Розвиток культури України в першій половині XIX ст

На зміну дворянству прийшла нова суспільна група — демокра­тична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) та Киє­ві (1834 р.), ліцеї — в Одесі та Ніжині, гімназії — у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Ос­віта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.

З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвит­ком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчаль­них закладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народ­ної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети. У сільських пара­фіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських — до одно­го року. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навча­лися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей пере­важно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а та­кож церковних співів. Існували й приватні пансіонати (майже в кож­ній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних за­кладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1839 p.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 p.).

Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 p.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 p.).

У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі пра­ці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збира­лись, вивчались і друкувались документи про історичне минуле Ук­раїни. Тут працював Т. Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомаро­ва "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Ста­тистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. особливе місце належить "Історії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський. Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти нор­манської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.

Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спи­нити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.

Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в ца­рині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. Тоді ж у Львів­ському університеті було відкрито кафедру української мови та лі­тератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літерату­ри. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий ща­бель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка — виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" — українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів сво­го права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в за­гальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався роман­тизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 порт­ретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.

У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досяг­нень того часу — пам'ятник Ришельє в Одесі, автором якого є І. Мартос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам'яток монумен­тальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний те­атр у Львові (1837-1838 pp.) — архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцма­на. Засновник Харківського університету В. Каразін побудував по­близу Харкова першу в Україні метеорологічну станцію.

У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Галичині стали твори композитора-професіонала М. Вербицького — автора симфоній та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Вели­кий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслу­жену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський. Відомий український актор К. Соленик виступав на сцені професіонального театру, керів­ником і режисером якого був Г. Квітка-Основ'яненко. У першій по­ловині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані — "Софіївка", в околицях Білої Церкви, у долині річки Рось — "Олександрія", у Львові — Стрийський.