В.
Ні! крик — то ще не крик, який учує ухо
і до якого мир привик.
Отто страшніший крик, як тихо, глухо,
замовк язик, бо в серці крик! /402/
Вразливі вірші Метлинського є цей самий „крик серця“, тому вони усі однаково безнадійні, похмурі. Він щонайбільше ще бажав би:
Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,
бо і в мене і в бандурі вже глас замирає.
Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі
пісня в народі, бо вже наша пісня конає...
Постать Метлинського як поета завжди лишиться в світлі цього безнадійного настрою одчаю, без просвіту. В тому самому тоні витримано і кілька віршів, що, здається, не мають символічного значення, а просто дають похмурі, сумні образки. І якоюсь послідовністю думки, зрозумілою, бо не може людина жити й творити справді без усякої надії, є кілька віршів Метлинського, де ми бачимо його, як українського та російського патріота (таке сполучення тоді не було рідке) та слов’янофіла. Розуміється, напр., вірші про рідну мову або рідні звичаї цілком природні в зв’язку з історично-філософічним світоглядом Метлинського.
Поезія Метлинського — наскрізь філософічна поезія, найбільше історично-філософічна. Щоправда, вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі — в образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній традиції повні такими словами, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандуриста, бандура.
Форма його поезії часто фантастична, „вільна“, без певного сюжету та з частими змінами ритму. Лише окремі вірші — романтичних ґатунків: баляди („Покотиполе“ — сюжет той самий, що в „Перекотиполе“ Квітки, „Підземна церква“ — чи не з „Світезі“ Міцкевича), пісні; переклади (Краледвірський рукопис, Челяковський, Улянд, Ю. Кернер, А. Ґрюн, слов’янські пісні) почасти ближчі до української народної поезії, аніж ориґінальні вірші Метлинського. Але мова Метлинського, здається, найдалі відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків. Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, зірка, ніченька і т. и.), майже зовсім немає виразів з народних пісень (є, наприклад, „могила з вітром говорила“, „ворон кряче“ і т. п.). Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та „негарними“. Але русизми або слов’янізми Метлинського нечисленні (глас і т. п.). До того і вірш Метлинського не може імпонувати сучасному читачеві: /403/ ритм віршу в нього змінливий, часто неправильний, рими одноманітні, здебільша граматичні. Ледве чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими віршами тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.
4. У тих самих напрямі й формах витримана й невелика віршована продукція славного історика Миколи Костомарова (псевдонім Ієремія Галка, 1817-85), лише тональність їх зовсім інша: оптимістична віра в майбутнє українського народу. Костомаров не поділяє ані сумних прогноз Метлинського, ані його легковажної віри в „білого царя“. Щоправда, образи сучасности в Костомарова майже ті самі: могила, в якій спить „мати ріднесенька“; або похмура ніч:
Де Задніпров’я край опустілий,
де нема хат, бовваніють могили,
де нема галасу, виють вовки,
де була Січ, жили козаки,
ходив я ніччю; місяць червоний
сидів у хмарі і бурю нагонив...
Але співець викликає матір з могили, з темного лісу виходить „якась молодиця“, муза поетова, яка вимагає від нього співів „для всього роду,... для всій родини“. Костомаров так саме, як і Метлинський, бачить у „співі“, в поезії, чи не найбільшу тепер силу, що може відродити український народ. Відродження це Костомаров бачить у широких рамках відновлення всього світу:
Прокинуться всі народи,
завіт вічний приймуть,
ворогів тисячолітніх
вороги обіймуть...
Це насамперед слов’янські народи, — у Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається — не чужа й іншим харків’янам — ідеологія слов’янофільська.
