Політизація національного руху в 90-х роках. братство тарасівців.
У 90-х роках XIX ст. продовжували свою культурницьку діяльність діячі «Старих громад», українофіли. Вони, як і раніш, вважали неможливим займатися політикою, щоб не «дратувати» царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків. Однак багатьох учасників національного руху, передусім членів «молодих громад», одна культурницька, аполітична діяльність українофілів не задовольняла, оскільки вона не могла ні кардинально поліпшити соціально-економічне становище українського народу, ні забезпечити його національне визволення.
У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники називали себе уже не українофілами, а «свідомими українцями». Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження й визволення українського народу.
Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Заснували його студенти Харківського університету Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Іван Липа і студент Київського університету Віталій Боровик, які під керівництвом відомого українофіла, статистика Олександра Русова проводили земський перепис нерухомого майна на Полтавщині. Влітку 1891 р. вони відвідали Канів і на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія. «Дух... Тарасів, — писав потім І. Липа, — був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...». Засноване так товариство в честь Шевченка й було назване Братством тарасівців.
Засновники Братства одразу приступили до створення розгалуженої таємної організації і розробки її програмних положень. Створилася «громадка» з 8 чоловік у Харкові (І. Липа, М. Яценко, О. Столбин та ін.), з'явилися гуртки у Києві (М. Міхновський, М. Кононенко, Є. Тимченко, В. Шемет), Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні, всього не менш яку 10 містах. У них брали участь приблизно близько 100 чол. Членами гуртків були здебільшого молоді люди — студенти, дрібні службовці, інтелігенти, переважно з середньою і вищою освітою.
Спочатку тарасівці стояли на самостійницьких позиціях. Вони вважали, що мусить бути «самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби». Але коли через деякий час виявилося, що ідею самостійності України багато учасників вважали нереальною, донкіхотською і не сприймали її, тарасівці стали на автономістсько-федералістські позиції, Програмним документом Братства тарасівців став реферат, прочитаний І. Липою у Харкові на шевченківські роковини 1893 р. Того ж року цей реферат був опублікований у львівському часописі «Правда» (Т. XVII) під назвою «Profession de foi молодих українців» («Символ віри»). Тарасівці, передусім, наголошували на самобутності українського народу і його праві на незалежне існування: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». Звідси випливало завдання, що його ставили перед собою тарасівці: «Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людності ще одну вільну духом одиницю...».
Щодо майбутньої долі українського народу, то в «Символі віри» говорилося так: «Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите визволення усім моральним, соціальним і політичним потребам українського народу. Досягаючи цього, мусимо працювати в дусі такого, на моральному й науковому ґрунті заснованого ідеалу, людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд із усякою другою користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, із якими з'єднана українська земля».
Отже, більшість тарасівців стояли на автономістсько-федералістських засадах, вони уявляли Україну як автономну одиницю в складі федеративної держави. Але деякі з тарасівців відстоювали й ідею самостійності України.
Досить загальними у тарасівців були положення про політичний та соціально-економічний устрій майбутньої української держави. «В справах соціально-економічних, — говорилося у «Символі віри», — працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціло-вкраїнській національній родині, що складається з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно-свідомих братів — працівників».
Досягти визволення і свободи український народ, на думку тарасівців, може лише у боротьбі, яку вони трактували не як збройну, а як мирну. «Народ під проводом поступових своїх дітей, — говорили тарасівці, — знову стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не вогнем і мечем добуває він тепер собі волю, а духом та розумом».
Тарасівці ставили своїм завданням «піднести і розворушити в Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування». Вони приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури. Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства, зазнали переслідувань і члени інших гуртків, хоча деякі з них продовжували свою роботу.
Одночасно з націонал-радикальною течією, яскравими виразниками якої були тарасівці, в українському суспільно-політичному русі діяли й гуртки, які знайомилися з марксизмом і ставали на соціалістичні позиції. У 1896 р. у Києві з групи інтелігентів, у тому числі й членів «молодих громад», склався гурток під назвою «Українська соціал-демократія». Організатором цього гуртка був І. Стешенко. До нього входили Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та ін. Вони виступали проти культурництва й аполітичності «Старих громад», за більш активну діяльність. Вони видрукували гектографічним способом кілька брошур: «Програма групи», «Про соціалістичну роботу серед українського селянства», «Оцінка програми Української соціалістичної партії» та ін.
У другій же половині 90-х років на Київщині утворилася й діяла «Група сільських робітників соціал-демократів Київської, губернії», яку очолювали М. Меленевський (Басок), І. Гилька та інші майбутні діячі Української соціал-демократичної партії і «Спілки».
Активізація «молодих громад», певна радикалізація «старих громад», поширення серед молоді соціалістичних ідей викликали тривогу царських властей. У документах жандармських управлінь і департаменту поліції, зокрема поліції Києва, відзначається, що з весни 1896 р. в Києві існувала організація «Молода Україна», яка пропагувала соціалізм і сепаратизм. Вона об'єднувала 22 громади, найважливіші з яких працювали в Києві, Чернігові, Лубнах і Одесі. У київській громаді налічувалося 108 членів, а в усіх громадах — 438.
