Джерела та основні риси права 4 страница

Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружно­му суду, розпадалося на чотири послідовні стадії: 1) дізнання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд. Отже, за прикладом держав, де вже відносно давно усталилися буржуазні засади судочинства (передусім Франція), у Російській імперії у 1864 р. була введена змішана форма судочинства, за якою кримінальне провадження зДійснювалося у двох формах. Перша — негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього роз­гляду; друга — судовий розгляд, що грунтувався на демократичних засадах (гласність, усність, змагальність під час оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів, які поділялися на коронних і присяжних засідателів).

Дізнання провадилося поліцією з метою перевірки відомостей про злочин і злочинця. Робилося це шляхом розшуку, опитувань, негласного нагляду. Дізнання поліція провадила як з власної ініціа­тиви, так і за дорученням слідчого, який був при окружному суді, або прокурора цього суду. Так, закон передбачав, що за відповідних обставин «поліція вживає заходів до припинення можливого ухилення підозрюваного від слідства у таких випадках: 1) коли підозрюваний затриманий під час вчинення злочинного діяння або відразу після його вчинення; 2) коли потерпілі або очевидці пока­жуть прямо на підозрювану особу; 3) коли на підозрюваному або у його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину; 4) коли речі, що є доказом злочинного діяння, належать підозрюваному або були при ньому; 5) коли він учинив замах на втечу або був спійманий під час чи після втечі і 6) коли підозрюваний не має постійного прожи­вання чи осілості» (ст. 257 СКС). А відповідно до ст. 258 СКС «у тих випадках, коли поліція застає обвинуваченого на місці злочину, а також коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди зло­чину могли стертися, поліція заміняє судового слідчого в усіх не­гайних слідчих діях, а саме: в оглядах, обшуках, виїмках, але фор­мальних допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не чинить, хіба що в разі тяжкого стану особи, коли є побоювання, що вона помре до прибуття слідчого». Про всі свої дії поліцейські органи повідом­ляли судового слідчого, а після його прибуття передавали йому все своє провадження і в подальшому діяли за вказівкою судового слід­чого або прокурора. У такий самий спосіб повинні були діяти також волосні і сільські начальники, а також інші посадові особи, які ви­конували у межах їхньої компетенції поліцейські функції (ст. 261 СКС). Акти дізнання не мали формальної сили і слугували лише «допоміжним матеріалом для слідчого під час провадження ним по­переднього слідства».

Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окру­жному суду, провадилося судовими слідчими за сприяння поліції і під наглядом прокурора окружного суду і його товаришів. Кожний судовий слідчий провадив попереднє слідство у визначеній ділянці повіту чи міста. До слідства* він приступав у випадках «1) учинення злочинного діяння на його ділянці; 2) учинення злочинного діяння в іншому місці, але виявилося воно на його ділянці; 3) перебування на його ділянці обвинуваченого чи підозрюваного у злочинному діянні, хоча б воно і було скоєне в іншому місці» (ст. 289 СКС). Крім того, попереднє слідство могло розпочинатися за ініціативою прокурора, за скаргою приватної особи.

Проваджуючи попереднє слідство, судовий слідчий викликав повісткою і допитував свідків, потерпілого, а в разі необхідності здійснював огляд місцевості, провадив обшуки, виїмки тощо. При цьому законні вимоги слідчого мали виконуватися «як поліцією, так і присутствиями, посадовими і приватними особами без зволікань» (ст. 270 СКС). Якщо під час виконання судовим слідчим службових обов'язків йому чинився опір, він міг вимагати сприяння з боку ци­вільного або військового начальства, а також інших людей (ст. 272 СКС). Про свої дії, огляди, допити тощо судовий слідчий щоразу складав протокол.