Костомаров, здається, досить оптимістично вірить в перемогу вічних сил „правди і волі“, що для нього найяскравіше репрезентовані християнством. Його поезія пронизана темою „правди й волі“: він повстає й проти „розвінчаного правдою тирана“, і проти тих, хто:
...в гасло неволі
обертає хрест всечесний,
гасло правди й волі... /404/ і навіть проти культури, далекої від народу. Як історик, він ясно бачить, що часи міняються. Його пост Митуса знає, що по часах, коли „густіють хмари“, „знову розгонить сонце туман віковічний“. Історик Костомаров оспівує й старокнязівські часи („Митуса“, „Ластівка“) і гетьманщину („Дід пасічник“). І що найголовніше, він бачить у цьому минулому національну традицію, що тягнеться й до сучасности. В уста героя з часів Володимира Мономаха він укладає слова:
Благослови, стара мати,
на добреє діло,
за святую руську землю
оддать душу й тіло...
— але тематика цієї баляди позичена з думи про Коновченка, а намір її — чи не автобіографічний (до власної матері!). Підкреслення історичної едности України в Костомарова в’яжеться з свідомістю її територіяльної єдности:
Од Сосни до Сяна вона простягнулася,
до хмари Карпатської вона доторкнулася,
Чорноморською водою умивається,
лугами, як квіточками, квітчається...
Сам себе Костомаров бачить як співця, провісника:
Співатиму, співатиму, поки гласу стане,
хоч і слухать не захочуть, я не перестану...
Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова являють його філософічні вірші. Не лише історіософії платить данину наш поет, а й філософічній романтиці. Ось, наприклад, філософічна „поезія ночі“, що розвиває улюблену романтичну думку протилежности між „вічною“, але до людини „байдужою“ природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини (пор. пізніше Ю. Кернер, Тютчев):
Вийде ніччю на могилу,
гроби бовваніють,
погляжу я в ясне небо,
там зорі зоріють.
. . . . . . . . . . . . . . .
Рівним рухом, живим рухом,
вічною красою,
без упину і без ліку
плинуть наді мною. /405/
Плинуть лорі в ладнім хорі
пічними шляхами,
не нам, не нам, дітям праха
любоваться вами...
Нас неволя, наша доля
на світ породила,
подражнила свободою,
та й не вдовольнила.
Дала розум, пізнавати,
що ми дурні зроду,
дала серце нарікати
на власну природу.
. . . . . . . . . . . . . . .
Світять зорі, як світили,
і будуть світити,
а ми, на них подивившись,
ляжем в землю тліти...
До історіософічної або натурфілософічної символіки наближуються лірично-мелянхолійні вірші („Туга“, „Надобраніч“), що теж віддають данину певній романтичній тематиці. Нарешті, пише Костомаров любовні вірші в народному тоні (паралелізм між переживаннями людини та з’явищами природи) та робить переклади (Байрон, Міцкевич, Краледворський рукопис).
Мова Костомарова нагадує своїм характером мову Метлинського: це так само спроба витворити мову освіченого товарисгва. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує словник та фразеологію народної пісні. Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч цього зустрічаємо переспіви цілих пісень, в них мало „цитат“, але є наслідування „духу“ пісень. Ось, наприклад, з цитованої баляди „Ластівка“:
Сідла коня, меч знімає,
іде за полками.
Стара мати з жалю мліє,
к землі припадає,
своє дитя непокірне
спершу проклинає,
а напотім пожаліла,
та й молиться Богу,
щоб дав Господь молодому
щасливу дорогу... /406/
Одмовляє князі, старіший
„Чесная вдовице!
Оженився сни твій милий:
взяв собі дівицю,
нарядную й багатую,
з многими скарбами,
коса її шовковая
убрана квітками...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів.
Цікаво, що Костомаров дуже уважно ставиться і до віршу. Він запроваджує дещо нове, наприклад, „внутрішні рими“: рими між окремими словами в рядку, напр., у цитованих „Зорях“: плинуть зорі / в ладнім хорі; нас неволя / наша доля... Він запроваджує нові розміри, напр., удалий „елегійний двовірш“ у надзвичайно типовій для романтиків поезії проти переоцінки античної Геллади, яка м. ін. у класицизмі відвертала увагу сучасників від власного народного життя:
пам’ять посмертна твоя засліпляє маною нам очі, —
ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе.