Пожвавлення у другій половині 90-х років національного руху, невдоволеність молодих його учасників лише культурництвом і перехід їх до політичних дій, роз'єднаність і аморфність структур громад настійно вимагали створення організації, яка б об'єднала національно свідомих українців незалежно від їхніх соціальних і політичних поглядів. За ініціативою відомих громадських діячів В. Антоновича і О. Кенійського у вересні 1897 р. в Києві відбувся з'їзд громадівців України, в роботі якого взяли участь близько 50 делегатів. З'їзд утворив Всеукраїнську безпартійну організацію, яка в літературі часто називається Українською загальною організацією. До Ради організації були обрані мовознавець Є. Тимченко, поет М. Кононенко, лікар О. Черняхівський та ін. Почесними членами організації стали В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький. Всеукраїнська організація складалася з місцевих громад, об'єднаних у федеративну спілку. Вона об'єднувала людей з різними поглядами. У цілому як загальне завдання організація ставила об'єднати всі свідомі українські сили для боротьби «за національні права українського народу в Росії».
Важливою у діяльності Всеукраїнської організації була розробка її членами «Програми української національної партії». Програма ґрунтувалась на основних положеннях «Символу віри» тарасівців. Основне завдання партії — «дати своєму народові волю національну». «Головні точки» соціально-політичної програми формулювалися так: конституційний устрій держави, з якою федеративно поєднається Україна; свобода особистого сумління, свобода релігій; свобода слова, друку, освіти; скасування кари на тіло; свобода асоціацій, товариств; внутрішня самовлада, як основа соціальної справедливості.
Отже, 90-ті роки XIX ст. в українському національному русі стали переломним етапом. Українофільство з його культурництвом себе вичерпало, молоді діячі стали переходити до політичної діяльності, закладаючи фундамент українського ренесансу XX ст.
56. Особливості розвитку капіталізму в Україні (друга пол.19ст.)
За 40 років, від 1861 р. до Д900 р. — внаслідок швидкого розвитку буржуазних відносин, як в економічній, так і в інших сферах спостерігаються великі зміни. Порівняно з феодальною епохою суспільний прогрес відбувався дуже швидко. Уже на протязі перших десятиліть завершився промисловий переворот. Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імперії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості, сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.
На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4,5 тис. верст залізничної колії, і на кінець XIX століття загальна довжина залізниць досягла.17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона зв’язала місто Балту з Одесою і мала протяжність у 219 верст.
До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кількості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх загальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько’половини сталі і прокату, понад 65% кам’яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.
Характерною особливістю цього часу стало посилення довгострокових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у промисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де з 1888 по 1894 рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн. крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялись від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.
Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть минулого століття Дворяни України продали понад половину своїх земельних володінь. Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості селян короткострокова оренда на один посів.
Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими національними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Відповідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенкіб, Харитоненків, Бобринського виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.
Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйозні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промислових центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами були у 4—5 разів гірші. Робочий день на підприємствах тривав 10—12, а іноді 15 годин, техніки безпеки та медичного обслуговування майже не було. Нестерпні умови життя пролетарів перетворювали їх в потенційно руйнівну силу, яка згодом виявила себе в політичних подіях XX ст. Але панівні класи Російської імперії, проявляючи егоїзм і невміння перспективно мислити, не змогли зробити відповідних висновків.
Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величезними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України. Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і самодержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.
У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами — прусським й американським. Першого шляху дотримувалися правобережні та лівобережні губернії України, в яких діяла відробіткова система (за оренду землі в поміщика селянин відробляв своїм інвентарем і худобою на поміщицьких землях), що призвело до прогресуючого розорення і закабалення більшості селян. Правобережжя, де активно поширювалася цукрова промисловість, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, застосовували американський спосіб переходу до капіталізму— поміщики створювали на основі своїх маєтків потужні агровиробництва з використанням машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни організовували товарні господарства фермерського типу.
У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок перетворення землі на товар у другій половині XIX ст. простежують докорінні зміни. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся перерозподіл земельної власності: перехід від становості до безстановості, активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877— 1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження третину загальної площі дворянського землеволодіння (6 млн десятин). Крім того, заможні селяни викупили із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому приватний земельний фонд збільшився майже в чотири рази. По-третє, значно поширилося орендне землекористування. Відробіткову форму оренди майже не використовували, зростання товарності господарств сприяло становленню грошової, підприємницької оренди.
Товаризація сільськогосподарського виробництва дала змогу застосовувати техніку в землеробстві, вільнонайману працю, збільшити обсяги посівних площ і поліпшити структуру посівів. Насамперед це було характерно для південних регіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких і селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня країни й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах протягом 1860—1887 pp. обсяги територій для посівів збільшилися в 1,5 разу. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко зросла частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо. Завдяки цьому частка української пшениці в експорті Російської імперії на початку XX ст. становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10 % кукурудзи.
57. Соціально-економічний розвиток України на початку 20ст. (1900 – 1917рр.)
* Розвиток промисловості. Утворення монополій • Зростання робітничого класу. Становище пролетаріату • Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа
Розвиток промисловості. Утворення монополій. Україна на початку XX ст. являла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросийського значення, як Донецький вугільно-металургійний. Кри- ворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток промисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки країни.
