Тема 1. «Холодна війна» та її наслідки. Процес деколонізації Азії і Африки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

С. М. Куліш

В. П. Потоцький

В. І. Семененко

Історія сучасного світу

Навчально-методичні рекомендації для студентів

Харків – 2007

УДК 94(100)“1945/…”

ББК 63.3(0)6я73

К-90

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

(протокол № 3 від 05.04.07)

Рецензенти:

Професор кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, доктор історичних наук Танцюра В. І.

Доцент кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, кандидат історичних наук Страшнюк С. Ю.

Доцент кафедри українознавства Харківського національного аерокосмічного університету імені М. Є. Жуковського, кандидат історичних наук Нефедов К. Ю.

К-90	Куліш С. М., Потоцький В. П., Семененко В. І. Історія сучасного світу:Навчально-методичні рекомендації для студентів вищих навчальних закладів. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 36 с.

У навчально-методичних рекомендаціях міститься матеріал, який доповнює теоретичний матеріал курсу «Історія сучасного світу». Містить у собі назви тем, коротку характеристику основних понять, теми рефератів, контрольні запитання і завдання до тематичних розділів. Зміст тем охоплює основні проблеми курсу. Навчально-методичні рекомендації призначені для самостійної роботи студентів.

УДК 94(100)“1945/…”

ББК 63.3(0)6я73

Семененко В. І., 2007

З М І С Т

Розділ І.Мета, завдання та предмет курсу 4

Розділ ІІ.Тематичний план курсу 5

Розділ ІІІ.Рекомендовані теми семінарських занять 6

Розділ ІV.Програма курсу «Історія сучасного світу» 7

Розділ V.Перелік питань для підготовки до іспитів 29

Розділ VI.Контрольні завдання 32

Розділ VII.Список рекомендованої літератури 34

Розділ VIII.Форми організації контролю знань, система оцінювання 35

РОЗДІЛ І

Загальні методичні рекомендації

Курс «Історія сучасного світу» спрямований на збагачення та розширення гуманітарної підготовки, формування творчої активності, розвиток самостійного мислення студентів. Він розглядає історичний процес протягом др. пол. ХХ ст. – початку ХХІ ст., виокремлює загальні тенденції та події, що вплинули на сучасні соціополітичні реалії, висвітлює головні напрямки розвитку України в умовах глобалізації світу.

Мета курсу:формування знань про специфіку сучасного історичного етапу; загальні тенденції розвитку світу; місце та роль України у сучасних геополітичних та економічних процесах.

Завдання курсу: оволодіння основними термінами та поняттями історичної науки; застосування знань з історії сучасного світу для формування світоглядних настанов. Набуття вмінь і навичок аналізу сучасних політичних, геополітичних, соціокультурних процесів. Формування соціально-побутової культури майбутніх фахівців.

Предмет курсу: етапи, динаміка та загальні тенденції розвиткуісторіїсучасного світу.

Вивчення курсу потребує від студентів великої самостійної роботи. Самоосвіта полягає в знайомстві з історичною літературою, з Інтернет-ресурсами та різними видами історичних джерел. Велику допомогу у вивченні курсу може надати й література, відображена в програмі, яку студенти можуть знайти в Центральній науковій бібліотеці ХНУ імені В. Н. Каразіна, в Харківській науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка та в інших бібліотеках.

Проблематика курсу надає значні можливості для обміну інформацією, що сприяє тому, щоб практичні заняття проходили цікаво, з неформальним обміном думок, включали елементи дискусій, доповідей. Усе це дозволить більш ґрунтовно опанувати вивчений матеріал.

РОЗДІЛ ІІ

Тематичний план курсу «Історія сучасного світу»

№ п/п	Найменування тем	Кількість годин за навчальним планом
лекції	семін. заняття	Самостій-на робота	Усього

1.	Предмет і завдання курсу «Історія сучасного світу»		-
2.	«Холодна війна» та її наслідки.Процес деколонізації Азії і Африки
3.	Політика СРСР щодо країн «соціалістичного табору»
4.	«Оксамитові революції» у Центрально-Східній Європі. Розпад «соціалістичної системи»
5.	Трансформації на пострадянському просторі: державотворчі процеси та етнополітичні конфлікти
6.	Європейський Союз на сучасному етапі: внутрішня та зовнішня політика
7.	Феномен «кольорових революцій»
8.	Проблема міжнародного тероризму. Антитерористичні зусилля світової спільноти
9.	Розвиток постіндустріального суспільства.Перспективи розвитку та можливої трансформації однополярної системи сучасного світу
Усього годин

РОЗДІЛ ІІІ

Рекомендовані теми семінарських занять

1. «Холодна війна» та її наслідки.