Характерний і інший вірш на ту ж тему „Давнина“. Ці вірші з чужими словами (Спарта, ілот), з натяками на події, про які в вірші не говориться, типові для того характеру, який починала набирати українська література під пером харківських романтиків: це мала бути „повна література“ для „повного народу“. Цікаві численні романтично-народні баляди Костомарова, часто з казковими сюжетами.
5. Дуже характеристичні в стремлінні утворити „повну літературу“ і драматичні спроби Костомарова. Він за короткий час своєї письменницької діяльности пише українські драми „Сава Чалий“ (1838), „Переяславська ніч“ (1839) та починає ще кілька драматичних творів („Косинський“, „Мазепа“, „Українські сцени 1649 р.“, та з римської історії „Мучениця Февронія“) поруч російської драми „Кремуцій Корд“, перекладає Шекспіра на російську мову. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шіллера. Трагедії Костомарова повні драматичного напруження і — в романтичній традиції — закінчуються загибеллю героїв. Сава Чалий (неісторично зображена постать з 17 ст.) мріє про гетьманування, але старшина обирає його батька, Петра; Сава /407/ перекидається до поляків та ще одружується перед від’їздом з Катериною, нареченою свого приятеля Гната Голого; поляки вимагають від Сави згоди на запровадження унії, Гнат підбурює козаків проти Сави. Так Сава опиняється самітний між двома ворожими таборами; козакам удається вбити Саву і Катерину, але, довідавшись про те, що обвинувачення Гната Голого було наклепом, вбивають і Гната... „Переяславська ніч“ — трагедія, в якій картини народного життя 1649 р. та повстання сполучені з індивідуальною драмою провідника повстанців Лисенка, якого сестра Марина кохає польського старосту; Лисенко і староста в двобої на смерть поранюють один одного; отже драма знов кінчається смертю обох головних дійових осіб.
Конфлікти в п’єсах Костомарова — не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Сава (ніби як Шекспірів Коріолан) власне губить сам себе, — він залишає батьківщину, вважаючи, що козаки несправедливо не визнали його заслуг та не обрали його гетьманом, але він свідомий своїх обов’язків щодо рідного народу та відкидає пропозиції поляків, що мають шкодити рідному краєві (унію). Цей внутрішній конфлікт Костомаров ще ускладнює: іншими конфліктами, зовнішніми та внутрішніми: Сава довідується, що до Катерини вже сватається Гнат; його суперником на гетманство є власний батько і т. д. Так само внутрішній конфлікт розриває душу Марини між любов’ю до ворога батьківщини та до рідного краю, і тут Костомаров ще ускладнює конфлікт, роблячи Марину сестрою провідника повстанців.
Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не стримів до цього). Що історична правда підірвана тими „мутними джерелами“, з яких він черпав („Історія Русів“, підроблені „думи“), — це не таке важливе, бо трагедії його — „високі трагедії“, з абстрактними героями, яких промови часто — по-шекспірівськи — цілком відриваються від конкретної дії, як монолог Лисенка:
...що одна
душа його безсильна, дивлючися
на гірку долю милої родини,
літа над нею соколом по хмарах
і, бачучи братівське лихо, стогне,
і даром поривається, як хвиля,
що по Дніпру в негоду походжає,
клекоче, рветься, сивим пилом хлиська,
хотіла б наче берег весь залити... /408/
І слабкість драм Костомарова не в цій абстрактності, а в тому, що він не знаходить у конкретній дії вразливих, яскравих формул, тих летючих слів, якими пишається кожна трагедія Шекспіра. Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і „високий стиль“ (з слов’янізмами) і вульґарний, у масових сценах: несправедливо закидали Костомарову „котляровщину“ — лайки та вульґаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роля, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського. Може єдине наближення до традиції Котляревського — упровадження пісень та кількох сентиментальних розмов. Та все це не врятувало драм, не досить сценічних, а зокрема для пізнішої української сцени з її етнографічним ухилом. Нової традиції ці трохи важкуваті п’єси утворити не змогли.