Україна займала друге (після Центрально-промислового району) місце в промисловому виробництві Росії. Тут було сконцентровано 20,9 % промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7 % промислової продукції, її вартість становила 14,5 % загальної вартості всієї продукції.
В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі. Це передусім торкалось гірничої, металургійної, кам'яновугільної та цукрової промисловості.
Водночас стан економіки України характеризувався нерівномірним розвитком її окремих регіонів. Так, на Лівобережжі більш всього збереглися залишки кріпацтва, особливо низьким був рівень заробітної плати. В південно-західних сільськогосподарських районах переважав дрібнобуржуазний уклад. Найбільш високим рівнем розвитку капіталізму виділявся Південь України. Таким чином, її становище в економічній системі Російської імперії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими темпами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого - розвиток продуктивних сил і культури гальмувався тяжким соціально- політичним і національним гнітом.
Протягом першого десятиріччя XX ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народного господарства частка промисловості складала понад 48 % (загалом у Росії - 40 %). Отже, Україна перетворилася па країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.
Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу, зростання замовлень казни темпи росту капіталістичної індустрії в Росії і на Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р. промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості. Особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-придніпровського району, зокрема чорна металургія. Збільшився видобуток руди і вугілля.
У 1913 р. із загального видобутку залізної руди в країні (582 млн пудів) Південь дав 420 млн пудів, тобто 72,3 %. В цьому ж роді в Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд пудів вугілля, або 78 % загальноросійського вуглевидобутку. Донбас був єдиним районом виробництва коксу. В 1913 р. на Україні діяв 21 металургійний завод, де вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. В цей же період у регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239 млн крб., що складало 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Тут випускалося понад 50 % сільськогосподарських машин і 40 % паровозів, цукрові заводи краю забезпечували понад 81 % загальноросійського виробництва цукру (108 млн пудів у 1913 р.).
В західноукраїнських землях, які на початку XX ст. перебували в складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська • промисловість розвивалася однобохо. В ній переважали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу (переважно австрійського) у першому десятиріччі XX ст. на землях регіону відбувалося певне промислове піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на великих підпрш-'мспшх, у 1902—• 1910 рр. збільшилася на 25 %. Найбільш іііпчісивно розвивалася нафтова промисловість, де п.'іиуіиіи нік'тріиський, німецький і французький капітал. У 1913 р. видобуток нафтистановив 1,1 млн т. Внаслідок екстенсивних методів експлуатації родовищ та дешевої праці дивіденди нафтових акціонерних компаній швидко зростали. Розвивалися також металообробка і машинобудування, хоча підприємства цих галузей займалися переважно ремонтом та виробництвом устаткування для підприємств місцевої, харчової, нафтопереробної промисловості й виробництвом сільськогосподарських машин.
Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались тут деревообробна, лісопильна, паперова промисловість, що призвело до різкого зменшення лісових площ у краї. Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим ра- йоном.
Південь Росії (головним чином Україна) був ареною підприємницької активності іноземних капіталістів. Так, промисловий розвиток Донецько-криворізького району нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. Зокрема, в чорній металургії Півдня перед першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним. Правда, в трьох найбільших товариствах цієї групи (Товариство Брянських заводів, Таганрозьке і Нікополь-Маріупольське) основні пакети акцій тримали російські комерційні банки. Тенденції до підвищення активності російських капіталів на Півдні стали особливо помітними в передвоєнні роки. Так, на початку 1914 р. шість змішаних товариств (де переважав вітчизняний капітал) контролювали вже 52,5 % основного капіталу чорної металургії. У вугільній промисловості також відбувалося зростання питомої ваги неакціо-нованого капіталу (російські капіталісти),—в 1912 р. його частка в загальному видобутку вугілля зросла до 26%.
Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали російські банки. На 1912 р. російський капітал (з урахуванням неакціонованих підприємств) контролював майже 80 % видобутку антрациту.
Все ж, провідна роль іноземного капіталу в розвитку гірничозаводської промисловості Півдня безперечна. Постійний приплиа як іноземних, так і вітчизняних капіталів значною мірою сприяв технічному прогресу в Донецькому біігсйні й Придніпров'ї. Так, потужність механічних двигунів у Донбасі протягом 1896—1911 рр. зросла в десять ра-зіп. Тут вперше почалося дослідне застосування врубових машин. На металургійних заводах широко впроваджувалися електричні двигуни.
В результаті іноземних інвестицій, прискорення темпів технічного розвитку підприємств частка південного промислового району в загальноросійському виробництві, зокрема у виплавці металу, видобутку залізної руди та кам'яного вугілля, невпинно зростала аж до початку першої світової війни. Особливо високою вона була у металургійній промисловості. Ступінь концентрації виробництва тут був значно вищим, ніж у інших районах країни.
За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне з перших місць у світі. Так, у 1901 р. на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чоловік (3,5 % всіх підприємств) тут зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників, зайнятих у промисловості, а на підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чоловік (1,3% всіх підприємств) було зайнято 30,9 % загальної кількості робітників. Протягом наступних років цей процес посилювався.
Найбільшого рівня концентрація промислового виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Катеринослав, Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса.
