Початки відродження в Західній Україні
В часах найбільшого, як здавалося — останнього, упадку українського життя, при кінці XVIII в. починали вже поволі пробиватися перші парості нового життя. В Західній Україні вони сходили на ґрунті церковнім.
Свого часу заведення унії приглушило дуже сильно останки українського життя. Приймали унію з малодушності, хилячися перед панами, а сміливіших приборкувано силоміць. Але наростали нові покоління, що були уніатами не через свою зраду чи малодушність, а через те що уродилися в унії, і для них унія стала вже вірою народною, українською. Ті, що заводили унію на те, аби вона послужила дорогою до ополячення і скатоличення, помилилися в своїх надіях. Через те що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зосталася церквою нижчою, мужицькою, зробилась вона прикметою тутешнього українського життя і незадовго стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. І коли австрійське правительство, заволодівши Галичиною, заходилося коло того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, в якім його застало, то се мало чималий вплив на розбудження національного життя.
Австрійське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український народ, взагалі задумувалося над способами, щоб йому помогти: за Марії Тереси і Иосифа II уряд обмежив власть поміщиків, заводив школи «з місцевою мовою» (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне. Насамперед сі заходи почалися на угорській Україні, наслідком тих рухів против унії, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачівську єпархію визволено від зверхньої власті католицького єпископа Ягри; засновано ліцей в Мукачеві для виховання духовних; поліпшено матеріальне становище духовенства. Новий єпископ Андрій Бачинський (1772—1809) з свого боку дуже діяльно заходився коло піднесення свого духовенства, і тут в Мукачеві коло нього згодом зібралася громада доволі вчених як на той час людей, з котрих вийшли потім перші професори-русини Львівського університету і чимало інших замітних діячів. З прилученням Галичини сі заходи правительства захопили також і її. Зараз по прилученню Галичини Марія Тереса завела в Відні духовну семінарію для уніатів; се було мале віконце в Європу для галицького українського суспільства, і мало воно чимале значіння в його житті. Потім слідом заложено семінарію у Львові, а при заснуванні львівського університету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по-українськи, і осібний ліцей при нім заведено, де б українці підучувалися, щоб потім вступити до університету. Багато зроблено також і тут для добробуту духовенства; з маєтків закритих монастирів організовано «релігійний фонд» для поліпшення становища духовенства. Так само на Буковині за недовге воєнне правління положено цінні початки нової, світської школи, і тутешній релігійний фонд, що володів п'ятою частиною цілої Буковини (се були давніші монастирські і єпархіальні маєтки), давав величезні засоби на культурні і національні цілі. Та біда була в тім, що в суспільних і національних відносинах сеї далекої провінції австрійське правительство слабо розпізнавалося: не вміло знайти справжньої точки в селянських відносинах, без кінця заплутуючи справу своїми суперечними рішеннями, і так само в культурних справах дуже часто зовсім не вміло доглянути українського елементу, вважаючи румунську мову «місцевою мовою» всеї Буковини без ріжниці.
В Галичині воно розглядалося трохи краще, але й тут правительственна заходи, направлені на піднесення українського народу, здебільшого заглушилися потім впливами польської шляхти, та й робилися без потрібного знання місцевих обставин. Для тих українських вищих шкіл і кафедр не знайшлося людей тямущих, які б вміли вгадати ті живі течії народного життя, на котрих можна було оперти новий просвітній рух. Наука велася мертвою книжною мовою, викладалися предмети далекі від життя, тому й сі заходи не дали такої користі, яку б могли дати. Згодом українські лекції і український ліцей скасовано, коли з нових гімназій стали виходити українці, підготовані до слухання загальних курсів. З загальною реакцією, що почалася в Австрії по смерті цісаря Иосифа (1790), польська шляхта здобуває собі впливи і в двірських кругах, і у місцевої адміністрації та починає лякати її своїми вигадками про нахил галицьких українців до Росії та до православія, відвертаючи тим правительство від заходів на їх користь. Під впливами поляків замість української мови заведено мову польську — спочатку в школах вищих типів, а далі і в сільських, народних. З огляду на протести і представлення українського духовенства сільським громадам позволено заснувати свої приватні школи з українською мовою, але при тім адміністрація наказувала духовенству, щоб не дуже заохочувало селян заводити такі українські школи — аби не причиняти тим собі видатків. Треба сказати, одначе, що саме духовенство не оцінювало всього значіння народного елементу і не використовувало тих можливостей, які відкривали для нього правительственні заходи. Набираючися деякої культури, нова інтелігенція, майже виключно сама духовна, тратила давнішу зв'язь з народом, закидала народний язик, не вміючи надати йому культурного вжитку, трималася старої книжної мови, звироднілої, омертвілої, не здатної вже до розвитку, і, не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за польським елементом.