Статут кримінального судочинства 1864 p., що закріплював буржуазні засади, передбачав гарантії прав обвинуваченого під час провадження попереднього слідства. їх суть полягала в тому, що: а) взяття під варту як запобіжний захід передбачалося, якщо особа підозрювалася у вчиненні злочину, що карався позбавленням усіх прав стану або втратою особливих прав і переваг, з негайним по­відомленням найближчої особи прокурорського нагляду. Остання, у свою чергу, могла вимагати обмежитися менш суворим заходом, якщо «обвинувачений не дає достатніх підстав для підозри у вчи­ненні злочину, що тягнув за собою позбавлення усіх прав стану або втрату особливих прав і переваг» (ст. 283 СКС); б) обов'язок слідчо­го під час провадження слідства діяти «неупереджено, враховувати як обставини, що викривають обвинуваченого, так і ті, що його ви­правдовують» (ст. 265 СКС); в) слідчий не повинен був «домагатися зізнання обвинуваченого ні обіцянками, ні хитрощами та іншими подібними способами» (ст. 405 СКС). У разі відмови обвинуваченого давати показання слідчий, зазначивши про це у протоколі, шукав «інші законні засоби для встановлення істини» (ст. 406 СКС);

г) пред'явлення слідчим обвинуваченому матеріалів справи з пропозицією «повідомити будь-що на своє виправдання» (ст. 476 СКС);

д) право оскаржити слідчі дії, що порушують чи обмежують права обвинуваченого. Скарги на дії поліції подавалися прокурору, а

скарги на дії судового слідчого — окружному суду (статті 491, 493 СКС); є) судовий і прокурорський нагляд за провадженням попере­днього слідства: припинення провадження слідства тільки судом (ст. 277 СКС); складання прокурором висновку про віддання обви­нуваченого до суду у формі обвинувального акта (ст. 519 СКС).

Хоча законодавство і не встановлювало строків попереднього слідства, однак згідно зі ст. 295 СКС воно повинно було провадити­ся «якнайшвидше». Якщо того вимагали обставини, попереднє слід­ство не припинялося ні в так звані табельні, ні у вихідні дні.

У випадку, коли зібраних доказів було досить, щоб підозрюва­ти особу у вчиненні злочину, слідчий допитував її як обвинуваче­ного. Якщо останньому загрожувало тяжке покарання за злочин, а він не мав осілості, судовий слідчий вживав заходів для запобігання ухилення обвинуваченого від слідства: відбирав вид на проживання або брав підписку про невиїзд, віддавав під нагляд поліції, на пору­ки, брав заставу, а то й утримував під вартою.

Якщо під час попереднього слідства встановлювали, що в діянні відсутні ознаки злочину або є законні підстави для звільнен­ня від кримінальної відповідальності (помилування, давність тощо), або винний не виявлений, то судовий слідчий через прокурора звертався до окружного суду з поданням про припинення слідства. Якщо під час слідства виявляли, що обвинувачений страждає роз­ладом розумових здібностей, то судовий слідчий через прокурора звертався з цього приводу до окружного суду. Там обвинуваченого оглядали лікарі, і в разі його неосудності справа закривалася ухва­лою суду.

Віддання до суду являло собою дії судових органів з вивчення і перевірки слідчих матеріалів з метою не допустити необгрунтованого притягнення обвинуваченого до відповідальності. Матеріали кримінальної справи передавалися прокурору окружного суду, ко­трий після їх вивчення приймав одне з таких рішень: 1) складав висновок про закриття кримінальної справи (наприклад, за відсут­ністю складу злочину) або передавав її через малозначущість на розгляд мирового судді; 2) «у разі очевидної неповноти проведеного слідства, що не давала можливості скласти правильний висновок по суті справи», вимагав додаткових відомостей або повертав справу на дослідування (ст. 513 СКС); 3) встановивши злочин і зібравши докази проти обвинуваченого, складав обвинувальний акт про від­дання обвинуваченого до суду. Цей акт містив фактичні дані про подію злочину, «сутність доказів, зібраних у справі проти обвину­ваченого», юридичну кваліфікацію цього злочину. Обвинувальний акт надсилався до окружного суду (якщо справа не передбачала участі присяжних засідателів) або до судової палати (якщо справа мала розглядатися з участю присяжних засідателів). Остання зно­ву розглядала справу повністю, перевіряючи при цьому висунуті проти особи обвинувачення. Залежно від результатів розгляду су­дова палата могла постановити «остаточну ухвалу про віддання до суду або про закриття справи» (ст. 534 СКС), направити на досліду-вання, розширити справу залученням до неї інших обвинувачених тощо. У разі затвердження судовою палатою обвинувального акта справа подавалася прокурором до окружного суду для розгляду з участю присяжних засідателів.