Костомаров написав пізніше і „макаронічну“ повість „Чернігівка“ (розмови українською мовою), численні історичні праці, цікаву характеристику „двох народів“ — росіян і українців, яка при деякому упрощенні проблеми, не позбавлена окремих глибоких думок. Ці пізніші праці, дуже цікаві для історії української „духової“ культури, не належать уже до тіснішого кола творів української красної літератури, але мають у собі чимало слідів романтичного світогляду. Але найважливіше для нас — написані принаймні з ближчою участю Костомарова „Книги буття“, які вже належать до „київської романтики“.
6. Кілька дрібніших поетів стояли в оточенні харківського кола. Та треба згадати і самого І. Срезневського як поета; його поетичні спроби — це фальшовані думи в „Запорожській старині“: ці „фальсифікати“ — твори не народні, але цікаві вияви того, як романтики того часу розуміли стиль народної поезії: фактичний бік узято з „Історії Русів“, а пісенний текст змонтовано почасти з уривків дійсно народних дум, але почасти тексти витворені самостійно та значно „ідеологічніші“, ніж дійсно народні думи. Засобів народної поезії вжито надзвичайно рясно. Почасти якраз фальшовані думи спричинилися до того, що в пізнішій українській романтичній поезії стали трафаретами такі поетичні формули, як „в сурми засурмили“, „у бубни вдаряють“, „ревнули гармати“ і т. д. Чимало з цього скарбу виразів та образів вжив і Шевченко. Правда не ясно, чи Срезневський сам зфальшував тексти, чи завів його в облуду хтось з його приятелів.
О. Корсун (1818-91), почав віршувати у традиції „котляревщини“; та й народні повір’я він збирає та переспівує ніби як лише анекдотичний матеріял. Але поруч примітивного слов’янофільства Корсун переймає й інтерес до романтичної поезії, /409/ переспівуючи росіян та чехів, та вітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому прохає щоправда в поета лише „голосіння над труною“ та „пісень про колишнє“.
Мих. Петренко (нар. 1817 р.), автор кількох віршів з мотивами романтичної туги за далеким, що для нього символізується небом:
Тону там душею, тону там очами,
глибоко, глибоко, поміж зіроньками.
Тону там глибоко, як камінь той в морі.
Ні! так гину в небі, як в лютому горі:
в його темну пропасть я кинувся змалу...
Покрите хмарами, мов хвилями те море,
що там ти мовиш в вишині?
. . . . . . . . . . . . . . .
І мова ся, й велика річ
для мене темна так, мов тая ніч...
Він сумує, що не має крил („Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю“), бо він почуває, що небо — „моя сторона“, він чує „небесну музику“ зір, але всі ці теми „поезії ночі“ він не здібний вивести над сумне голосіння, одноманітні образи і слова (сумую, плачу, стогне, смуток, туга, сльози, муки, горе) не підносять вірші Петренка над сентиментальні романси. Але важливе та типове для його творчости, що він залишає тематику народної пісні та робить спробу наблизити мову та тематику романсу до духового життя освіченої людини. На жаль, у той час, як меланхолійна романтична поезія вміла на тлі смутку й туги ставити загальнолюдські питання, філософувати, виходячи з безнадійного песимізму, Петренко на це не спромігся. Лише де-не-де майне в нього типово романтичний образ: „пісня“ — „голос з того світа“, мелодія пісні — божевільна — „безумна та в ночную пору“ і т. п.
