Україна: права людини на сучасному етапі

Ще до остаточного розвалу Радянського Союзу народи, що населяли його безмежні терени, почали активно розбудовувати власну державність. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла “ Декларацію про державний суверенітет України “. Саме цей документ став орієнтиром у встановленні України як демократичної, правової держави, яка повинна піклуватися про неухильне дотримання прав і свобод людини.

Згодом, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права ВР України саме в День прав людини у 1991 році прийняла закон, згідно з яким укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід’ ємну частину національного законодавства України. Таким чином громадянам України надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Більше того, у випадках порушення їх прав громадяни України, які вичерпали усі наявні внутрішні засоби правового захисту, можуть звертатися до Комітету з прав людини, створеного у відповідності з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню і вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливішим є те, що текст більшостi цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним нормам прав і свобод людини. У цьому не важко переконатися, якщо порівняти розділ П Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні і культурні права. Отож, курс молодої держави визначився:

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю
( ст. Конституції України)

На сьогоднішній день гостро стоїть питання про реальне забезпечення проголошених засад. Навіть після дев’яти років незалежності про якісь практичні великі правові досягнення України говорити рано. Сьогодн1 важливо те, як ці права працюють на конкретну людину... Локальні питання мають вирішуватися на місцях, а місцева влада мусить займатися не населенням, а кожною людиною окремо.

Не розробляється сьогодні державна концепція про напрями реформування державних структур відповідальних за захист прав людини. Така байдужість з боку владних структур врешті може призвести до того, що Україна покине стіни парламентської Асамблеї Ради Європи. Діюча система державних інститутів не спроможна належним чином захистити права людини, оскільки вона колись була сконструйована, безумовно, не для такого завдання. Інтереси людини повинні привілеювати по відношенню до державних інтересів.

Таким чином в Україні склалася ситуація, коли на рівні із повним забезпеченням людських прав на свободу совісті та інших моральних прав, частково – свободу слова, не виконується соціальний захист.

Актуальним було створення в Україні інституту Омбудсмена – уповноваженого з прав людини. Важливим штрихом його створення стало те, що на цю посаду була обрана жінка. Омбудсмен в Україні має широкі повноваження. Під його юрисдикцію підпадає будь-яка особа, у тому числі й Президент. Однак, про реальні здобутки Н. Карпачової у сфері недопущення нівелювання прав українських громадян сьогодні говорити важко. Пріоритети своєї діяльності уповноважений з прав людини вбачає у першу чергу у захисті прав дитини, рівноправ’ї статей, захисті прав ув’язнених, захисті прав депортованих народів.