Внаслідок концентрації промисловості зростали великі монопольні об'єднання, які вже в першому десятилітті XX ст. займали панівне становище в економіці, причому багато з них створювалися на базі основних галузей української промисловості і мали загальноросійське значення.
Поряд з промисловими виникали великі банківські монополії. Відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжувався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більшу роль в економіці України і всієї РОСІЇ.
Слід зазначити, що більшість петербурзьких банківських монополій були тісно зв'язані з промисловістю України. Зокрема, з цукровою промисловістю — Російський торгово-промисловий і АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ банки; з експортом хліба — Російський для зовнішньої торгівлі банк, Лзовсько-Донський, Об'єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ, Російсько-Азіатський, Міжнародний банки;суднобудування в Миколаєві — Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Разом з тим вони активно фінансували промислове виробннцтно 1 н інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв ни Укр.чїпі (Авдаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Тсрсщеико, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський та ін.), водночас були членами правлінь і рад столичних банків, всеросійських монополістичних об'єднань^.
Для вітчизняної промисловості; більшою мірою ніж для промисловості інших капіталістичних країн, мали значення також казенні замовлення, урядові позички, «регулювання» тощо. Тісні зв'язки між банківськими монополіями, Державним банком і царським урядом сприяли розвитку державне-монополістичних тенденцій в економіці країни, зрощуванню монополій з державним апаратом. Так, з середини 90-х років XIX ст. з початком державно-монополіс-_ і тичного регулювання цукрової промисловості, державної регламентації цукрового експорту, в процесі дальшого зрощування цукрової промисловості із петербурзькими і московськими банковими монополіями сформувався і зміцнів цукровий синдикат, який на початку XX ст. повністю монополізував цукровий ринок.
Зростання великих акціонерних підприємств за участю іноземного капіталу підготувало грунт для виникнення^ монополістичних об'єднань у Донецько- Криворізькому районі. На початку XX ст. тут з'являються найбільші в країні південні гііиликатн, утворені за активною участю іноземних банкіп і кампііііій—-«Продуголь», «Продамет», «Продруда». Лише па ЗО заводах «Продамету» було зайнято 85 тис. робітників, на заводах «Продуголь» — 64 тис.
Ці монополістичні об'єднання виникли за ініціативою промисловців Півдня, які створили .свій представницький орган в особі Харківського з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. Зрештою згадані мо- нополістичні об'єднання (які спочатку створювалися з метою захисту під конкуренції з боку промислових об'єднань інших районів Росії) остаточно оформилися і зміцніли внаслідок «зрощування» із центральними банками (а через них і^ з іноземним капіталом). На початку XX ст. вони стали важливим фактором економічного розвитку країни. Завдяки південним синдикатам Росія фактично не відставала від найбільш розвинених у промисловому відношенні країн щодо ступеня монополізації виробництва.
В 1902—1904 рр. у рамках «Продамета» були утворені синдикати ]іо продажу листового заліза, балок тощо, а в 1910 р.—рейковий синдикат. Крім того, в 1902 р. виник синдикат по продажу залізних зварних труб, який мав у Москві контору «Трубопродаж». Правління синдикату знаходилося у Берліні. «Продамет» і «Трубопродаж» контролю-п.чли майже всі металургійні підприємства і продаж металовиробів Півдня. З утворенням синдикатів ціни на метал почали зростати.
Створення монополістичних об'єднань гальмувало розпиток продуктивних сил країни, оскільки більша частина прибутків вивозилася за кордон. За їх допомогою інозем-ііиіі капітал завойовував вітчизняний ринок, витісняючи з нього місцевих промисловців, встановлював і підтримував на високому рівні ціни. Витіснивши своїх конкурентів і встановивши високі ціни на метал та металеві вироби, «Продамет» тримав країну на межі металевого голоду. Через цей синдикат власники південних заводів — іноземні капіталісти—диктували ціни й на урядові замовлення. У роки першої світової війни «Продамет» був основним постачальником металу для військового відомства. Грабуючи казну, російські та іноземні промисловці наживалися на військових поставках.
Монополістичні об'єднання на Україні виникали й иа базі місцевого капіталу. Серед них найбільш помітними були «Товариство солепромисловців Євпаторійсько-одеського району» і товариство «Бахмут-ська сіль». Вони вели жорстоку конкурентну боротьбу з об'єднанням астраханських солепромисловців.
У 1913 р. в Одесі налічувалося вже 42 підприємства, що входили до складу монополістичних об'єднань. Найбільшими з них були товариство механічного і ливарного заводу «Беллі-но-фендеріх» та Акціонерне товариство чорноморських канатних заводів. Завод Гена увійшов до синдикату сільськогосподарського машинобудування «Урожай», що утворився наприкінці 1913 р. Крім того, в Одесі знаходилося монополістичне об'єднання РТПІТ з капіталом у 10 млн крб., а також Олек-сандрівське товариство цукрових заводів з капіталом 15 млн крб. У 1911 р. в Миколаєві виникло суднобудівне об'єднання «Россуд», засноване на вітчизняних капіталах.
Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю і середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом'якшити шляхом організації державного ринку збуту. Для забезпечення гарантованого попиту на продукцію монополізованої промисловості він використовував державні замовлення, які фінансувалися за рахунок податків, стягуваних з населення. Монополії підтримували таку політику царизму, оскільки вона звільняла їх від необхідності самостійно реалізовувати свою продукцію на внутрішньому ринку.