В окружному суді справа слухалася лише після одержання від прокурора обвинувального акта, затвердженого судовою пала­тою, разом зі слідчими матеріалами. Окружний суд вручав обвину­ваченому копію обвинувального акта і списки свідків, які виклика­лися до суду у його справі, суддів, осіб прокурорського нагляду, присяжних засідателів. Після одержання названих матеріалів під­судний мав право у семиденний строк «обирати захисників як з присяжних повірених, так і з інших осіб, яким закон не забороняв клопотання у чужих справах» (ст. 565 СКС), просити викликати свідків, не зазначених у переданому йому списку.

Судове засідання окружного суду починалося за умови при­сутності не менше трьох суддів, прокурора (або його товариша), се­кретаря суду (або його помічника), а в суді з участю присяжних, крім того, вимагалася присутність 12-ти постійних і двох запасних присяжних засідателів, які залишилися після відводу. Підсудному і потерпілому надавалося право відводу суддів, якщо останні були заінтересовані у результатах розгляду справи.

В окружному суді судові засідання у справах про злочини і провини розглядалися публічно. Принцип гласності передбачав: присутність у залі суду представників громадськості; можливість повідомляти про перебіг судових засідань у пресі. Це стало формою контролю суспільства за правильністю судового розгляду справи, гарантією проти сваволі судової влади. Водночас Статут кри­мінального судочинства 1864 р. містив перелік злочинів, що підля­гали слуханню за закритими дверима. Це були справи: «1) про бо­гохульство, образу святині й огуду віри; 2) про злочини проти прав сімейних; 3) про злочини проти честі і цноти жінок; 4) про розбеще­ну поведінку, протиприродні пороки і звідництво» (ст. 620 СКС).

Закон передбачав два варіанти відкриття судового засідання: слухання справи без присяжних засідателів і з їх участю. Як у пер­шому, так і в другому випадку судове засідання відкривалося пере­віркою за списком, чи усі викликані до суду з'явилися: підсудний, свідки, присяжні засідателі та інші учасники судового процесу. Уразі неявки підсудного справа не могла слухатися, у разі неявки деяких свідків, експертів та ін. сторони викладали свої міркування щодо слухання справи за їхньої відсутності. З цього приводу суд виносив ухвалу Після перевірки списку свідків голова суду запро­шував їх покинути зал суду і перейти у спеціально призначену для них кімнату і «не виходити звідти до виклику їх на допит» (ст. 645 СКС). Закон приписував уживати заходів для запобігання спілку­ванню свідків між собою.

Перед слуханням справи з участю присяжних засідателів го­лова суду з'ясовував, чи всі вони присутні в залі суду. З передба­чених 30-ти присяжних шляхом відводу прокурором або приват­ним обвинуваченим, а також підсудним залишалося не менше 18-ти. З тих, хто залишився, за допомогою жеребу призначалися для вирішення справи дванадцятеро комплектних і двоє запасних присяжних засідателів, яких приводили до присяги. Текст присяги містила ст. 666 СКС 1864 р. Присяжні засідателі для управління своїми нарадами обирали зі свого середовища грамотного старши­ну. Голова суду роз'яснював присяжним їхні права, обов'язки і відповідальність.

У судовому слідстві права коронних суддів і присяжних за­сідателів закон проголошував рівними. Так, присяжні засідателі мали однакове із суддями право «як на огляд слідів злочину, речо­вих доказів, так і на постановку через голову суду запитань особам, яких допитували» (ст. 672 СКС). Під час судового засідання прися­жним засідателям дозволялося робити письмові нотатки. Водночас закон покладав на присяжних засідателів і низку обов'язків. Так, їм заборонялося відлучатися із залу засідань, «вступати в зносини з особами, які не входили до складу суду, не одержавши на це до­зволу головуючого» (ст. 675 СКС). Присяжні засідателі зобов'язані були «зберігати таємницю своїх нарад і нікому не розголошувати, які голоси були подані на користь підсудного чи проти нього» (ст. 677 СКС). Присяжний засідатель, який порушив приписи зако­ну, мусив сплачувати значний грошовий штраф.

