Quot;Кривава неділя" і наростання революційних настроїв 5 страница

У роки економічного піднесення посилилася монополізація промис­ловості. Для Росії початку XX ст. були характерні монополістичні об'єд­нання у формі синдикатів, учасники якого зберігали виробничу, але втрача­ли комерційну самостійність. Синдикат "Продамет" 1910 р. об'єднував 20% металургійних заводів країни, але вони виробляли 80% усієї продукції. У нафтовій промисловості товариства "Брати Нобель" і "Мазут" 1905 р. підпи­сали між собою угоду, яка монополізувала 77% торгівлі нафтопродуктами. Синдикат "Продвугілля" об'єднав підприємства Донбасу, які видобували 75% вугілля району. Згодом він контролював вугільні об'єднання Уралу, Сибіру і Польщі. Транспортне машинобудування контролювали два синди­кати - "Продвагон" та "Союз паровозобудівних заводів". У 1906-1908 ро-

Росія на початку XXст.

ках на всіх великих ріках Росії з'явилися об'єднання синдикатського типу, які монополізували пароплавні сполучення в басейні Волги, Дніпра і сибір­ських рік. Виникли також синдикати, які монополізували вантажопотоки на Каспійському й Чорному морях.

Поряд із синдикатами виникли монополії вищого типу - трести і кон­церни, до яких належали підприємства, що здійснювали всі стадії вироб­ництва - від видобування сировини до організації збуту готової продукції. У Росії трести виникали або шляхом злиття окремих підприємств в одне, або на підставі спільного фінансування, при збереженні формальної само­стійності підприємств, які входили до тресту. Трести насамперед охопили галузі важкої промисловості, де їх виникнення відбувалося за участі урядо­вих органів. Напередодні війни в Росії було майже 200 монополістичних об'єд­нань різного виду, провідну роль серед них відігравали 30 великих монополій.

Великі природні багатства Росії і дешева робоча сила приваблювали в країну іноземний капітал. У таких галузях, як гірничовидобувна, металооб­робна, машинобудівна, іноземні капіталовкладення переважали російські. Ве­ликою була частка іноземних вкладів у комунальну сферу російських міст, будівництво і хімічну промисловість. У металургії й вугільній промисло­вості Півдня домінував франко-бельгійський капітал. Англійський капітал інвестували в нафтовидобування Бакинського району, у видобування мідних руд Уралу і Казахстану, у золотовидобувну промисловість Сибіру. Німець­кий капітал мав передові позиції у галузях важкої промисловості Польщі та Балтики, комунальному господарстві Петербурга і Москви.

Інвестовані в економіку Росії іноземні капітали реалізовували, зазви­чай, не у вигляді діяльності філій закордонних монополій, а вкладали в чинні російські підприємства й об'єднання і, по суті, перетворювали на час­тину російського капіталу. Іноземний капітал надходив і у вигляді державних позик. До 1914 р. державний борг Росії сягнув 5,4 млрд руб.

Поряд із Державним банком Росії у фінансово-економічному розвит­кові країни важливу роль відігравали акціонерні комерційні банки. Майже половину всіх ресурсів капіталу й активів російських акціонерних банків контролювала група петербурзьких банків (так звана "п'ятірка") - Російсь-ко-Азійський, Петербурзький міжнародний, Азовсько-Донський, Торгово-про­мисловий і Російський банк для зовнішньої торгівлі.

