Руська мова» була першим етапом у створенні самобутніх української і білоруської літературних мов на народній основі.

Літературні мови XIV-перша пол.XVст. Слов'яноруська (церковнослов'янсь-ка) і руська (українська ділова) мови, їхні функції. Ствердження державності „руської” мови у другому виданні „Литовського статуту”. „Судебник” Казимира Ягайловича (1468).

У XIV—XVI ст. більшість українських земель і всі білору­ські землі належали Литві, за межами Литви лишилися Галичи­на, захоплена Польщею в 1387 році, Закарпатська Україна і Бу­ковина. Починаючи з XIV ст., Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини, Буковина — Молдавського князівства.

У складі Великого Литовського князівства перебували такі українські землі, як Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяслав­щина, Поділля і більша частина Волині.

Рівень культури українців і білорусів, в основі якої лежала культура Київської Русі, був вищий від рівня культури тогочас­них литовців, що в XIV ст. ще-не мали власної писемності.

Не дивно тому, що литовці змушені були перейняти їх літе­ратурно-писемну мову, успадковану ними від Київської Русі.

Один з типів цієї мови, майже зовсім вільний від церковно-
слов'янізмів, близький до мови такрх ділових пам'яток київ-
ського періоду,, як' «Руська правда».*'і грамоти (давні українці
і білоруси називали цей тип писемної мови «рускйм языком»,
«мовою рускою»), став державною мовою Великого Литовсько-
го князівства — актбво-урядовою'мовою князівських канцелярій/
дояийств, «Руською мовою» був написаний «Судебник» Казиміра Ягайловича 1468 року і «Литовський статут» (перша редакція 1529 ро-! ик^-друга — 1566 .року і третя 1588 року)/: Державний характер її в Литовському князівстві стверджувався в «Литовському ста­туті» 1566 року "такими словами: «а писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позвы

писати, а не иным языком и словы». Про значення «руської мови» в Литві говориться і в одному старовинному вірші Яна Казиміра Пашкевича, вписаному в рукописний примірник «Ли­товського статуту» 1529 р.:

«Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною,
., Без той в Польше не пребудешь,
<*<•** Без сей в Литве блазнем будешь».

Руська мова» була першим етапом у створенні самобутніх української і білоруської літературних мов на народній основі.

«Руська мова», по суті, була" спільною~Тптерттуртгога мовою для українців і білорусів, являючи собою своєрідне «койнб» в складі дїоТТ^таТШв (український і білоруський)Гш,о Існувало Гпротягом XIV—XVI ст. аж до появи на Україні так званої «про-/ стої мови» '. «Руською мовою» писалися не тільки на^аіьіиді: лової писемності (грамоти, актово-урядове листщзання), а й тво­ри інших жанрів світського й релігійного змісту/(так званий Ли­товський літопис, «Люцидарій», перекладений*^ німецької мови, «Книга, зовомая приточник Васка...», Четья-мінея 1489 р. та ін.). / 3 появою різноманітної багатожанрової літератури, писаної ^«простою мовою» (друга половина XVI ст.), накреслюється вже самостійний розвиток обох старих літературних мов — україн­ської і білоруської як окремих систем, пов'язаних з живими народними мовами української і білоруської народностей, л /дренування «руської мови» як спільної літературної мови для українців і білорусів підтримувалося спільністю історичної їх долі в складі Литви, потім Польщі, спільністю походження їх культури, зокрема літературної мови, від культури й мови Київ­ської Русі і близькістю українських і білоруських діалектів, що здавна утворили ряд спільних рис, відмінних від північно-схід­них східнослов'янських діалектів, які лежать в основі російської моврг."Ось ці спільні риси:

ф о и е т и чи.і: подовження приголосних' (в словах типу укр. зілля, блр. зелле, рос. зелье); сполучення ри, ли між приголос­ними* (укр. кришити, глитати, блр. крышиць, глытаць, рос. кро­шить, глотать); звук и (блр. ы) з колишніх напружених ъ, ь (укр. злий, худий, шия, мию, крию, блр. злы, худы, шыя, мыю, крыю, рос. злой, худой, шея, мою, кроюД|тверді ч і шч при м'я­кості цих шиплячих у російській мові (укр. чистий, щипати, блр. чысты, шчыпаць, рос. чистый, щипать); нескладове у після го­лосних перед приголосними та в кінці слова (укр. вовк, товстий, блр. воук, тоусты, рос. волк, толстый); відпадне ненаголошене і на початку деяких слів (укр. голка, блр. голка, рос. иголка);

.морфологічні:ліерехід г, к, х в з, ц, с у певних відмін­кових закінченнях іменників (укр. нозі, руці, мусі, блр. назв, ру~ це, мусе, рос. ноге, руке, мухе; укр. на березі, блр. на берте, рос. на берегу); наявність кличної форми (укр. синку, блр. сын­ку, рос. сынок); форми множини іменників чолов. роду в сполу­ченні з числівниками два, три, чотири (укр. два столи. блр. два столы, рос. два стола — з походження форма двоїни)ТІ збереження форм двоїни (укр. дві нозі, блр. дзве назв з котвз* дъвЪ нозі); деякі займенникові форми, відмінні від аналогічних форм російської мови (укр. ким, чим, усім, блр. кім, чым, усім, рос. кем, чем, всем).

Довге спільне життя українського і білоруського народів у складі Польщі у відриві від братнього російського народу спри­чинилося і до деякої відмінності в лексиці української і біло­руської мов, з одного боку, і російської мови — з другого: в пер­ших двох є чимало спільних слів, відсутніх в російській мові. Це переважно полонізми і ті іншомовні слова, які ввійшли в лекси­ку української і білоруської мов через посередництво польської мови; наприклад, укр. праця, гони, справа, тиждень, гурток, по­трібний, питати, будувати, сумувати, блр. праца, гоні, справа, тыдзень, гурток, патрібньї, пытаць, будаваць, сумаваць.

і/* СХпільність «руської мови» для українців і білорусів підтри-
мувалася й тим, що тогочасні писарі — автори різних юридичних
документів, користуючись традиційною кирилицею, намагалися
ні в чому не відступати від традиційної орфографіїГТому, як
правило, в білоруських і українських грамотах ми не зустрічаємо
написань, які свідчили б про різко відмінні риси обох мов (на-
приклад, «дзекання» і «цекання» в білоруських грамотах і диф-
тонги в українських грамотах). В усьому ж іншому кириличний
алфавіт, будучи спільним для українців і білорусів, дозволяв їм
не насилувати власної вимови. (Так, наприклад, написания «гЬ-
ло», «небо» не заважали першим вимовляти Ь,, як і, і н, як твер-
де н, а другим вимовляти і, як е, і н, як м'яке "і[1]. ІІе зумовлю- валося і практичними міркуваннями — бажанням зробити «мову
рускую» легкозрозумілою і білорусам, і українцям. У цілому
«руська мова» базувалася на мові ділового письменства Київ-
ської Русі. їй властива була невелика кількість елементів дав-
ньоруської та церковнослов'янської мови і рясні українізми або
білорусизми, залежно від українського чи білоруського похо-
дження пам'ятки.АкРуська мова» значною мірою відображала то-*)
гочасну живу українську і білоруську мови.Д <

Надійним критерієм при визначенні українського походження

« пам'яток, писаних «руською мовою», є написання, в яких відбива­ються специфічні особливості української фонетики, не властиві

білоруським говіркам: наприклад, у, ю і навіть і замість о, е в закритих складах (йор. ишстьдєс&ть — у грам. 1359 р., оу шюл-жичюв-ь, добровоулно — у грам. 1366 р.) або и замість етимо­логічного $> чи «нове -ь» замість е в закритому складі (пор. си-ножатми — в грам. 1440 р., нарожЬнью —в грам. 1366 р.).