Наприкінці 90-х років XIX — початку XX ст. в країні швидкими темпами здійснювалося будівництво залізниць. Залізничне господарство було досить містким ринком збуту. Капіталовкладення в розширення транспортної мережі за цей період досягли 2,5 млрд крб., тобто майже стільки ж, скільки було вкладено в усі галузі промисловості. Залізничні замовлення створювали великий попит на вугілля, метал, устаткування, що,- в свою чергу, забезпечувало розвиток промисловості.
В Росії на початку XX ст. у практиці державного втручання в економіку залізничне господарство відігравало ви- рішальну роль. Концентруючи тут мільярдні ресурси, уряд згодом направляв їх у галузі важкої промисловості, підпорядковані монополіям. Однією із форм сприяння останнім було систематичне підвищення замовних цін, яке монополісти здійснювали за згодою уряду. Отже, царський уряд використовував залізничне господарство для всебічної підтримки великої буржуазії, внаслідок чого між царизмом і монополіями склався тісний союз. Величезне державне господарство, насамперед залізничне, було базою для забезпечення залізничним компаніям високих прибутків. Ця політика привела зрештою до поширення державно-монополістичних тенденцій і поступового створення системи державно-монополістичного капіталу.
Напередодні революції основний капітал залізничного транспорту за своїми розмірами наближався до сукупного основного капіталу промисловості.
Факти економічного і соціального розвитку України на початку XX ст., де капіталістичні відносини розвивалися особливо швидкими темпами, спростовують уявлення про колоніальний характер її економіки, про те, що вона була суто аграрним регіоном. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості, ступенем концентрації і монополізації капіталі/ Україна, напередодні революції займала одне з перших місць у Російській Імперії. Саме тут існували ос-ііоііиі монополістичні об'єднання, що визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його суперечностей.
В останнє п'ятиріччя перед першою світовою війною зростав рівень концентрації і централізації капіталу і капіталістичного усуспільнення виробництва, виникли і значно розвинулися державно-монополістичні тенденції в економіці країни. Монополістичні об'єднання почали відігравати дедалі більшу роль у народному господарстві Росії й України, являли собою економічну основу державно-монополістичного капіталізму.
Зростання робітничого класу. Становище пролетаріату.
В результаті процесів капіталістичного розвитку в країні сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас.
Робітничий клас України розвивався як складова частина всеросійського пролетаріату, один з найбільш численних Лого загонів.
Лідери українських національних дрібнобуржуазних партій на початку XX ст. применшували роль пролетаріату України у суспільному розвитку. В 1912 р. М. Порш (один із лідерів УСДРП) зазначав, .що «пролетаріат України культурно відсталий, порівняно з робітничим класом всієї Росії. Наслідком його низького культурного рівня є порівняно мала здатність нашого пролетаріату пройматися громадськими ідеалами і політичними завданнями робітничого класу». Подібні твердження мали на меті «обгрунтувати» орієнтацію'" на селянство та інтелігенцію в суспільному житті України, звести його, певною мірою, лише до національно-визвольного руху.
Основним резервом поповнення робітничого класу з нашій країні було селянство, зокрема, найбідніша частина його—клас найманих «робітників з наділом»: селяни-бідняки, поденщики, наймити, чорнороби.
Іншим резервом робітничого класу були кустарі — «домашні робітники», які також складали велику частину «резервної армії»'капіталізму. У зв'язку з цим в країні виникли ринки робочої сили, зокрема на Україні,— містечка Сміла, Ново- Українка, Бірзула, Кривий Ріг тощо.
Поповнення загонів робітничого класу на Україні від-. бувалося також за рахунок .десятків тисяч селян і робітників з Великоросії та почасти з Білорусії.
За переписом 1897 р., на Україні було всього 1,5 млн чоловік, які жили за рахунок продажу своєї робочої сили, з них близько 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості. З початку XX ст. і до 1917 р. у зв'язку із розвитком промисловості відбувався швидкий ріст промислового пролетаріату. Так, якщо у 1910 р. в промисловості України було зайнято 475,2 тис. робітників, то в 1917 р.—893 тис., в тому числі у важкій промисловості (вугільній, металургії, металообробці і машинобудуванні, транспортній тощо) — 636 тис. чоловік, не рахуючи робітників-транспортників.
У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісівництві, на нафтових промислах. На Буковині налічувалося близько 72 тис., Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників. Загалом на Україні на початку XX ст. промисловий і сільський пролетаріат налічував понад 2 млн чоловік.
У результаті столипінської реформи велика частина робітників, які мали земельні наділи, порвала будь-які зв'язки з сільським господарством. Значним джерелом поповнення пролетаріату були діти робітників, що свідчило про зростання питомої ваги спадкових пролетарів.
У роки першої світової війни якісний склад робітничого класу різко погіршився внаслідок мобілізації -великої кількості робітників на фронт та припливу до заводських цехів тих, хто намагався ухилитися від військової служби. Водночас на промислових підприємствах різко збільшилася кількість жінок- робітниць, підлітків, дедалі ширше застосовувалась праця військовополонених (особливо на шахтах і металургійних заводах).