Виникали також об'єднані промислово-банківські монополії. У роки передвоєнного економічного піднесення під керівництвом Російсько-Азій-ського і Петербурзького міжнародного комерційних банків виникли два вели­ких об'єднання: під контроль Російсько-Азійського банку ввійшли військо­во-промисловий концерн "Путіловський-Невський", нафтовий концерн у складі трестів А. Манташова, С. Ліанозова і товариства "Нафта", тютюно­вий, нитковий і жировий синдикати. Окрім того, у сфері впливу цього бан­ку опинилася низка залізничних товариств, підприємства машинобудівної та гірничовидобувної промисловості. Фінансово-промислова група Петер-340

бурзького

промисловий

лаївський-

Аграрливо позначилося зерновий ри, Росія й ньою шості новив 24,2 США - 11

За Однак вире становило зв'язку із якщо Росія зернових

Селя майже 50^е сільськогосподар із низькою родний при селяни змушен Помітно картоплі, ких успіхів ково в Закаї в Бессарабії

Бул коней, 32 За цими дукції тв Однак на ня м'яса і становила Франції молочних докувала, (94 кг) та США(1

Шл валося зб досягла

іликатського типу,

іти,Дніпра і сибір-

вантажопотоки на

ипу - трести і кон-I всі стадії вироб-готової продукції, дприємств в одне, формальної само-самперед охопили :я за участі урядо-полістичних об'єд-ликих монополій, іа приваблювали в обувна, металооб-кали російські. Ве-'• російських міст, "ільній промисло-г.тійський капітал добування мідних ь Сибіру. Німець-товості Польщі та і.

тізовували, зазви-тій, а вкладали в гворювали на час-іигляді державних 5.

омічному розвит­ий банки. Майже ціонерних банків гірка") - Російсь­кий, Торгово-про-

онополії. У роки і Російсько-Азій-іиникли два вели-ввійшли військо-говий концерн у гіафта", тютюно-пливу цього бан-машинобудівної )ва група Петер-

Міжреволюцією і Світовою війною (1907—1914)

бурзького міжнародного комерційного банку створила великий військово-промисловий концерн шляхом злиття двох трестів - будівельного "Мико-лаївський-Россуд" і транспортного машинобудування "Коломна-Сормово". Аграрний сектор.Промислове піднесення 1909-1913 років сприят­ливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке мало переважно зерновий характер. За посівними площами, відведеними під зернові культу­ри, Росія й далі посідала перше місце у світі (86,4 млн га). Однак за серед­ньою урожайністю зернових культур (8,7 ц з 1 га) вона поступалася біль­шості європейських країн і США (наприклад, для Бельгії цей показник ста­новив 24,2 ц, для Великої Британії - 17,4 ц, для Німеччини - 20,7 ц, для

США-11,7 ц).

За обсягом виробництва зерна Росія теж посідала перше місце у світі. Однак виробництво зернових культур у розрахунку на душу населення 1913 р. становило 727 кг, тоді як, наприклад, у Канаді - 1834 кг, у США - 980 кг. У зв'язку із зростанням світових цін на зерно збільшувався його експорт: якщо Росія щорічно експортувала у 1880-ті роки в середньому 6,980 млн т зернових культур, то 1909-1913 роках - 10,192 млн т щорічно.

Селянське господарство продукувало 88% валового збору зернових і майже 50% товарного зерна. Воно ж забезпечувало основну частину й іншої сільськогосподарської продукції. Головним гальмом прогресу на селі, поряд із низькою агротехнікою, було малоземелля, яке загострювалося через при­родний приріст населення і дроблення селянських дворів. Через малоземелля селяни змушені були орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах.

Помітно збільшилося виробництво технічних культур: зросли врожаї картоплі, збільшилася посівна площа під цукровим буряком, льоном. Вели­ких успіхів було досягнуто у виробництві бавовни - в Середній Азії і част­ково в Закавказзі. Розширювалося виноградарство і садівництво на Кавказі, в Бессарабії і Середній Азії. У Західній Грузії розпочали вирощувати чай.

