Брестська унія (1596 р.), її причини та наслідки для українських земель.

Берестейська унія 1596 – злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископій України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, додержання візантійського обряду та юліанського календаря.

22 червня 1595 дев”ять православних ієрархів, в тому числі митрополит Михайло Рогоза, підписали листа до папи Климента VIII, в якому заявили про готовність вести переговори щодо об’єднання з Римом на засадах визнання католицького “символу віри”, першості римського архієрея та про повноваження вести відповідні переговори єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького. 23 грудня ці єпископи склали перед римською курією та папою “символ віри. В той же ” день буллою Климента VIII було проголошено з’єднання та гарантовані права та привілеї українській церкви.

Причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.;

8-9 жовтня 1596 у м. Бересті в церкві св. Миколая зібрався собор, який визначив офіційне ставлення українських та білоруських єпископів до унії з Римом. Участь у ньому взяли митрополит Рогоза, єпископи, ігумени та архімандрити трьох із 12 монастирів, представники частини українського духовенства та шляхти; їх підтримували львівський, луцький та холмський католицькі єпископи, канцлер Речі Посполитої Лев Сапіга, литовський гетьман Христофор Миколай Радзивілл та православний староста Берестя Дмитро Галецький. Табір рішучих противників унії очолили фактичний керівник України князь Костянтин Острозький, єпископи Г. Балабан та З. Копистенський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур, які спиралися на підтримку Никифора та Кирила Лукаріса – представників константинопольського та александрійського патріархів, а також представників братств і шляхти коронних земель. На соборі обидві протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття.

Після Берестейського собору унію прийняли інші православні єпархії України та Білорусі: Ужгородська (1646), Перемиська (1692), Львівська (1700), Луцька (1702).

Таким чином розпочалася багаторічна уперта боротьба., яка винищувала культуру, все надбане українським народом. Увесь час висів тягар винищування у всіх сферах діяльності українського суспільства. Йшло соціально-релігійне гноблення православ”я, що викликало протест з боку українців.

Українці рішуче виступили проти уніацтва. Саме ця боротьба була складовою частиною національно-визвольного руху проти польської шляхти.

Те, що почалося як спроба поєднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати.

23. Соціально – економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі (середина ХІУ ст. – перша половина ХУІ ст.)

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання . З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. у містах України відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ремісництва . У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку ; виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, виникають перші зародки мануфактурного виробництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних .торговельних відносин. Після падіння Константинополя активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу).

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта). Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. Найнижчий щабель займала дрібна шляхта.

У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства).

2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти.

3. У середині XVI cm. паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники. 2. Тяглі селяни.3. Службові селяни.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою та активною протидією.

Наши рекомендации