У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва на Україні концентрація пролетаріату тут була також досить високою. Так, у металургії всі 100 % робітників були зайняті на великих заводах, у залізорудній промисловості — 87,4, вугільній— 84, цукровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній—54,2 %. В 1913 р. на Україні налічувалось 280 великих підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 чоловік. На них зосереджувалось 63,8 % .загальної кількості промислових робітників. У 1917 р. концентрація пролетаріату на великих промислових підприємствах досягла 70—75 %.
Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь. У Катеринославській, Харківській та Херсонській губерніях,'на території яких розміщувалися великі заводи, шахти та рудники Донецько-Криворізького басейну, налічувалося майже 600 тис. промислових робітників, що складало 65 % загальної кількості промислових робітників України. Отже, робітники провідних галузей промисловості концентрувалися переважно на Півдні.
Крім промислового пролетаріату, на Україні існували й інші загони робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. тут налічувалося близько 1,2 млн чоловік. До непромислового пролетаріату відносилися також робітники, яких наймали дрібні підприємці для роботи на дому і в кустарних майстернях, на невеликих підприємствах обробної промисловості (текстильної, швейної, шкіряної, взуттєвої).
На дрібних ремісничих підприємствах, які не підлягали нагляду ф;ібрично-заводської інспекції, працювало понад 230 тис. найманих ІчіОітників. Напередодні імперіалістичної війни на Україні налічувалося близько 300 тис. будівельних робітників, 59 тис. робітників торговельнії > підприємств. Крім того, майже 440 тис. найманих робітників було .і.іііііято у сільській кустарній промисловості. Всього ж у 1917 р. на Україні чисельність пролетаріату становила 3 млн 612 тис. чоловік, у тому числі промислових робітників налічувалося 893 тис., залізничничників -121 тис., будівельників — 300 тис., сільськогосподарських робітників -1,2 млн чоловік. Пролетаріат України складав близько 20% загальної кількості робітників Росії.
Огновна маса робітників зосереджувалася у найбільш розвинутих і промисловому відношенні південних губерніях, зокрема Катерино-иііісі.кій і Херсонській— 1 млн 209 тис. чоловік, у тому числі 532 тис. промислових і транспортних робітників. На Лівобережжі найбільше промислових і транспортних робітників було в Харківській губернії — 104 тис., а на Правобережжі—в Київській— 101 тис.
Непромислові робітники на Україні в більшості своїй ще не порвали зв'язків із сільським господарством. Однак основним джерелом їх існування був продаж своєї робочої сили. У 1917 р. на Україні налічувалося 625 тис. селянських дворів, які зовсім не мали посівних наділів, 616 тис.— засівали до однієї десятини, 647 тис.— від однієї до двох десятин. З середовища цього найбіднішого селянства і формувалася основна маса пролетарів і напівпролетарів. Частина їх наймалася у межах своєї волості чи повіту, однак переважна більшість утворювала неосілу армію пролетарів-відхідників, які відправлялися на заробітки в інші (переважно південні) губернії. З 1906 по 1910 р. на Україні селянам-заробітчанам щорічно видавалося у середньому 1 млн 440 тис. паспортів. Найбільше — в Київській, Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях.
Пролетаріат України був багатонаціональним. До його складу входили українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, робітники Інших національностей. При цьому характерною рисою процесу формування і концентрації промислового пролетаріату на Україні було те, що саме в головних галузях (в основному важкої промисловості), а також на великих підприємствах зосереджувалися робітники—представники різних національностей Росії.
За переписом 1897 р. на Україні налічувалося 1 млн 480 тис. робітників, з яких 70,5 % були місцевими жителями. З 316 тис. робітників промисловості і залізничного транспорту українці становили 52,2 %. Серед шахтарів робітники-українці складали 30%, металістів—31, залізничників—41 %. З початку XX ст. і до 1917 р. кількість робітників корінної національності зростала за рахунок притоку вихідців із українського села. На початку XX ст. близько 70 % промислових робітників складали українці,
Характерним явищем для України було те, що в сільській місце- вості проживало 5 млн 57 тис. робітників, (з членами сімей), тобто 77,8 % загальної їх кількості. З них лише 1 млн 932 тис. працювали в сільському господарстві. Решта ж—3 мли 126 тис. чоловік—-були зайняті в кустарно-ремісничих промислах, па транспорті, в гірничій промисловості, на фабриках і заводгіх. Більша частина промислових робітників також проживала в сільській місцевості.
Значна -частина робітництва мешклл;) в містах і промислових селищах. У 1917 р. робітники складали 23,2 %, а разом з напівпролетаріатом—44,5 % жителів міст. В епоху розвитку капіталізму робітники України терпіли подвійний гніт—від «своїх» та іноземних капіталістів. Становище трудящих ще більше погіршилося внаслідок'посилення політичної реакції після поразки резолюції 1905— 1907 рр. Законом від 3 червня 1907 р. значна частина робітників позбавлялася виборчих прав. Професійні організації трудящих на Україні були майже повністю розгромлені, активісти робітничого руху заслані на каторгу.
