Думах був про­гресивно-демократичний, опозиційний до царського уря­ду. Діяли українські думські громади (фракції), що роз­робляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал «Украинский Вестник», а в 1907 р. газе­ту «Рідна справа», в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.

До української фракції І Думи входили 44 депутати, серед них — І. Шраг, П. Чижевс_ЬКий, В. Шемет, Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенк_о, С. Таран, А. Грабовецький та інші. Крім депутатів, які репрезентували укра­їнський рух, багато членів Думи від інших партій увійш­ли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення україн­ських питань (М. Ковалевський, д. В'язлов, М. Біляшевський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях вза­ємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов'язані у національних питаннях діяти згі­дно з духом української парламентської групи.

У складі української фракції ІІ Думи було 47 осіб. Се­ред них М. Долгополов, Е. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх ін­ших думських партійних об'єднань. Передчасний роз­пуск II Думи перервав процес формування української фракції.

Робота фракції будувалася на Принципах західноєвро­пейських парламентів. Так, у 190б р. була створена гру­па експертів з різних проблем, яку очолював М. Грушевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким пе­редбачалось утворити загальнодержавний парламент і те­риторіальні сейми. До парламенту вибори мали бути не­прямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і нерепрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміни. Ним передбачалось територію з українським населен­ням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асимі­ляторську політику російського уряду щодо українців.