Все-таки, невважаючи на всі помилки і незручності правительства і свого громадянства, що на ніщо зводили часом і найкращі їх заміри, зоставалося деяке поліпшення від тих усіх заходів. Важно було передусім, що розвіялося те почуття безвиходності, яке огорнуло було українську людність в часи упадку, в XVIII в. Заходи австрійського правительства відкрили якийсь просвіток, розбудили надії на кращу будучину і енергію змагання, боротьби за кращу долю. Серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних обставинах, уже в початках XIX в. з'являються освічені і тямущі люде, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, заходяться коло піднесення народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури. Польські заходи против українства викликали їх на герць за народні права; надії на поміч австрійського уряду додавали охоти. Проекти за ведення польської мови гі народних школах викликають перший свідомий виступ галицького духовенства в обороні народної мови: митрополит Левицький під впливом каноніка Могильницького — найвизначнішого пред ставника нового духовенства, удався до правительства її прошениям, щоб у народних школах учено по-українськи. Коли ж шкільна комісія ухвалила своє — так як вище було сказано, що для української науки громади можуть закладати осібні свої школи,— митрополит вислав протест против такого трактування української мови, а Могильницький виготовив записку в обороні її вартості і рівноправності. Потім розширив він сю свою оборону в осібнім трактаті: «В-бдомбсть о руском языцЪ» (в Галичині місцеву українську мову все називано руською, по старій традиції); се був перший учений трактат в обороні української мови. Заразом Могильницький заходився коло просвітньої роботи. Організував перше просвітні-товариство в Перемишлі — але воно заглохло, стрінувши всякі перешкоди з боку польського духовенства і сполячених уніатських монахів-василіан. Краще пішли його заходи коло закладання народних українських шкіл замість ополячених урядових; за короткий час відкрито велике число шкіл парафіяльних і т. зв. тривіальних (вищого типу); для приготовления учителів організовано учительську семінарію в Перемишлі.
Стали складатися українські учебні книжки для сих шкіл, а з тим стали виникати питання про відносини народної мови до книжної — чи три матися старої книжної мови, чи зближитися до живої народної. Про се потім, в 1830-х роках, виходить завзята полеміка між оборонцями мови народної і мови книжної, або властиво кількох книжних мов — старої української, церковнослов'янської і російської (великоруської): суперечка ся мала велике значіння в дальшім тутешнім розвою національної свідомості.
Отак підіймалося поволі нове життя на витолоченім і забитім українськім перелозі в Західній Україні. Скромні і непоказні були перші прояви його — але в тих частях України, що від Польщі перейшли до Росії, навіть і такими не можна було похвалитися: тут нічим не полегшало від того, що нарешті «Польща впала». Як я вже сказав, панування польського панства над українським народом стало ще сильніше, ще безоглядніше, і з боку правительства не було навіть таких проб полегшити становище селянства, які показувало правительство австрійське. Уряд над усе боявся якогось руху, якоїсь свідомості між селянами і готов був глушити всякий голос протесту чи невдоволення против польського поміщицького панування. Люде, які силкувалися звернути увагу уряду на сю дивовижу, що «одновірні і однокровні», мовляв, визволені Росією від польського панування українські селяни далі поневіряються в лютій польській неволі, пропадали по в'язницях та засланнях. Польська освіта і культура панували далі скрізь в вищих верствах — все се було польське. А з другого боку, нові школи, які заводила російська власть, нові уряди, церква і духовенство під російським володінням ширили російство: російську мову заведено в духовних школах, і навіть у церкві молитви велено було вимовляти на російський спосіб. Таким чином, українське життя, що досі гнітила польщина, тепер опинилося між двома огнями — польським і російським, і російськими руками винищувано українство навіть там, куди ніколи досі не сягали руки польські.
Тому українство тут никло і гинуло далі, і перші прояви його в Росії заявилися не тут, а в Україні задніпрянській — в старій Гетьманщині й Слобідщині, на розвалинах козацької автономії.