Були зрушення і в тваринництві. У Росії 1913 р. налічувалося 22,8 млн коней, 32 млн голів великої рогатої худоби, 13,5 млн свиней та 41,4 млн овець. За цими показниками Росія могла конкурувати лише із США. Експорт про­дукції тваринництва зріс за передвоєнне десятиліття приблизно в 2,5 раза. Однак на 1913 р. Росія поступалася розвиненим країнам за рівнем споживан­ня м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на душу населення: в Росії ця цифра становила 24 кг, тоді як у Великій Британії - 61 кг, Німеччині - 47 кг (1907), Франції - 36 кг (1907), США - 72 кг. Водночас за споживанням молока і молочних продуктів у розрахунку на душу населення Росія (154 кг) випере­джувала, наприклад, Німеччину (97 кг), картоплі (114 кг) - Велику Британію (94 кг) та США (96 кг), хлібопродуктів (262 кг) - Велику Британію (96 кг), США (116 кг), Францію (173 кг, 1907 р.).

Шляхи сполучення і торгівля.Економічне піднесення супроводжу­валося збільшенням транспортної мережі. Довжина залізниць у Росії 1913 р. досягла 70,2 тис. км. (До порівняння: у США - 250 тис. км, у Німеччині -

Росія на початку XX ст.

63,4 тис. км.) Значну роль відігравав і річковий транспорт, який мав добру вітчизняну суднобудівну базу. Понад дві третини вантажів перевозили на па­рових суднах. Морський флот поповнився великими пароплавами і тепло­ходами далекого плавання.

У 1900-1913 роках внутрішній товарообіг Росії зріс на 64% і досяг­нув 18,5 млрд руб. Посилилася роль банківського капіталу в торгових опе­раціях, збільшилася питома частка крамничної торгівлі, подальшого розвитку набули біржові торги. Однак поряд з новими формами торгівлі зберігалися й старі. На початку 1900-х років 87% товарообігу припадало на дрібні крамниці й торгівлю з рук. Недостатній розвиток транспортної мережі, товарних скла­дів та елеваторів стримували розвиток нових форм торгівлі. Гальмувався роз­виток внутрішньої торгівлі й низькою купівельною спроможністю більшос­ті населення - селянства.

У 1900-1913 роках експорт російських товарів зріс на 212%. Головним експортним товаром були зерно, інші продукти сільського господарства й сировина. Питома частка промислових товарів у російському експорті не пе­ревищувала 10%, причому більшу частину їх вивозили до Китаю та Ірану. Найбільшу частку російського імпорту становили промислове обладнання і сировина для текстильної промисловості. Головними зовнішньоторговель­ними партнерами Росії і надалі були Великобританія і Німеччина.

Населення і соціальна структура.Від 1897 до 1913 року населення Росії (без Фінляндії і Польщі) збільшилося на 33,4% - із 125,6 млн до 159,2 млн осіб. Переселенський рух не приніс особливих змін у структуру розміщення населення по країні. Основна його частина (до 80%) зосереджувалася в Євро­пейській частині Росії (в середньому понад 24 особи на 1 кв. км). Оскільки скоротилась дитяча смертність, середня тривалість життя (порівняно з поре-форменою епохою) зросла від 27 до 33 років, а природний приріст населення - від 14 до 17 на тисячу мешканців. Однак епідемії і голод за низького рівня охорони здоров'я забирали мільйони людських життів, і смертність у Росії була вищою в 1,7 раза, ніж у Німеччині, та у 2 рази, ніж у Великобританії.

Міське населення від 1897 до 1913 р. збільшилося з 16,8 млн до 28,5 млн осіб, а питома частка його стосовно до всього населення - від 13,4 до 17,9%. Найвищі темпи зростання населення спостерігалися у великих містах: у Петер­бурзі - від 1,3 млн до 2,2 млн, у Москві - від 1,04 млн до 1,7 млн осіб. У міс­тах з населенням понад 100 тис. мешканців проживало 9,3 млн осіб (33% міського населення).

