Політизація національного руху

У 90-х pp. XIX ст. національний рух на західноу­країнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснова­на 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії : Українська національно-демо­кратична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-тери­торіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх про­грамах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної не­залежності та об'єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала "лише при повній са­мостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 p., є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла: "Наша ціль : є вільна держава ук­раїнського люду — Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Ради­кальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України ста­ла головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була пе­редумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політично­го компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Га­личини (так звана політика "нової ери") та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним про­водом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційно­го щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі на­родні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні по­зиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреем Шептицьким (1865 — 1944) остаточно стає на національний грунт та вклю­чається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаган­нях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І.Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вжива­ти всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 — 1906 pp., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого пра­ва, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 p., узяло участь близько 50 тис. осіб, пе­реважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті трива­лої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 p., українцям удалося до­могтися обрання 27 представників українських партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому ук­раїнці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політич­ної діяльності політемігранти з України Д.Антонович, В.Винниченко, М.Вороний, Д.Донцов, В.Дорошен­ко, А.Жук, М.Залізняк, С.Петлюра, М.Русов, Г.Хоткевич, Б.Ярошевський та ін. Львівський жур­нал "Правда" першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських са­мостійників — членів Братерства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною ор­ганізаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. У Львові було опубліко­вано її трактат "Самостійна Україна", підготовлений М.Махновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 pp. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там зна­ходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи "Добра но­вина" (1903), "Селянин" (1903-1905), "Праця" (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП "Гасло" (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем за­снування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.