Значно цікавіший ровесник Боровиковського, Оп. Шпигоцький (дати життя невідомі, друкувався між 1830 та 1835 рр.), що видрукував лише уривки з перекладу „Полтави“ Пушкіна, одну баляду та переклади сонетів Міцкевича, які може ілюструвати такий приклад:
Наплив я на розлив сухого океану,
ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
пливе між повних лук по килиму квіток;
минаю острови зелені я бур’яну. /410/
Смеркає вже: нігде ні шляху, ні кургану:
шукаю шляхових на небі я зірок.
Гень блись! Чи хмара то? То зіроньки світок?
Ні! То синіє Дністр — то світло Аккерману...
В 40-х роках почав друкуватися Яків Щоголів (1824-98), мабуть, найвизначніший поет усього харківського кола, — але діяльність його відновилася лише через кілька десятиліть, та він належить у переважній більшості своїх творів до іншого окресу української літератури: раніші його вірші, при всій своїй формальній викінченості, найближчі до віршів Петренка невиразністю настроїв — не думок.
Ґ. Західня Україна
1. Постання літератури народною мовою в Галичині мало ще більше значення, аніж на території російської України. Тут до національного пробудження (ще не відродження) чимало спричинилися романтичні течії, власне літератури австрійських слов’ян. Чималу ролю мали й видання українських пісень Максимовича й ін. В духовній семинарії було нелегко познайомитися з новітньою західньою поезією, бо не лише романтиків, а й Шіллера там ще в 30-х роках 19 ст. заборонено. Але початки національного пробудження походили з купки львівських семінаристів, „руської трійці“: Маркіян Шашкевич (1811-43), Іван Вагилевич (1811-66), Яків Головацький (1814-88). Перший збірник віршів народною мовою, складений Шашкевичем та його приятелями, не міг з’явитися друком. Але 1835 р. Шашкевич видрукував у Львові „Голос Галичан“ — оду народною мовою, а 1837 р. виходить славнозвісний збірник „Русалка Дністровая“. Для Шашкевича пробудження українців — остання ланка в процесі загального пробудження слов’янських народів. Письменству він надає в народному житті надзвичайної ролі: „Письменство у кожного народу — це його життя, його способу думати, його душі образ; воно повинне заклюнутись і вирости серед народу на його ж таки ниві... Письменство — найперша потреба всього народу“. І той факт, що перші представники національної літератури в Галичині були духовні, і особиста вдача Шашкевича, і самий характер австрійського літературного життя за часів Меттерніха (та ще на провінції!) привели до того, що романтичні ноти української літератури в Галичині були надзвичайно м’які, ніжні, ліричні. /411/
Сумно склалася доля учасників „руської трійці“: Шашкевич передчасно вмер, Вагилевич опинився в польському таборі. Головацький, щоправда, зміг виконати поважну наукову працю, але перейшов до табору цілком засліплених москвофілів... На зміну їм у національному розвитку Галичини взяли участь інші діячі.
2. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане — переважно вірші, показує, що мав поетичну обдарованість. Вірші його — головне пісні: їх мелянхолійний настрій — щирий, їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводять Шашкевича до того, що він — не так радикально, як Шевченко. — відмовляється від того реґулярного чергування наголосів, що творить суть „тонічного“ віршування (див. Д. 5):
Із-за гори, із-за ліса
вітрець повіває:
скажи, скажи, тихий вітре.
як ся мила має?
Чи здорова, чи весела,
личко рум’яненьке?
Чи сумує, чи горює,
чи личко блідненьке?
Бо я тужу, бо я плачу,
сльозами вмиваюсь,
веселої годиноньки
вже не сподіваюсь...
Як би мені крильця мати,
соколом злетіти, —
тяжку тугу із серденька
при милій розоити...
Поруч сумних пісень Шашкевич пише і національні гімни — заклики:
Руська мати нас родила,
руська мати нас повила,
руська мати нас любила, —
чому ж мова єй не мила?
чом ся нев встидати маєм?
чом чужою полюбляєм?..
(єй = її, нев = нею) /412/
або:
Разом, разом, хто сил має —
гоніть з Русії мряки тьмаві!