Національний дохід Росії 1913 р. сягнув 10,4 млрд дол. (61 дол. на ду­шу населення), тоді як у СІЛА - відповідно 31,2 млрд дол. (321 дол.), у Вели­кій Британії - 11 млрд дол. (237 дол.), у Німеччині - 10,9 млрд дол. (163 дол.). Доходи бюджету 1913 р. перевищили витрати майже на 400 млн рублів. Най­більшими видатками російського бюджету були військові: вони поглинали 28% усіх надходжень до скарбниці.

мав добру

зили на па-

і тепло-

% і досяг-

торгових опе-

розвитку

' зберігалися й

ні крамниці

товарних скла-

вався роз-

більшос-

Головним господарства й експорті не пе-та Ірану, обладнання і зовнішньоторговель-

населення

159,2 млн

розміщення

в Євро-

Оскільки

з поре-

населення

>кого рівня

у Росії

итанії.

28,5 млн

до 17,9%.

у Петер-

б. У міс-

осіб (33%

дол. на ду-

, у Вели-

(163 дол.).

лів. Най-

поглинапи

___________ Між революцією і Світовою війною (1907-1914)_________

На початку XX ст. відбулися зміни в основних соціальних групах на­селення Росії. Однак дворяни надалі посідали панівне становище в усіх сфе­рах державного управління, серед верхівки армії та флоту. Частка спадко­вих дворян у середовищі вищої бюрократії 1903 р. становила 86%. У руках помісного дворянства, попри скорочення поміщицького землеволодіння, пе­ребував земельний фонд, вартість якого на 60% перевищувала загальну ма­су акціонерного капіталу в країні. Лави великих землевласників-поміщиків поповнили вихідці з інших станів. Ці нові поміщики ("чумазі лендлорди") становили третину латифундистів-підприємців.

Російська буржуазія економічно була найпотужнішою соціальною верст­вою Росії. На початку XX ст. посилився багатонаціональний характер ро­сійської буржуазії: до її складу входила буржуазія національних околиць, а також велика група підприємців-іноземців. Однак економічна вага буржу­азії була неадекватною її політичному становищу, претензіям на керування державою.

Від 1897 до 1913 року кількість найманих працівників зросла в півто­ра раза і досягла 17,8 млн. Значно збільшилася питома вага робітників у найбільш технічно оснащених галузях промисловості - машинобудуванні, металургії, на залізничному транспорті. На цих підприємствах складалися кадри професійних робітників, які остаточно розірвали з селом. На 1913 р. їх частка становила майже половину всіх робітників. У великих містах, особ­ливо в Петербурзі, на підприємствах з кількістю понад 1000 осіб працювало 60% промислових робітників. У деяких галузях промисловості жінки-ро-бітниці становили третину всіх працівників, а в текстильній - понад поло­вину. Широко застосовували на заводах і фабриках дитячу працю.

Хоча під час революції 1905-1907 років робітники домоглися низки поступок від підприємців та уряду (легалізація профспілок, підвищення зар­плати, скорочення тривалості робочого дня), однак умови їхньої праці й по­буту були дуже важкими. Майже на всіх підприємствах не було охорони пра­ці, високий травматизм і професійні хвороби були поширеним явищем. Низь­ким був і рівень медичного обслуговування. Мало змінилися житлові умови.

Після столипінської аграрної реформи значні зміни відбулися в росій­ському селі. Йшло руйнування общини, і мільйони селян, продавши свої на­діли заможнішим сусідам, поповнювали лави найманих робітників на фаб­риках і заводах. Частина селян переселилася до Сибіру. Підприємливіші се­ляни змогли розвивати свої хутірські господарства. Однак общину, попри її насильницький злам, не було зруйновано, вона і далі виявляла свою живу­чість і стійкість. Аграрно-селянське питання не було розв'язано.

Від кінця XIX ст. Росія поступово перетворювалася на аграрно-індус­тріальну країну, успішно розвивала промисловість, банківську справу, сіль­ське господарство, транспорт, торгівлю. Питома частка Росії у світовому виробництві збільшувалася: від 4% на початку XX ст. і до 7% напередодні

Росія на початку XX ст.