Судове слідство починалося зачитуванням вголос головою су­ду обвинувального акта і коротким викладенням сутності обвинува­чення. Після цього головуючий запитував підсудного, чи визнає він

себе винним. Якщо відповідь була позитивною і суд не мав щодо цього жодних сумнівів, то він міг постановити не провадити судово­го слідства і перейти безпосередньо до дебатів. В іншому випадку, зокрема у разі часткового визнання вини, провадилося судове слід­ство. Його суть полягала у встановленні судом події злочину й усіх доказів винуватості підсудного через допит свідків, експертів, огляд речей і взагалі дослідження усіх матеріалів, зібраних під час попереднього слідства. Останнє грунтувалося на такій демократич­ній засаді, як змагальність, що відбито, зокрема, у ст. 630 СКС, яка проголошувала: «Прокурор або приватний обвинувач, з одного бо­ку, а підсудний або його захисник — з іншого, користуються у су­довому змаганні рівними правами. Як та, так і інша сторона мають право: 1) надавати докази на підтвердження своїх показань; 2) від­водити на законних підставах свідків та інформованих осіб, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати проти показань свідків і просити, щоб останні допитувалися знову у присутності або у відсутності один одного; 3) робити зауваження і давати пояс­нення з кожної дії, вчиненої у суді; 4) спростовувати доводи і мір­кування противної сторони».

Судове слідство завершувалося дебатами за суттю розгляну­тих і перевірених доказів. Згідно зі ст. 736 СКС, підсумкові дебати складалися з: 1) обвинувальної промови прокурора або приватного обвинувача; 2) пояснень цивільного позивача; 3) промови захисника або пояснень самого підсудного. Така послідовність у наданні слова сторонам була викликана необхідністю гарантувати права підсуд­ного. Позбавлення підсудного або його захисника можливості кори­стуватися правом останнього слова визнавалося істотним відхилен­ням від закону, бо порушувало принцип презумпції невинуватості, закріплений у судових статутах. Крім того, гарантією прав підсуд­ного у процесі був обов'язок суддів «під час розподілу голосів на дві або більше думки» дотримуватися тієї з них, «яка поблажливіша до долі підсудного» (ст. 769 СКС).

Після завершення дебатів, якщо справа слухалася окружним судом без участі присяжних засідателів, суд ішов до нарадчої кім­нати, де розглядав питання щодо винуватості і покарання, а в разі необхідності виносив постанови про: «1) предмети, здобуті злочин­ним шляхом; 2) відшкодування збитків, що їх зазнала та чи інша сторона; 3) відшкодування судових витрат» (ст. 776 СКС). Резуль­татом розгляду названих питань була коротка резолюція про сут­ність вироку, яка оголошувалася публічно в залі судового засідання

негайно після його підписання. Детальний же вирок складався од­ним з членів суду, призначеним головуючим, не пізніше як за два тижні з дня проголошення резолюції (ст. 793 СКС). Судді оцінювали докази за своїм внутрішнім переконанням, як це і було визначено судовими статутами 1864 p., які відмовилися від формальної оцінки доказів, сила яких заздалегідь визначалася законом.

Постановления вироку окружним судом з участю присяжних засідателів мало свої особливості. Після дебатів суд формулював питання, які мали обговорити присяжні засідателі. Питання викла­далися письмово і стосувалися виключно винуватості або пом'як­шувальних обставин. Крім того, голова суду давав присяжним за­сідателям настанову, в якій нагадував суттєві обставини справи. Однак головуючий не повинен був «ні виявляти своєї власної думки про винність чи невинуватість підсудного, ні наводити обставини, що не були предметом судового змагання» (ст. 802 СКС). Присяжні засідателі йшли в окрему кімнату, що охоронялася вартою, де фор­мулювали під керівництвом обраного ними старшини відповіді (вер­дикт) на поставлені запитання.

