Здобутки національного руху

У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угрупування зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша між партійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса.Якщо демократичні видання 70 – 80-х років були розраховані на інтелігенцію і молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам.

У кін. ХІХ ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в їх лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьбавикристалізувала три основні фракційні групи: радикальну, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський; соціал-демократичну на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та націонал-демократичну, якою керували І. Франко, Є Левицький, В. Будзиновський. У результаті, у 1899 р. з’явилося ще дві партій національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії(УНДП), опублікував першу відозву до народу. Незабаром національна демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широко-політичну діяльність по всьому краю стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщини. На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія(УСДП).

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»(П’ємонт – історична область Італії, яка в сер. ХІХ ст. стала центром національного об’єднання), наслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Австро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами, розвиватись українська культура. Її стан перебував у тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти 1803р. впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернаторські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року – у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях(середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію,початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, правознавство, політичну економію, малювання. З 1828р. навчання тривало 7 років. За статусом 1828р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей переважно українською мовою, читати буквар, часослов, псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830-1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський на який у 1832р. перетворено гімназію вищих наук засновану в 1820р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві – артилерійське (1794) і штурманське (1798)училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі – морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл,які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним народним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали учителі народних училищ.

На кінці XIX ст.. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70%, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення у 1897р., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859р. в Києві. Усього протягом 1859-1862рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862р. царський уряд закрив їх. Але в 1864р недільні школи, хоч і з великими обмеженнями,були дозволені.У 70-80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбулись у системі середньої освіти. У 1864р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій,відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювалисядоступ дітей мало імущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії вищі жіночі курси, уяких готували з дівчат «матерів сім’ї».

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834) Харківський університет,заснований з ініціативи В. Казаріна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалось 65 студентів, у 1855 р. – 492. Київський університет,відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет – філософський, що складався з відділів історико-філософського та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. – медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. – 808.

Значний крок вперед у першій половині ХІХ ст. зробила в Україні історична наука.Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам’яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали і опублікували Київського тимчасового комітету для розгляду даних актів, відкрито в Києві в 1843 р.

В істографії кін. XVIII — поч. ХІХ ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О. Бодянський 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є «История Новой Сече или последнего коша Запорожского» (1841).

Значним є внесок історичної думки в Україні М. Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У 20 – 30-х роках ХІХ ст. у Львівському університетітривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу у Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову одну з самостійних східнослов’янських мов. Над граматикою української мови також працював професор Львівського університету І. Лаврін. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, переклав польською мовою «Повість минулих літ». З 1784 р. діяла бібліотека Лаврінського університету, що налічувала бл. 50 тис. томів з літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову,не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не змогли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову, піклуватися про її розвиток і її вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, яку уклав російський філолог О. Павловський. Відомі вчені Срезневський і М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чубжинський, П. Куліш, Я. Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтелігенції — «Собор руських учених». На цьому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П. Куліш у видання «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 р. та інших книгах застосував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського товариства.Тут напівлегально було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича, М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, вийшли твори П. Мирного, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенка. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863 – 1892 рр. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси».

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство імені Т. Шевченкау Львові. Найплідніше працювали М. Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І. Франко — постійний автор і редактор, В. Гнатюк — багатолінійний науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етнографічний збірник, і Матеріали до української етнології». Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М. Грушевського і його учнів), філології та літератури (роботи І. Франко, К. Студинського, М. Возняка, В. Щурата).

У цей час плідно працювали вчені зі світовими іменами,які через свою активну позицію в обстоювані української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І. Верхрадський — видатний дослідник флори і фауни, етнолог, який зробив величезний внесок в створенні української наукової термінології; І. Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету і Відні, згодом ректор Паризького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О. Волощук, хімік Й. Гекер, природодослідник та суспільствознавець С. Подолинський, знаний у всій Європі економіст М. Туган-Барановський.

Література

Вирішальну роль у завершені процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський (1769 – 1838), автор «Енеїди».

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка.Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. За виходом на літературну ниві Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребувала вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. ХІХ ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов’язано з горінням російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда письменників-патріотів, послідовників Т. Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська , 1833 – 1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов’ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозтво провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала літературна творчістьЛ. Глібова (1827- 1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей.