Світової війни. Проте Росія відставала від розвинених країн світу і за загаль­ним економічним рівнем, і за рівнем життя свого населення. За якісними показниками Росія в 4-6 разів відставала від США, Великобританії, Німеч­чини, Франції, у 2-3 рази поступалася показникам індустріально розвинених країн другого ешелону - Австро-Угорщині та Італії і (разом з Японією) вхо­дила до третьої групи держав з великими потенційними можливостями.

Зовнішня політика

Послаблення Росії у війні з Японією та потреба внутрішньої стабілі­зації обмежили можливості царизму у сфері зовнішньої політики, змусили ро­сійських дипломатів вести обережну політику в умовах загострення супе­речностей між великими державами.

На Далекому Сході зберігалась напруженість у відносинах з Японією. На Балканах і Близькому Сході наростали суперечності між Росією і австро-німецьким блоком. Випробовувалися і російсько-французькі відносини: під час російсько-японської війни Франція зайняла нейтральну позицію. Англо-французька угода 1904 р., яка врегулювала взаємні інтереси в Західній Аф­риці, Індокитаї, Єгипті й Марокко, означала серйозні зміни в системі міжна­родних відносин. Однак об'єднати англо-французьке зближення з російсь­ко-французьким союзом було складно через гостре суперництво між Росією та Британією в Азії.

Угоди 1907 р. з Великобританією та Японією.У квітні 1906 р. міні­стерство закордонних справ очолив Олександр Ізвольський. Кадровий дипло­мат, який мав підтримку при дворі, він бачив, що Росія немає можливостей для активної зовнішньої політики одночасно на кількох напрямах. Тому він наполягав на збереженні статусу-кво на Далекому Сході, у Середній і Цент­ральній Азії заради зосередження всіх сил на захисті інтересів Росії в Євро­пі, зокрема на Балканах.

Російсько-французький союз О. Ізвольський вважав досягненням росій­ської дипломатії. Союзні зв'язки з Францією були важливими для збереження європейської рівноваги, для взаємодії у східному питанні, для розв'язання фінансових питань (у квітні 1906 р. французький банківський синдикат на­дав царському урядові величезну за мірками тодішнього фінансового ринку позику 2 млрд 225 млн франків (понад 843 млн руб.) на 50 років). Міністр усвідомлював, що зближення між Лондоном і Парижем потребувало доповне­ння російсько-французького партнерства російсько-британською угодою. Без такої угоди неможливо стабілізувати обстановку на азійських і далекосхід­них кордонах Росії. Прагнучи до налагодження співпраці з Францією і Вели­кобританією, О. Ізвольський водночас остерігався втягнення Росії у конфлікт з Німеччиною. Переговори російської дипломатії і з Парижем та Лондоном, і з Берліном та Віднем були характерною ознакою курсу нового міністра за­кордонних справ. Це дещо згладжувало різні підходи з приводу зовнішньопо­літичної орієнтації, які існували в панівних колах і громадській думці Росії.

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

Після свого призначення на посаду О. Ізвольський розпочав перегово­ри про розмежування інтересів Росії з Японією на Далекому Сході та з Вели­кобританією в Середній і Центральній Азії. 15 (28) липня 1907 р. між Росією і Японією були підписані торговий договір і риболовна конвенція, а за два дні - російсько-японська угода з політичних питань. Таємна частина угоди передбачала поділ Маньчжурії на російську (північну) та японську (півден­ну) сфери впливів. До російської сфери впливу була віднесена також Зов­нішня (Північна) Монголія, а до японської - Корея. У середині 1910 р. сто­рони підтвердили умови угоди 1907 р. про розмежування сфер впливу, а 1912 р. Росія і Японія домовилися продовжувати розмежування взаємних ін­тересів у китайських володіннях. До сфери російського впливу була від­несена західна частина Внутрішньої (Південної) Монголії, у східній частині визнавали переваги Японії.