2. Деколонізація Азії і Африки.

3. Провал «доктрини Л. І. Брєжнєва» розпад «соціалістичної системи».

4. «Нова глобальна стратегія» США та їх союзників по НАТО у 1980-х роках.

5. «Оксамитові революції» 1984-1990 рр. у Центрально-Східній Європі.

6. Розвиток демократії та верховенства права на Африканському континенті. Миротворчі операції ООН.

7. Боротьба з міжнародним тероризмом після подій у США (вересень 2001 р.).

8. Європейський Союз на етапі розширення.

9. «Кольорові революції» у Грузії, Україні, Киргизстані.

РОЗДІЛ IV

Програма курсу «Історія сучасного світу»

Предмет і завдання курсу. Теорія цивілізацій і проблеми сучасної методології історичного пізнання. Полісемантичність поняття «цивілізація», «східний» і «західний» альтернативні шляхи історико-цивілізаційного процесу. Етноцивілізаційна теорія як сучасна модифікація класичних цивілізаційних підходів до історії сучасного світу. Особливості історичної еволюції народів планети, роль «євроатлантизму». Вітчизняна та світова історіографія проблеми розвитку людства в період модерну (Нового часу).

Тема 1. «Холодна війна» та її наслідки. Процес деколонізації Азії і Африки

План

1. Передумови, причини й основні етапи «холодної війни».

2. Берлінська та Карибська кризи. Війна у В’єтнамі.

3. Період «розрядки» та обмеження стратегічних озброєнь.

4. Процес деколонізації країн Азії та Африки.

5. Підсумки «холодної війни». Формування однополярної системи.

Основні поняття: холодна війна, гонка озброєнь, біполярний світ.

Після закінчення Другої світової війни країни-переможці намагалися створити дієву систему запобігання можливим масштабним військовим зіткненням у майбутньому. На Берлінській конференції 1945 р. чотири союзницьких держави (СРСР, США, Великобританія, Франція) виробили спільну політику по відношенню до окупованої Німеччини. Територія Німеччини мала скоротитися на чверть. Для підтримки миру та недопущення нових війн було створено Організацію Об’єднаних Націй. П’ять великих держав (СРСР, США, Великобританія, Франція та Китай) входили до Ради безпеки ООН. Керівництво СРСР прагнуло до розширення сфери радянського впливу, тим самим порушуючи систему колективної безпеки. Країни Заходу проводили політику «стримування» СРСР у межах т. зв. «доктрини Трумена». Керівництво США запропонувало економічну допомогу демократичним країнам Європи («план Маршалла»). У зв’язку із відмовою східноєвропейських країн, що знаходилися під впливом СРСР, прийняти таку допомогу почався розкол Європи. Утворилося дві німецькі республіки – ФРН та НДР. У 1949 р. країни Заходу створили військово-політичний блок НАТО, а держави Східної Європи об’єдналися в Раду Економічної Взаємодопомоги. Світ розділився на дві системи, які одразу ж опинилися у стані «холодної війни» одна з одною.

Перше протистояння почалося з війни на Корейському півострові (1950-1953 рр.), де зіткнулися інтереси нових світових сверхдержав – СРСР і США. В подальшому ступень напруженості у радянсько-американських стосунках визначав етапи «холодної війни». Перший період напруженості (1947-1953 рр.) відзначався низкою регіональних конфліктів: арабо-ізраїльська війна, індо-пакистанський конфлікт, революція в Китаї, національно-визвольні змагання в Індокитаї.

Період «відлиги» у стосунках СРСР із США (1953-1959 рр.) починається після зміни керівництва в обох країнах. Цей проміжок часу відзначається великими досягненнями у міжнародній політиці наддержав: було врегульовано конфлікти в Кореї та Індокитаї, визначено статус Австрії, СРСР встановив дипломатичні відносини з ФРН, відбувся офіційний візит радянського лідера М. С. Хрущова до США.