Зависть най нас не спиняє,
разом к світлу, другії жваві!
Та й для національної тематики Шашкевич знаходить такі самі м’які ноти, як для своїх пісень:
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
коли з України руськая пісенька
так мило, солодко коло серця в’ється,
як коло милого дівка русявенька...
Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні головне тому, що галицька поезія спиралася на місцеву мову. В протилежність до харків’ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діялектами. Лише тепер, з розвитком ужитку діялектів в модерній поезії, поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти зрозуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діялектні форми, як „запустилась“, „учинилась“ замість „запустила єси“ (2 особа минувшого часу) і т. д., „з недолев“ = з недолею, „надо мнов“, „ся доля діла“, і т. д. Далі — діялектні слова: „цвітка“, „зацвила“, „гаразд“ = щастя, „сли“ = коли, „розпускаєсь“ = розкривається і т. д., зокрема слова, що на Великій Україні мають інше значення або інший відтінок значення, або трохи відмінну форму: „сивенькі... очі“, „чудуєшся“, „згірчиваєш“ і т. д. Може найбільш шкодили наголоси, для східноукраїнських діялектів цілком незвичайні: „хмаро́ю“, білесе́ньким“, „дума́єш“, „бу́ла“, „рідна́я“ і т. д. Фразеологія мусить здаватися східньому українцеві „безпомічною“, хоч вона, може часто лише нав’язується на місцеву з Галицького Підлісся: напр. „туга із серденька“, „при милій“ = коло милої, „ясні громи“ і т. д. Деякі рядки для східнього українця майже незрозумілі:
А мені ось на сім світі
своє серце їсти:
бо з недолев боротися,
як під воду плисти. /413/
Десь за морем, за горами
мій гаразд здрімався;
десь з безвістий, темних лісів
мій смуток пригнався...
Або: „вкривалам тя чорнов мраков“, „учинилась мому серцю з гараздом розлуку“, „хвиля її поцілує і наперед стрілить“. Діялектно забарвлена поезія, яка для розвиненої літератури є принадна, була для ще „неповної“ української літератури тих часів зайвою розкішшю.
Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч національних мотивів — серед її образів, розуміється, є й бандуриста, і гетьман, і козак, і могили, — чуємо постійно ноти смутку та туги досить м’які: характеристичні серед здрібнілих слів „гіренька годино“, „слізоньки“ і т. д. Характеристично, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична: поет слухає минуле:
...по могилах лягав я,
буцімто спочити, а то підслухати,
як то стара бувальщина буде розмовляти... —
або орлом підноситься над землею:
Пустив орел бистре око
в вічність незміриму,
сягнув духом ген глибоко
в глубінь незмислиму...
Тут типові слова „незміриму“ та „незмислиму“; життя символізує теж типовий образ квітки, що в’яне після короткого цвіту-життя:
Цвітка дрібна
молила неньку,
весну раненьку:
„Нене рідная!
Вволи ми волю,
дай мені долю
щоб я зацвила,
весь луг скрасила...“
. . . . . . . . . . . . . .
„Доню голубко,
жаль мені тебе,
гарная любко, /414/
бо вихор свисне,
мороз потисне,
буря загуде:
краса змарніє,
личко зчорніє
головоньку склониш,
листоньки зрониш, —
жаль серцю буде“.
Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену романтиками ніч:
Світ вже смерком почорнів,
сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
в густі ліси заведе...
. . . . . . . . . . . . . . .
Темно, тихо і страшненько,
часом лиш ворон закряче,
закряче сумненько.
Або:
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
чагарами густими тьма вовків завила,
над тином опустілим галок гамір грає.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Нависло ясне небо чорними хмарами,
тяжкими густі бори склонились тугами,
зойкнули дуброви і ліси застогнали...