18 (31) серпня 1907 р.О. Ізвольський і британський посол у Петер­бурзі А. Ніколсон підписали конвенції про поділ сфер впливу в Ірані, Афга­ністані та Тибеті. Згідно з першою конвенцією, Іран було поділено на три зони інтересів обох сторін: північну - сферу впливу Росії, південно-східну -сферу впливу Великої Британії і нейтральну, щодо якої визнавали рівні мож­ливості сторін. Згідно з другою конвенцією, Афганістан визнали сферою впли­ву Лондона, але за умови, що Великобританія не анексує Афганістану. Росія мала підтримувати політичні відносини з Афганістаном тільки через посе­редництво британського уряду, який зі свого боку гарантував цілісність афган­ських володінь. Третя конвенція передбачала зобов'язання Великої Британії та Росії зберігати територіальну цілісність і внутрішнє управління Тибету.

Міжнародний зміст цього документа був значно ширший, ніж урегу­лювання територіальних суперечок у Центральній Азії. Між Росією, Фран­цією і Великобританією склались відносини "Троїстоїзгоди" або Антанти (від французького епіепіе - згода, злагода), хоча у вигляді союзного догово­ру вони не були оформлені.

Боснійська криза 1908-1909 р.На Балканах 1908 р. виникла чергова криза у зв'язку з революцією в Туреччині. Абсолютистський режим султана Абдули Хаміда було повалено, до влади прийшли військові, які належали до націоналістичної організації "Єдність і прогрес" (в Європі їх називали "мо­лодотурками"). Австро-Угорщина вирішила скористатися подіями в Туреччині для остаточного приєднання населених сербами і хорватами Боснії та Гер­цеговини, які за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. були окуповані на невизначений термін австро-угорськими військами, але їх вважали турець­кими володіннями.

У зв'язку з цим міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський вирішив домовитися з Віднем про компенсації для Росії взамін визнання нею анексії Боснії і Герцеговини. 2-3 (15-16) вересня 1908 р. в австрійському замку Бухлау О. Ізвольський зустрівся з австрійським міністром закордонних справ

Росія на початку XX ст.

графом А. Еренталем. (О. Ізвольський вів переговори з А. Еренталем без ві­дома прем'єр-міністра П. Столипіна, який не схвалював угоди з Австро-Угор­щиною.) Між міністрами було досягнуто усної домовленості: О. Ізвольсь­кий давав згоду на визнання Росією анексії Боснії і Герцеговини в обмін на обіцянку А. Еренталя підтримати вимогу Росії відкрити чорноморські про­токи для проходу російських військових суден і надання територіальних ком­пенсацій Сербії. Передбачався також вивід австрійських військ з іншої на­селеної сербами турецької провінції - Ново-Пазарського санджака - і від­мова турецької сторони від претензій на нього. Час оголошення про анексію і про перегляд режиму проток на зустрічі встановлено не було. О. Ізвольсь­кий сподівався розв'язати ці питання на міжнародній конференції європей­ських держав, учасниць Берлінського конгресу 1878 р. Для готування цієї конференції та з'ясування позицій сторін О. Ізвольський їздив європейськи­ми столицями.

Між тим віденський кабінет діяв швидко і рішуче. Щоб уникнути зви­нувачень в односторонньому порушенні статусу-кво на Балканах, А. Еренталь підштовхнув болгарського князя Фердинанда проголосити повну незалеж­ність Болгарії, яка вважалася васалом Османської імперії. А за день, 24 ве­ресня (7 жовтня) 1908 р., Відень офіційно оголосив про приєднання Боснії і Герцеговини. Причому А. Еренталь публічно заявив про одержану в Бухлау згоду російського міністра закордонних справ.