Із Берлінської кризи 1961 р. починається новий період конфронтації між сторонами-учасниками «холодної війни». Впродовж 1960-1969 рр. відбувається різке загострення протистояння, яке вилилося у Берлінську та Карибську кризи, у В’єтнамську війну, у «шестидневну» війну на Близькому Сході, у радянсько-китайський прикордонний конфлікт та врешті решт у масштабну гонку озброєнь. Водночас прийшло розуміння необхідності запобігти світовій війні, що втілилося в низку міжнародних договорів (1963 р. про заборону ядерних випробувань у трьох сферах, 1967 р. про перенесення гонки озброєнь у космос, 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї).

Лише у 1969 р. керівництво СРСР і США почали шукати шляхи примирення. Було підписано угоду про обмеження стратегічних озброєнь, встановлено обмеження на розгортання систем протиракетної оборони, зафіксовано межу накопичення сторонами стратегічних наступальних засобів. Політика «розрядки» (1969-1979 рр.) торкнулася безпосередньо і Європи. 1975 року у Гельсінкі представниками 33 європейських країн, США і Канади було підписано заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. СРСР розмістив у Східній Європі ракети середнього радіусу дії, що суперечило духу попередніх домовленостей. Розрядка скінчилася, почалася боротьба за розміщення ракет середньої дальності. На період останнього протистояння у ході «холодної війни» (1979-1985 рр.) прийшовся початок Афганської війни Радянського Союзу та реалізації американської програми «зоряних війн».

З приходом до влади в СРСР М. С. Горбачова та початком політики «перебудови» зовнішній курс країни зазнав істотних змін. СРСР оголосив про підтримку принципів колективної безпеки та про повагу до суверенного права країн визначати шляхи свого розвитку. У 1987 р. керівники СРСР і США підписали угоду про знищення ракет середньої та малої дальності. 1989 року радянські війська було виведено з території Афганістану. Після визнання «оксамитових революцій» у Східній Європі СРСР всупереч логіки протистояння двох систем погодився на об’єднання Німеччини. Розпад СРСР у грудні 1991 р. означав звершення «холодної війни».

Глобальне протистояння двох світових систем супроводжувалося процесами деколонізації Азії і Африки та розпадом колоніальних імперій. На початку 1950-х років спостерігається активізація в Африці арабського національно-визвольного руху. 1955 року в Бандунзі проходить конференція лідерів 29 афро-азіатських держав, яка проголошує завершення епохи «великого обледеніння». Процес деколонізації на фоні протистояння двох соціально-економічних систем мав певні особливості. В країнах «третього світу» він супроводжувався поширенням антизахідних настроїв, ідеї зверхності стародавніх цивілізацій Азії, Африки, Америки над європейською (поява ідейних течій типу «негритюду», в Африці, індіанізму в Латинській Америці, панісламізму в Азії).

«Третій світ» охопила боротьба між цінностями ринкового плюралізму та насаджуваним СРСР шляхом «соціалістичної орієнтації», внаслідок чого в 1961 р. виникає рух неприєднання країн Азії та Африки.

Теми рефератів

1. Діяльність ООН під час «холодної війни».

2. Гонка озброєнь та політика «рівноваги страху».

3. Історико-психологічний портрет Д. Кеннеді ( М. Хрущова, Ф. Кастро тощо).

4. Головні тенденції розвитку української економіки за часів «холодної війни».

5. Прояви «холодної війни» в західній масовій культурі.

6. Економічні системи в незалежних країнах Азії, Африки та Латинської Америки (2 половина ХХ ст.).

Питання для дискусії

1. У чому полягала післявоєнна система колективної безпеки? Яку роль відігравала в цій системі Організація Об’єднаних Націй? Чи працювала ця система впродовж періоду, що розглядається? Відповідь аргументуйте.

2. Поясніть поняття «наддержава» стосовно СРСР та США після Другої світової війни.

3. Поясніть у чому полягала доктрина «стримування»? Чи була вона єдиним засобом запобігання масштабної військової конфронтації?