70 – 90-ті роки ХІХ ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І. Нечуй-Левицький(1838 – 1918), який створив понад 50 художніх творів: повість «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п’єси «На кожум’яках», «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» та інші. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змальовував образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П. Руденко. 1849 – 1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». «Повія». Повісті «Лихі люди», «Товариші» та інші. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літературі і культурі взагалі Б. Грінченко (1863 – 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя.

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П. Куліш (1819 – 1897). У низці прозових,поетичних, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов’ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини та Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв’язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали до галицьких видавництв. У дружніми взаєминами зі своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856 – 1916) український письменник, який плідно працював і всіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив в основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик і громадсько-політичний діяч. Епоху в розвитку письменства становить проза І. Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою і образами, вивів її на світові обшири. У прозі І. Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині.

Складовою української літератури другої пол. ХІХ ст. була драматургія, що продовжувала традиції І. Котляревського, Т. Шевченка. Найвидатнішим її представником був І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич, 1845 – 1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака, «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Суєта» та інші. У них переконливо показано широку картину життя українського переформенного села.

На цей час припадає драматургічна творчість М. Кропивницького (1840 – 1910), талантом якого народжено понад 40 п’єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичність і народністю. Поряд поетичними і прозовими творами 25 п’єс написав М. Старицький (1840 – 1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія, крім заданих п’єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30 – 40-ві роки. У зміцнені його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії п’єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кін. ХVІІІ ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ вихід пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. ХІХ ст. виявилося насамперед у створені аматорських колективів та їх виступів у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і аматори М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина та інші. У серпні 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького. Її директором став М. Старицький, а режисером і актором М. Кропивницький. Репертуар українських труп розширювався. Вони ставили п’єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка та інших драматургів.

Український професійний театр у Галичинізасновано 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора був запрошений із Житомира О. Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польські та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О. Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Невольник», «Пошились в дурні» М. Кропивницького, «Мартин Боруля», «Безталання» І. Карпенко-Карий та інші.

Музично-пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередком розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато часу приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори. Оркестри грали в міських парках і театрах.

Значну роль у встановлені української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв’язків з Наддніпрянською Україною. Зокрема серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д. Бортнянський. Його твори з кін. 20-х років ХІХ ст. виконували численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в сер. ХІХ ст. стали М. Вербицький та І. Лаврінський.

Тенденції української музичної культури другої пол. ХІХ ст. найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його опери «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т. Шевченка.

У другій пол. ХІХ ст. почали діяти музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889) Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне товариство в Чернівцях, відділення Російського музичного товариства у Харкові (з 1817), Одесі (з1884) та інших містах. У 1868 р. у Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р. Глієра), у 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерваторію.

Образотворче мистецтво

Український живопис у першій пол. ХІХ ст. розвивався в загальному річищі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З 30 – 40-х років класицизм став консервативним напрямком у мистецтві. У сер. ХІХ ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажні жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І. Рєпіна. Визначні представники мистецтв побутового і пейзажного жанрів — П. Левченко, М. Пимоненко, М. Ткаченко, та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

На Буковині у 80 – 90-х роках творив художник Ю. Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині з пов’язані з ім’ям М. Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Рошкович, який зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І. Матрос (1754 – 1835), який з 1814 р. працював в Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам’ятник Мінну і Пожарському на Красній площі в Москві, пам’ятник Рішельє в Одесі.

З монументальних творів скульптури другої половини ХІХ ст. в Україні найвидатнішими є пам’ятник Б. Хмельницькому (художник і скульптор М. Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. ХІХ ст. належить будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821 – 1841 рр. за проектом архітектора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоновим, будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В. Равськогою.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер майдан Незалежності) за проектом О. Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту,першої гімназії (арх. О. Беретті), театру М. Соловцова оперного театру (арх. О. Шретер). У Харкові за проектом О. Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. У Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю. Захаревич), Галицького політехнічного сейму (арх. І. Гохбергер), оперного театру (арх. Г. Горголевський).

Наприкінці ХVІІІ — у першій пол. ХІХ ст. в Україні почали виникати пейзажні жанри.У місті Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях міста Білої Церкви, в долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Отже, протягом ХІХ ст. українська культура, попри несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступово послужив міцним фундаментом для подальшого її розвитку.

Лекція 10