У цих умовах Росія вирішила утриматися від визнання анексії Боснії і Герцеговини та розпочати зближення з Туреччиною, Сербією, Чорногорією, які різко протестували проти дій Австро-Угорщини. Однак і на цьому шля­ху російська дипломатія успіху не досягла. Новий склад молодотурецького уряду вважав стратегічним союзником Османської імперії австро-німецький блок. Цей уряд припинив переговори з Росією, зате швидко досягнув угоди з Австро-Угорщиною про відмову Туреччини від прав на Боснію і Герцего­вину в обмін на грошову компенсацію.

На боці Австро-Угорщини виступила Німеччина. У березні 1909 р. во­на поставила перед Росією ультиматум - визнати анексію Боснії та Герцего­вини, відмовитися від вимоги скликати міжнародну конференцію з босній­ського питання і повпливати на Сербію пристати на умови Відня. Микола II змушений був прийняти німецький ультиматум. Анексію визнала й Сербія.

Після Боснійської кризи російський Генштаб переконався остаточно, що найімовірнішими противниками Росії у майбутній війні стануть Німеч­чина та Австро-Угорщина. У Росії розпочали підготовку програми з реорга­нізації армії і флоту, оснащення їх новими видами озброєнь.

Потсдамська угода 1911 р.Після Боснійської кризи відставка О. Із-вольського була передбачуваною. У вересні 1910 р. він залишив посаду мі­ністра закордонних справ, його скерували послом до Парижа. За рекоменда­цією П. Столипіна міністром став кар'єрний дипломат Сергій Сазонов (вони

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

були одружені на сестрах), який перебував на цій посаді до 1916 р. С. Сазо-нов вважав "альфою і омегою" свого зовнішньополітичного курсу зміцнення відносин з Францією та Великобританією, але водночас виступав за поліп­шення стосунків з Німеччиною, щоб виграти час для реорганізації російсь­кої армії і флоту.

У листопаді 1910 р. відбулася зустріч Миколи II з Вільгельмом II у Потсдамі щодо врегулювання назрілих проблем у двосторонніх відносинах, зокрема в Ірані. Німецький уряд домагався будівництва залізничної колії до Тегерана як гілки Багдадської дороги, яку споруджували німецькі кампанії у Туреччині. Під час революції в Ірані 1909 р. був скинутий шах Мохаммед Алі, якого підтримувала Росія. Російське керівництво побачило тут загрозу своїм економічним і політичним інтересам на Близькому Сході. Внаслідок тривалих переговорів дипломатів остаточний текст Потсдамського догово­ру було підписано в Петербурзі 6 (19) серпня 1911 р. Він мав компромісний характер. Німеччина зобов'язувалася не домагатися концесій у Північному Ірані та в прикордонній з Росією турецькій території, а Росія - не перешко­джати будівництву лінії Багдадської залізниці від м. Ханекена до Тегерана. Ця угода дещо пом'якшила російсько-німецькі відносини.

Врегулювання спірних питань з Німеччиною допомогло царському уря­дові організувати інтервенцію для придушення іранської революції. Напри­кінці 1911 р. російські війська захопили Північний Іран. Разом з англійськи­ми інтервентами, які діяли на півдні країни, вони привели до влади слухня­ний для обох сторін уряд.

Балкани і протоки у зовнішній політиці Росії (1911-1914).Напад Італії на Туреччину 1911 р. став початком чергового загострення східного питання. Було вирішено використати воєнні невдачі Туреччини для нової спроби утвердити російський вплив на берегах Босфору. Посол у Констан­тинополі М. Чариков передав турецькому урядові проект угоди, який перед­бачав відкриття чорноморських проток для російських військових кораблів в обмін на допомогу в захисті проток і надання Туреччині більшої свободи в будівництві залізниць у напрямку російського кордону на Кавказі. Однак великі держави, до яких звернулась Росія за санкцією, негативно постави­лись до російських пропозицій. С. Сазонов, який після хвороби повернувся до виконання обов'язків, у грудні 1911 р. наказав відкликати проект угоди з Туреччиною. Відповідальність за невдачу було покладено на М. Чарикова.