Спираючись на підтримку царського уряду, підприємці розгорнули наступ на права робітничого класу. Порушуючи закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, вони продовжували його до 12—14,5 годин на добу. Так, у Київському фабричному окрузі 43 % робітників працювали від 12 до 13 годин на добу. Широко застосовувалися також понаднормові роботи.
На більшості промислових підприємств були відсутні охорона праці й техніка безпеки, що призвело до росту травматизму серед робітників. У 1913 р. на шахтах Донбасу 15,7 % робітників-шахтарів потерпіли від нещасних випадків, а на металургійних заводах кількість потерпілих складала 31,5 %. Більшість робітників були позбавлені будь-якої медичної допомоги,
ІІи підприємствах систематично знижувалися розцінки, що нгло до ішдіинн рівня заробітної плати робітників,— протягом 1ІЮ8 1910 рр. вона зменшилася в середньому іі.і 25—50 %. Заробітна плата робітників у багатьох галузях промисловості не забезпечувала їм прожиткового мінімуму. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої та харчової промисловості. Широке застосування підприємцями системи штрафів вело до зниження й без того невисокої заробітної плати. Так, на Україні в 1904 р. було оштрафовано понад 32 % всіх робітників. У вугільній промисловості з 1910 по 1913 р. сума штрафів зросла на 49 %, а в металургії—на 166 %.
Становище робітничого класу погіршувалося також внаслідок зростання цін на продукти харчування та предмети першої необхідності. Незадовільними були й житлово-побутові умови робітників. Більша частина їх (особливо в гірничій промисловості) проживала в казармах і землянках. У 1913 р. в Криворізькому залізорудному басейні 70 % гірників мешкало в бараках.
Внаслідок криз і застою в промисловості, масових звільнень революційне настроєних робітників різко зросло безробіття. Так, у 1908 р. на Київщині було близько 20 тис., у Катеринославській губернії 15 тис. безробітних, які не отримували ніякої допомоги з боку держави чи власників підприємств.
Становище робітничого класу на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку, і господарської відсталості. На початку XX ст. тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була набагато довшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини, 1 становила від 11 до і 6 годин. Лише після гострої страйкової боротьби робітників у 1905 р. на більшості підприємств було встановлено 10- годинний робочий день. Постійним лихом був травматизм робітників.. Лише протягом 1902—1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. До того ж власники, заводів і шахт ухилялися від виплати будь- якої компенсації потерпілим. Заробітна плата західноукраїнських . робітників була найбільш низькою в Австро-Угорщині і не забезпечувала прожиткового мінімуму. Мешкали вони здебільшого в халупах, бараках тощо.
Вкрай незадовільним було становище сільськогосподарського пролетаріату на Україні. Незважаючи на відхід частини селянства на заробітки, основна маса його на Правобережжі й Лівобережжі наймалася до місцевих поміщиків та куркулів на кабальних умовах. Наявність у губерніях України великої резервної армії сільськогосподарських пролетарів не могла не позначитися на оплаті їхньої праці. Серед основних форм найму робочої сили (поденної, місячної, строкової та річної) переважали поденна й річна форми. До найму вдавалися переважно малоземельні та безземельні селяни.
Заробітна плата найманих сільських робітників була дуже низькою. Так, на Правобережжі в 1910 р. вона становила від 62 до 86 коп. на день. Оплата праці жінок і підлітків складала 42—77 % заробітку «повного» робітника.
Робочий день сільських .пролетарів практично тривав від сходу до заходу сонця. Відсутність будь- якої охорони праці часто призводила до нещасних випадків. Застосування заплутаної системи штрафів відкривало широкий простір для зловживань з боку адміністрації маєтків.
У роки світової війни становище робітників України різко погіршилося. Внаслідок зниження розцінок заробітна плата зменшилася на 25—50 %, иодночас збільшилася-тривалість робочого дня. Незначні воєнні надбавки до заробітної плати «з'їдалися» невпинним зростанням цін на продукти харчування, предмети першої необхідності та квартирну плату. Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа. Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався в умовах збереження залишків феодалізму — насамперед великого поміщицького землеволодіння. На початку XX ст. тут існувало чимало поміщицьких латифундій, площі яких сягали десятків тисяч^ десятин землі кожна. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 мли десятин (володіння Браницьких, По-тоцьких, Терещенків, Харитоненків, Скоропадських). В ма- єтках земельною площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн десятин-землі, тобто 20% місцевого земельного 'фонду. Всього ж. напередодні революційних подій 1905 р. на Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств.
Маєтне дворянство, зосередивши в своїх руках величезні матеріальні цінності, продовжувало залишатися впливовою силою в державі.
В районах виробництво високоприбуткових культур (особливо цукрового буряка) не лише землеволодіння, а й землекористування залишалося найбільш стійким, а у 'великих- капіталістичних господарствах-навіть розширялось.
Еволюція земельних відносин, на початку XX ст. відбу- валася а умовах боротьби двох напрямів розвитку капіталізму а сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної еволюції. Проте, незважаючи на всебічну підтримку царизму, дворянське землеволодіння в країні невпинно скорочувалося, а питома вага поміщиків у землекористуванні була помітно нижчою, ніж у землеволодінні. В 1906 р. дворянські маєтки на Україні складали тільки 45,5 % приватних господарств, решта їх належала купцям, заможним селянам, міщанам тощо.