«Руська мова» відіграла велику роль в культурному житті давньої України і Білорусії. Характеризуючи цю її роль, І. Фран-ко підкреслював: «Першим і найважливішим здобутком сеї но­вої епохи в житті Південної Русі (тобто епохи захоплення сучас­них українських і білоруських земель Литвою і Польщею.— П. П.) було вироблення нової літературної мови на основі не церковнослов'янської, але щиронародної, з одного боку, гали­цько-руської, що в чистій формі являється в найстаріших грамо­тах другої половини XIV в., а, з другого боку, білоруської, яка всуміш із південноруською виступає в найстарших редакціях Ли­товського Статуту і в Литовсько-руськім літописі»

Безпосередньо другий південнослов'янський вплив зв'язаний з правкою церковних книг у Москві і на Україні в кінці xiv — на початку xv ст. під керівництвом митрополита Кіпріана та Григорія Цамблака — вчених болгарських емігрантів, що при­були на Русь, рятуючись від турецького ira. Спочатку правка церковних книг відбувалася (з ініціативи тирновського патрі­арха Євфімія) в Болгарії. Подібно до руських книжників, серби, болгари й румуни, користуючись старослов'янською (давньоцер-[2] ковнослов'янською) мовою, вносили в неї й риси своєї живої мо­ви; внаслідок цього церковнослов'янські тексти, переписані сер­бами, болгарами й румунами, стали набагато відрізнятися одне від одного. Для уніфікації цих текстів у Болгарії була запрова­джена правка церковних книг і реформа старослов'янського пра­вопису, яка в зв'язку із згаданими культурно-історичними обста­винами поширилась і на Русь.

«Руською мовою», як уже зазначалося, були написані «Су­дебник» Казіміра Ягайловича і «Литовський статут». «Руською мовою», починаючи з xv ст., писалися й «литовські», або «захід-норуські», літописи, які розвивались у тісному зв'язку з тогочас­ним російським літописанням. Судебник Казимира IV був знайдений і вперше виданий І. Даниловичем

Поряд з «руською мовою» ділових актів xiv—xv ст. в укра­їнських і білоруських землях існувала також «слов'яноруська мова»(церковнослов'янська мова з спільносхіднослов'янськими нашаруваннями у фонетиці і частково в морфології.— П. П.). Нею писалася цорковноелужебиа література. Але між «руською мовою» ділових актів і слов'яноруською мовою зазначеної літе­ратури даного періоду ніякого зв'язку, по суті, майже не було. «Мимоволі впадає в око, що між слов'яноруською мовою літур­гійної і історіографічної літератури, з одного боку, і мовою актів, з другого,— не було органічного зв'язку. Розвивалися ці мови незалежно одна від одної, і найсильніше єднала їх між собою орфографія ((тобто кириличний алфавіт і традиційна церковно­слов'янська орфографія.— Я. /7.), що за рідкими винятками І приховувала риси живої мови під мертвою формою, успадкова-I пою з церковщини»

Проте в другій половині XVI ст. жива українська народна мова проникає вже і в церковно-релігійну літературу. Доказом цього є перша спроба обробки церковнослов'янської мови в на­родному українському дусі, зроблена в Кам'янці поповичем Бе­різкою,— «Четья-мінея» 1489 року. ~"о різних місцях цієї великої книги (375 аркушів уставного письма)1 є спроби перекладу церковнослов'янського тексту на мову, близьку до розмовної народної, як це видно з таких прикладів:«ЗмЯровалъ собі камвнием мало мъстьце. и стогалъ на нем Г лвта. мока дождем и горд и> солнца».«Былъ нвхто гакимъ бгатъ вельми, и праведенъ а женоу такожъ им^лъ праведну. именем анноу. были въ старости, а двток не имели, и со том были вельми печальни».«в семъ бо селъ

Ця перша спроба зближення мови священної книги з живою народною мовою не могла пройти безслідно, бо в ній виявлявся природний потяг освічених українців до рідної їм мови, підтри­муваний, до того ж, ідеями реформації, що проникали на Укра­їну, зокрема з Чехії. «Четья-мінея» 1489 року є праматір'ю чис­ленних перекладів церковних книг на так звану «просту мову», зроблених^на Україні в XVI та XVII ст.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.