Маємо серед його віршів 2-3 балядичні, переказ народної анекдоти; наслідування народних пісень рідкі, один раз Шашкевич наподоблює навіть думу („Облога Львова Хмельницьким“). Переклади з польської (уривок з „Замка Каньовського“ Гощинського) сербської (пісні) та чеської (Краледворський рукопис) доповнюють образ романтично-слов’янофільських інтересів Шашкевича.
Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава „Старовина“, романтична пропаґанда /415/ зацікавлення старовиною, в якій Шашкевич бачить „лице столітей“ та „дух предків“; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріяли для читання до „Читанки“. Ось як він у прозі малює нічний краєвид: „Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінний метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листьом з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк голодом пертий дивними завив голосами; перісті опоки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися мов нічні мари...“ — Шашкевич дав і кілька зразків „високого“ прозаїчного стилю — в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоана, Матвія), в „Псалмах Русланових“. Ось спроба з одного з них: „Той, що звелів нічому зродити світи, величноє сонце і місяць і тьми звізд, що велів темноті перекинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, которого невидиме око бачить гадки душ наших, которий спряг собою безначаток і безконець, которого серце всьому світу серце, а воля гаразд всіх віків і всіх сторон щастє, — той з тобою, Бог з тобою“.
3. Поруч Шашкевича безумовно найвизначнішим справжнім поетом галицької романтики є Микола Устиянович (1811-85). Його літературна діяльність, щоправда, трохи пізніша — кінця 40-х та початку 50-х років, вже не без упливів наддніпрянської літератури його значно численніші вірші характеризують ті самі мовні риси, що й вірші Шашкевича: діялектизми (веснов, з тобов, плаче сина = за сином, переймила, си, ти і т. д.) зокрема в наголосах (висказува́в, ужа́с, оаза́х, сила́ми, науку́, красави́ці, татари́н, порога́ми і т. д.; власне ще більше, ніж у Шашкевича), досить численні здрібнілі слова (тугенька, душиця, гіренькі, навіть — славонька Австрії і т. д.). Чимало слов’янських слів. І в нього лише нечисленні баляди або балядичні вірші, мало пісенних форм та мотивів, напр.:
Летів орел з чужиноньки
та й став повідати
за керваві долиноньки,
за спалені хати;
та за кости біленькії,
випрані дожджами, /416/
за могили високії,
сипані руками...
Плаче дівча, плаче мати,
з жалю не втихає,
ще й свободи не видати,
й милий не вертає.
Але Устиянович більше любить складні розміри та строфи, — мабуть, уже тому, що серед його віршів досить багато „високоторжественних“ — привітань, гімнів, ґратуляцій, почасти влучних. Мотив австрійського патріотизму: „Де Австрія, там наш рай“ — частий. Серед них є і вірші з національними, досить сумними мотивами, як: „Думати глухо, літами, віками, на німій чорній могилі“, або лише „снити о щасті і козацькій славі“:
І на крест вбитий вражими руками,
не знав той нарід свобіднішой долі
над плач самотний безсонними ночами,
над святой віри надію на гробі...
Устиянович посідає здібність влучно афористично формулювати думку, на жаль, такі форми чисто втрачаються в довгих та безбарвних віршах:
Бо руська думка — сумний хрест на гробі,
а руська мова — сором на подобі,
а руське серце — туга степовая,
а руська доля — сирота німая...
Єдна мати їх плекала,
єдна судьба била,
сдна любов їх в’язала,
єдна смерть злучила...
Кто несе більшу прислугу для світа,
для своїх братий, як той, що віками
голодним хліба подає досита,
кормить держави своїми руками?
— так формулює Устиянович свої думки про долю України, про взаємостосунки її окремих розірваних частин, про вартість хліборобської праці. Найліпший вірш афористичного типу — релігійно-філософічний „Сотворитель“. Дивно, що в повчальних віршах, яких і в нього теж чимало, такі добрі формули рідші. Ця здібність формулювання прикрашує цілі вірші, як напр., пісенний: /417/