На початку 1912 р. за посередництва Росії склався Ватіканський союз Болгарії, Сербії, Чорногорії й Греції, оборонний проти Австро-Угорщини і наступальний проти Османської імперії. Росія прагнула використати цей блок і проти Німеччини та Австро-Угорщини, і проти Туреччини. Невдачі турець­кої армії у війні з Італією спричинили політичну кризу в країні. Молодоту­рецький уряд було повалено. Це призвело до низки виступів у національних регіонах імперії, особливо влітку 1912 р. в Албанії та Македонії. Турецька

Росія на початку XX ст.

влада відповідала різнею місцевого населення, в якій загинуло понад 50 тис. осіб. Різня спричинила протести в Болгарії, Сербії та Чорногорії. Спроби російської дипломатії зупинити війну на Балканах провалилися.

25 вересня (8 жовтня) 1912 р. почалися воєнні дії між Туреччиною і Чорногорією. За десять днів війну Туреччині оголосили Сербія, Болгарія і Греція. Союзні війська швидко розгромили турецьку армію. Сербські війсь­ка вийшли до Адріатики, а болгарські - до Чаталджинських висот за 45 км від Константинополя. 21 жовтня (3 листопада) 1912 р. Туреччина звернулася до великих держав з проханням про мирне посередництво. На короткий час воєнні дії було призупинено, але в січні 1913 р. до влади в Туреччині знову прийшли молодотурки. Вони відновили воєнні дії проти Балканського союзу, та й цього разу турецька армія зазнала невдач. Росія і Великобританія натис­нули на союзників, змусивши їх розпочати мирні переговори з Туреччиною. У травні 1913 р. в Лондоні за посередництва великих держав було скликано мир­ну конференцію, і 17 (30) травня підписано договір, за яким Османська імпе­рія втратила фактично всю європейську частину своєї території, зберігши лише вузьку смугу землі, що прилягала до столиці - Стамбула. Егейські острови та о. Крит теж передавали країнам-переможцям. Туреччина визна­вала незалежність Албанії, проголошену 1912 р. внаслідок антитурецького повстання. Не було вирішено принципово важливого питання - про розподіл територій між переможцями. Після підписання миру з Туреччиною, коли зник спільний противник, суперечності між учасниками Балканського союзу пере­творились на відкриту ворожнечу. Росія не змогла завадити війні між ко­лишніми союзниками. 17 (30) червня 1913 р. Болгарія, за якою стояли Авст­ро-Угорщина та Німеччина, розпочала штурм сербських та грецьких позицій. За десять днів проти болгар виступили Румунія й Туреччина. Болгарські війська зазнавали поразок. Болгарський цар Фердинанд звернувся до Росії за посередництвом. Російська дипломатія стала вимагати підписання пере­мир'я, а потім і миру. Мирна конференція в Бухаресті відбувалася не тільки за участі сторін, які воювали, але й великих європейських держав. С. Сазо-нов вважав, що потрібно підтримати Болгарію. Так він сподівався зберегти її у сфері впливу Росії і дещо послабити реваншистські настрої в болгарсь­кому уряді. Однак позиція інших великих держав змусила російську дипло­матію відступити. 16 (29) вересня 1913 р. підписано мирний договір, за яким Болгарія поступалася і завойованими, і власними територіями: на користь Сербії та Греції - майже всією Македонією, Румунії - Південною Добру-джею, Греції - Салоніками, а Туреччині - Адріанопольською областю. Цей договір не тільки не усунув суперечностей між балканськими країнами, але й посилив їх. Особливо гострими вони були між Болгарією, яку підтримувала Німеччина, і Сербією, на боці якої стояла Росія.