Водночас у багатьох районах України зростала'селянська земельна власність. Так, лише на Лівобережжі в 1905 р. в особистій . власності селян знаходилося понад 1 млн десятин землі (при цьому 44,5 % землі належало сільській верхівці, що мала в господарстві понад 50 десятин) .
Все це свідчило про відсутність реальної перспективи для остаточної перемоги прусського шляху і, водночас, про економічну необхідність ломки старого землеволодіння, як поміщицького, так і селянського.
Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство в різних районах України через ті чи інші причини відбувалось неоднаково. На Правобережжі перехід по- міщицьких господарств до капіталістичних форм господарювання відбувався більш інтенсивно. На Лівобережжі, крім капіталістичних форм найманої праці,- досить поширеною була й система відробітків, що негативно відбивалося на становищі селянства.
Найбільш високого ступеня розвитку в умовах капіталізму досягло сільське господарство Півдня, де було менше залишків кріпосництва. Тут широко застосовувалися сіль- ськогосподарські машини, використовувалася праця тисяч прийшлих сільських робітників. У своєму розвитку Південь України швидко обігнав інші райони Росії, що сприяло прискоренню темпів проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство країни загалом.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Відбувалося скорочення поміщицьких володінь, землі яких переходили до рук буржуазії і заможних селян. Йшов також процес обезземелення основної маси селянства. Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом;
швидкими темпами зростала еміграція. У першому десятиріччі XX ст. кількість вимушено проданих селянських господарств подвоїлася. Заможна верхівка села зосереджувала в своїх руках все більше земель, порядкувала в кредитних та інших кооперативних об'єднаннях.
У господарствах поміщиків та заможних селян впроваджувалися досягнення агрокультури, застосовувалися машини; прогресивні зміни відбувалися у структурі посівних площ.
Протягом першого десятиріччя XX ст. на Україні розвиток капіталізму, суспільний поділ праці і зростання товарно-грошових відносин прискорили процес «розселянювання»: з одного боку, земля та інші засоби виробництва зосереджувалися в руках сільської буржуазії, з іншого — відбувалася експропріація основних мас трудового селянства, перетворення їх робочої сили в товар. Різко зросли ціни на землю. Продаж поміщиками своїх земель приносив їм величезні прибутки. Діяльність Селянського банку сприяла зростанню сільської буржуазії, оскільки більшість незаможних селян не мала змоги придбати землю. Заможні селяни розширювали своє господарство в осшжному за рахунок оренди і купівлі нових земель. При цьому до їхніх рук переходили й землі бідноти. Малоземельні селяни, не маючи змоги вести самостійне господа рстно п;і своїх наділах, змушені були здавати їх в оренду. Особливо інтенсивно вказані процеси розвивалися на Півдні. Тут виникли чис ленні фермерські (капіталістичні) господарства з широким застосуванням найманої праці. При цьому сільські багатії, орендуючи великі площі земель у поміщиків, у свою чергу, здавали їх малоземельним селянам в оренду на рік. Таким чином, селяни-бідняки потрапляли в подвійну кабалу — до поміщиків і сільських глитаїв.
Орендна плата в районах поміщицького капіталістичного господарювання була максимально високою. В умовах селянського малоземелля і збереження панування поміщицького землеволодіння вона ставала все більш непосильною для основної маси незаможного селянства. Водночас поширювалася і оренда «з нужди», кабальна оренда, яка ставала засобом переходу землі від бідноти до заможних селян. Таким чином, починаючи з кінця XIX ст. в українському селі прискореними-темпами відбувався процес диференціації сільського населення, який супроводжувався розвитком капіталістичного виробництва.
У господарствах заможних селян, хуторян, фермерів спостерігалося дальше зростання товарного виробництва, розширювалися посіви зернових та технічних культур — пшениці, жита, ячменю, цукрових буряків, тютюну, соняшнику. Зростало тварипництпо. Широко застосовувалася передова агротехнія, Продукція цих господарств все більш Широким потоком йшла на ринок, як внутрішній, так і зов- нішній, через українські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон, Бердянськ.
Процеси обезземелення селянства під впливом дії фінансового капіталу особливо посилюються на початку XX ст. У 1905 р. на Україні частка безземельних і малоземельних селян складала 55,7 %. Внаслідок столипінської реформи диференціація селянства набула масового характеру. В 1917 р. на Україні частка безземельних і малоземельних селян становила вже 80,5 %. Водночас частка заможних господарств (понад 15 десятин) зросла з 4,2 до 5,1 %..
Таким чином, процес обезземелення селян в останнє передреволюційне десятиріччя відбувався надзвичайно інтенсивно.' Внаслідок цього виникало «аграрне перенаселення», створювалася прихована армія безробітних. Лівобережні та правобережні губернії давали щорічно 1,5млн сільськогосподарських робітників, які в основному відходили на заробітки на Південь України та на Кубань.
Чимало селян-ааробітчан йшли у міста. Так, у 1913 р. з Київської губернії прибуло до Києва 90 тис. заробітчан, до Катеринослава і Херсона — 20 тис. У переважній більшості це були вихідці з бідняцьких і середняцьких господарств. На Правобережжі у 1910 р. 83 % господарств, що мали