4. Чи можна порівнювати війну США у В’єтнамі (1965-1973 рр.) з війною, яку СРСР вів в Афганістані (1979-1989 рр.) як явища одного порядку?

5. Опишіть засоби, якими проводилася «холодна війна»? Чи були дієвими, як на вашу думку, інформаційні війни та міжнародні демарші?

6. Чим принципово відрізнялася зовнішня політика СРСР до 1985 року та після? Чи була необхідність у зміні курсу?

7. У чому причина циклічності розвитку подій світової історії після Другої світової війни?

8. Зробіть порівняльний аналіз шляхів деколонізації Індії та Алжиру.

9. Чи були переможці та переможені в «холодній війні»? Відповідь аргументуйте.

Додаткова література

1. Богатуров А. Системная история международных отношений. В 2 томах. Том 2. События 1945-2003 годов. – М.: Культурная революция, 2006. – 720 с.

2. Делюсин Л. П. Китай в поисках путей развития. – М.: Муравей, 2004. – 444 с.

3. Кара-Мурза С. Антисоветский проект. – М.: Алгоритм, 2002. – 288 с.

4. Лисичкин В. А., Шелепин Л. А. Третья мировая (информационно-психологическая) война. – М.: Эксмо, Алгоритм, 2003. – 448 с.

5. Нашейкин О. И. Сверхдержавы и события в Анголе 1960-1970-е годы // Новая и новейшая история. – 2005. – № 4. – С. 30-41.

6. Степанова О. Л. «Холодная война»: историческая ретроспектива. – М.: Международные отношения, 1982. – 192 с.

7. Филитов А. М. «Холодная война»: историографические дискуссии на Западе. – М.: Наука, 1991. – 200 с.

8. Цветков Г. Н. СССР и США: отношения, влияющие на судьбы мира. – К.: Вища школа, 1988. – 271 с.

9. Шишов А. В. Военные конфликты XX века. От Южной Африки до Чечни. – М.: Вече, 2006. – 576 с.

10. Яковлев Н. ЦРУ против СССР. – М.: Эксмо, 2003. – 512 с.

Інтернетресурс

Сайт, присвячений «холодній війні». – Режим доступу вільний:

http://www.coldwar.narod.ru/index.htm

Тема 2. Політика СРСР щодо країн «соціалістичного табору»

План

1. Події в Угорщині 1956 р. – перша велика криза соціалістичної системи. «Доктрина Брежнєва» та її реалізація.

2. Радянсько-китайські стосунки: боротьба за гегемонію.

3. Кубинська революція: від антиамериканізму до соціалізму.

4. Формування авторитарних і тоталітарних режимів у країнах «східного блоку».

Основні поняття: політичне дисидентство, акція громадської непокори, надзвичайний стан, економічна допомога.

Під «соціалістичним табором» розуміються країни, що увійшли до радянського блоку з початком «холодної війни». Суспільно-політичний устрій цих країн було змінено за радянським зразком. Приватна власність замінювалася на державну, проводилася індустріалізація промисловості та кооперація сільського господарства. Зовнішня політика цих держав була повністю залежною від зовнішньої політики СРСР.

У всіх країнах т.зв. «східного блоку» до влади прийшли комуністи: в Європі при безпосередній участі СРСР, а в Азії більш самостійно, як лідери національно-визвольного руху проти колонізаторів. У соціалістичних державах було встановлено авторитарні й тоталітарні режими влади. Це викликало спротив населення: 1953 р. виникла криза в НДР, 1956 р. – в Угорщині. Для врегулювання обстановки в цих країнах була задіяна Радянська Армія. Спроба глибокої реформації «тоталітарного соціалізму» в Чехословаччині призвела до широкомасштабної інтервенції в цю державу армій країн-учасників Варшавського договору 1968 р. Так звана «доктрина Брежнєва» затверджувала право СРСР застосовувати військову силу для захисту існуючого в країнах «соціалістичного табору» політичного ладу.

Після чехословацької кризи 1968 р. тоталітарні режими в соціалістичних країнах Східної Європи почали лише посилюватися, тоді як економічне становище цих держав помітно погіршилося. Водночас набрав силу дисидентський рух (КОС/КОР у Польщі, «Хартія – 77» у Чехословаччині тощо).