Рішення приймалося більшістю голосів. Вердикт присяжних давав одну з двох відповідей: «так, винний» або «ні, не винуватий». Допускалося законом і таке формулювання рішення присяжних: «так, винний, але без умислу», «підсудний за обставинами справи заслуговує на поблажливість». Виконавши покладений на них обо­в'язок, присяжні засідателі повідомляли про це суд, який запрошу­вав їх до залу засідань для оголошення вердикту. Воно полягало в публічному проголошенні відповідей, сформульованих присяжними засідателями на запропоновані судом запитання. Вердикт присяж­них засідателів був основою вироку у справі. У випадку, коли вер­диктом підсудний визнавався невинуватим, голова суду негайно проголошував його «вільним від суду і від утримання під вартою», якщо він перебував під арештом (ст. 819 СКС). Коли ж вердиктом підсудний визнавався винним, то прокурор робив висновок про міру покарання. Захисник висловлював заперечення. Затим нада­валося останнє слово підсудному. Після цього коронний суд у на-радчій кімнаті визначав міру покарання. Проте, якщо суд одностай­но визнавав, що рішенням присяжних засідателів засуджено неви­нуватого, то він діяв у такий спосіб: постановляв ухвалу про передачу справи на розгляд нового складу присяжних, рішення яких було остаточним (ст. 818 СКС).

На вироки окружного суду, постановлені без участі присяж­них засідателів, як на не остаточні, засуджений міг принести апе­ляційний відзив (а прокурор апеляційний протест) у судову палату, яка знову розглядала кримінальну справу за сутністю. В Україні апеляції розглядали три судові палати — Харківська, Київська й Одеська. Вироки судової палати були остаточними і могли бути оскаржені у касаційному порядку. Вироки ж окружного суду, постановлені з участю присяжних засідателів, були остаточними і могли бути оскаржені або опротестовані прокурором у касаційному порядку в Сенат. Відзиви, скарги і протести подавалися у встанов­лений законом строк до того суду, на вирок якого вони були скла­дені.

Статут кримінального судочинства 1864 р. містив розділ «Про судочинство у справах про державні злочини» і «Про судочинство у справах про посадові злочини», які передбачали особливий порядок розгляду справ названих категорій. Так, справи про державні зло­чини розглядалися судовою палатою з участю станових представ­ників. Ними могли бути: губернський предводитель дворянства тієї губернії, де була заснована палата; один з повітових предводителів дворянства, який входив до складу місцевого окружного суду; один з міських голів того самого округу; один з волосних голів або зі старшин місцевого повіту (ст. 1051 СКС). Вилученням справ про державні злочини з підсудності окружного суду з участю присяж­них засідателів і передачею їх у відання судових палат з участю станових представників (об'єднаних, до речі, під час розгляду спра­ви в одну колегію з коронними суддями) законодавець виразив не­довір'я демократичній формі участі громадськості у відправленні правосуддя. Свої особливості мало судочинство й у справах про по­садові злочини.

Вироки, що набули законної сили, виконувалися під проку­рорським наглядом.

Після прийняття судових статутів 1864 р. до них з часом по­чали вносити різні за своїм значенням і наслідками зміни, зумовле­ні об'єктивними обставинами громадського і політичного життя. Ці зміни торкалися як судоустрою, так і судочинства, у тому числі й кримінального. Так, законом від ЗО жовтня 1878 р. передбачалися невідомі до того часу гарантії прав особи під час провадження огля­ду і виїмки поштово-телеграфної кореспонденції, а саме: встанов­лювалася обов'язковість особливого судового дозволу на ці слідчі дії. Закон від 3 травня 1883 р. «Про порядок припинення слідства у кримінальних справах» розширив права потерпілого наданням йо­му можливості подавати скаргу на закриття справи окружним су­дом. У наступні роки також були прийняті правові акти, спрямова­ні на удосконалення кримінального судочинства.

Водночас у пореформений період залишалися у незмінному вигляді правила і положення судових статутів, що мали явно неде­мократичний характер. Так, залишався незмінним інквізиційний принцип попереднього слідства, який виявлявся у недостатніх га­рантіях прав обвинуваченого на цій стадії процесу, що не знала ні захисту, ні гласності. Не був уведений змагальний принцип у таку стадію процесу, як віддання до суду. Поряд з прийняттям законо­давчих актів, що позитивно впливали на зміст кримінально-право­вих норм у пореформений період, запроваджувалися й акти, що значно погіршували судові статути 1864 р., а то й ліквідовували демократичні засади, ними проголошені. Так, закон від 9 травня 1878 р. «Про тимчасову зміну підсудності і порядку провадження справ про деякі злочини» суттєво змінював визначення підсудності окружних судів з участю присяжних засідателів. Згідно з цим за­коном ціла низка справ певних категорій вилучалася з компетенції суду присяжних засідателів (наприклад справи, що стосувалися опору представникам влади, образи влади, вбивства або замаху на вбивство посадових осіб тощо) і передавалася до відання судових палат з участю станових представників, яким у першій редакції Судових статутів 1864 р. були підвідомчими тільки деякі державні злочини.