Зовнішня політика соціалістичного Китаю була повністю прорадянською, що було закріплено двосторонньою угодою про дружбу з СРСР 1950 р. У КНР відбувалися такі ж самі процеси, пов’язані з побудовою соціалізму, як і в країнах Східної Європи. Однак поступово КНР почала шукати свій унікальний шлях. У зовнішній політиці Китай відмовився від ролі «молодшого брата» СРСР і почав претендувати на лідерство в регіоні, що в 60-ті – 70-ті рр. ХХ ст. призвело до відкритої конфронтації між ними. На фоні погіршення радянсько-китайських взаємовідносин поступово покращувалися американо-китайські стосунки. Відчуваючи підтримку з боку країн Заходу, КНР продовжував проводити політику суперництва з СРСР, що призвело до китайсько-в’єтнамського військового конфлікту у 1979 р. З приходом до влади в СРСР М. С. Горбачова почалася поступова нормалізація у взаємовідносинах двох найкрупніших соціалістичних держав світу. 1989 року відбувся офіційний візит радянського лідера до Пекіну, що знаменував початок якісно нових міждержавних стосунків.

На початку 1959 р. партизанська війна на Кубі закінчилася перемогою антиамериканських сил на чолі з Ф. Кастро. Повстанська армія не була комуністичною, а її лідери головною своєю задачею вважали зміцнення незалежності Куби від США. Допомога кубинській контрреволюції з боку Сполучених Штатів Америки призвела до націоналізації всієї американської власності на території острова. Втягнений у конфлікт із США Ф. Кастро пішов на зближення з СРСР. Він став палким прихильником комунізму і почав «побудову соціалізму» в своїй країні, отримуючи при цьому значну економічну та військову допомогу, з боку Москви та країн Варшавського Договору.

Теми для рефератів

1. Придушення «Празької весни» 1968 р. Причини та наслідки.

2. Фінансова допомога СРСР зарубіжним компартіям: міф чи реальність?

3. Основні напрямки діяльності Ради економічної взаємодопомоги.

4. Радянсько-югославські стосунки (1945 – 1980-ті рр.)

5. Рух «Солідарність»: лідери, завдання, засоби боротьби.

Питання для дискусій

1. Як Ви розумієте поняття «тоталітарний соціалізм»? Чому тоталітарні риси влади багатьох країн «соціалістичного табору» впродовж 60 – 70-х років ХХ ст. лише посилилися?

2. Які протиріччя призводили до виникнення кризи у стосунках країн соціалістичного блоку?

3. Чи була виправдана економічна допомога СРСР країнам соціалістичного блоку? Відповідь аргументуйте.

Додаткова література

1. Задорожнюк Э. Социал-демократия в Центральной Европе. – М., 2000. – 125 с.

2. Краткая история Польши. С древнейших времен до наших дней. – М.: Наука, 1993. – 528 с.

3. Контлер История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы. – М.: Весь Мир, 2002. – 656 с.

4. Курсом перемен: Страны СЭВ в цифрах и фактах. Справочник / Под ред. А. В. Вахрамеева. – М.: Политиздат, 1990. – 239 с.

5. Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши. – М.: Весь Мир, 2004. – 544 с.

Інтернетресурс

Офіційний сайт «Новое время». – Режим доступу вільний:

http://www. newtime. ru.

Тема 3. «Оксамитові революції» у Центрально-Східній Європі та розпад «соціалістичної системи»

План

1. «Оксамитові революції» в європейських країнах кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст.: загальна характеристика.

2. Руйнування «берлінського муру» як символу роз’єднаної Європи.

3. Реакція СРСР та країн Заходу на «оксамитові революції».

4. Війна в Югославії та розпад федерації.

Основні поняття: «оксамитова революція», маніфестації, референдум, демократичний вибір, етнічні чистки.

Упродовж 1970-х – 1980-х рр. в країнах Східної Європи помітно погіршувалася економічна ситуація, що призводило до виникнення багатьох соціальних проблем та викликало незадоволення населення. Кризові явища були помітними не лише в економіці, але й у внутрішній політиці правлячих режимів. «Тоталітарний соціалізм» був повністю дискредитований в очах суспільства. Необхідним для початку революційних змін поштовхом із зовні стала «перебудова» в Радянському Союзі. Корекція новим керівництвом СРСР своєї зовнішньої політики щодо країн «Східного блоку» зробила можливим прихід до влади там нових лідерів, прихильників реформ та «оновленого соціалізму». СРСР не заважав проведенню в деяких східноєвропейських країнах вільних демократичних виборів, на яких комуністичні партії зазнали поразки. Опозиція, що прийшла до влади, прагнула докорінних змін: ліквідації соціалістичної системи в своїх країнах, проведення приватизації та ринкових реформ, демократизації політичної системи та суспільного життя, зближення з країнами заходу та виведення радянських військ.

Зміни кінця 1980-х рр. у більшості країн Східної Європи носили мирний характер, тому їх прийнято називати «оксамитовими революціями». Виключенням були лише Румунія та Югославія, де події набули драматичного характеру. Румунський диктатор Н. Чаушеску був єдиним із східноєвропейських лідерів, хто дозволив застосувати зброю проти демонстрантів. Так почалося грудневе повстання 1989 р. в Румунії, внаслідок якого режим Н. Чаушеску було повалено, а самого диктатора розстріляно.

Причиною війни в Югославії став розпад федерації. У грудні 1990 р. населення двох союзних республік Словенії та Хорватії висловилися на референдумі за вихід із СФРЮ. Лідер комуністичної партії Югославії С. Мілошевич вирішив застосувати збройні сили для утримання територіальної цілісності країни. Югославська народна армія та сербське населення впродовж 90-х рр. ХХ ст. вели збройне протистояння з сепаратистськими силами у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, в автономному краї Косово. Внаслідок тривалої громадянської війни СФРЮ розпалася, а на її місці утворилося шість незалежних держав (останньою залишила федерацію Чорногорія 2006 року).

Теми для рефератів

1. Відокремлення Словаччини від Чехії: приклад мирного розлучення.

2. Долі лідерів колишніх соціалістичних країн.

3. Події на майдані Тяньаньмень у Пекіні: провал «оксамитові революції».

4. Ринкові реформи в країнахЦентрально-Східної Європи: проблеми та успіхи.

5. Витоки косівського конфлікту.

Питання для дискусій

1. Яким чином «перебудова» в СРСР вплинула на революції у країнах Центрально-Східної Європі?

2. Чому, на Вашу думку, прихильники «оновленого соціалізму» в цих країнах зазнали поразку на перших вільних виборах?

3. Чи можна говорити у зв’язку з «оксамитовими революціями» про цивілізаційний вибір країн «соціалістичного табору»?

4. Чи могли події в Румунії розгортатися за мирним сценарієм? Які сили, на Вашу думку, винні у кровопролитті грудня 1989 року?

5. Які зовнішні сили підтримували кожну з ворогуючих сторін у югославському конфлікті? Поясніть причини такої підтримки.

Додаткова література

1. Бухарин Н. И. Строительство гражданского общества в странах Центральной и Юго-Восточной Европы (90-е годы XX века – начало XXI века) // Новая и новейшая история. – 2005. – № 1. – С. 26-49.

2. Волков В. К. Трагедия Югославии // Новая и новейшая история. – 1994. – № 4. – С. 11-32.

3. Задорожнюк Э. Г. Политический портрет президента-драматурга Вацлава Гавела // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе / Под. ред. Л. Н. Шаншиева. – М.: ИНИОН РАН, 2003. – С. 130-168.

4. Кудров В. М. Югославия: трудный путь. – М.: Экслибрис-Пресс, 2001. – 76 с.

5. Лыкошина Л. С. Александр Квасневский – президент всех поляков // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе / Под. ред. – Л. Н. Шаншиева. – М.: ИНИОН РАН, 2003. – С. 44-75.

6. Лыкошина Л. С. Польские правые на пороге XXI в.: Аналитический обзор / Под. ред. Л. Н. Шаншиева – М.: ИНИОН РАН, 2004. – 198 с.

7. Надаш П. Тренинги свободы. – М.: Три квадрата, 2004. – 304 с.

8. Никифоров К. В. Парламентаризм в Сербии в XX веке // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 8-20.

Інтернетресурс

Офіційний сайт Є. Ю. Гуськової. – Режим доступу вільний: http://www.guskova.ru/w/present/2003-may;