З перебігом часу все чіткіше почала виявляти себе тенденція. до обмеження найважливішого принципу судової реформи — глас­ності кримінального процесу. Вперше це було установлено законом від 7 червня 1872 p., що допускав проведення судового засідання за закритими дверима «у справах про обвинувачення підсудних, котрі висловили зухвалі, образливі слова проти Государя Імператора, або Членів Імператорського дому». Згідно зі ст. 17 «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. генерал-губернатор або міністр внутрішніх справ наділялися правом вимагати розгляду за закритими дверима всіх тих судових справ, публічний розгляд яких може призвести «до збудження умів і порушення порядку». Закон від 12 лютого 1887 р. про зміни і доповнення низки статей Статуту кримінального судочинства 1864 р. взагалі змінив сам підхід до гласності кри­мінального процесу, помітно скоротивши можливість здійснення контролю громадськості за відправленням правосуддя. З одного бо­ку, закон установив заборону для доступу до залу засідань цілої категорії осіб (малолітні, учні, неповнолітні, за певних умов — жін­ки), а з іншого боку, суд дістав право взагалі слухати справу за за­критими дверима, якщо він визнавав, що публічне дослідження об­ставин «ображає релігійні почуття або порушує вимоги моральнос­ті, або ж не може бути допущено з погляду охорони достоїнства державної влади, захисту громадського порядку або забезпечення правильного ходу судових дій». Ці розпливчасті, широкі формулю­вання, що визначали допустимість слухання справи за закритими дверима, різко звужували дію принципу гласності.

Рішучого удару демократичним засадам кримінального судо­чинства завдали Положення про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям від 29 грудня 1889 рА Навіть в офіційному виданні, присвяченому 50-річчю судо­вої реформи 1864 p., названі нормативні акти 1889 р. «у суттєвих своїх рисах і принципових побудовах різко суперечили корінним засадам судової реформи 1864 р,». І це справді було так, адже на більшій частині території Росії (за винятком Москви, Санкт-Петер­бурга та ще кількох міст) мирові судові установи скасовувалися, а для розгляду справ їхньої підсудності засновувалися посади зем­ських дільничних начальників, міських суддів, повітових членів ок­ружних судів.

Земський і дільничний начальник став нижчою інстанцією у сільській місцевості. Якщо ця судово-адміністративна установа і зберігала якоюсь мірою такі притаманні мировій юстиції засади, як гласність, усність судочинства, то змагальність, право обвину­ваченого на захист, апеляційний і касаційний порядок оскарження судових вироків уведенням інституту земських начальників лік­відовувалися. У пореформений період були прийняті й інші право­ві акти, що деформували демократичні засади судових статутів 1864 р.

3. Цивільний процес. У пореформений період цивільний про­цес визначався сучасниками як «система судових дій, що мають за мету охорону цивільних прав з приводу їх порушення чи спору», як «організація захисту цивільних прав» або як сукупність юри­дичних норм, що визначають «порядок діяльності судової влади з охорони приватних прав або з розв'язання спорів між приватними особами про ці права». Цивільному процесу був присвячений пер­ший том судових статутів 1864 р. — Статут цивільного судочинства (далі — СЦС). З усіх судових статутів 1864 р. СЦС був найдемокра-тичнішим, бо встановлений ним порядок судочинства відповідав новим буржуазно-економічним відносинам, завданням охорони права приватної власності. Буржуазії був потрібен судовий захист її майнових інтересів. Цивільний процес будувався на таких за­гальнодемократичних засадах, як відокремлення суду від адмініст­рації, гласність, усність, змагальність, рівність сторін перед судом, участь у процесі адвоката. У зв'язку з переважанням у цивільному процесі приватного начала, у ньому максимально виявився прин­цип змагальності. Характерною рисою процесу було те, що вся ініціатива у ньому належала сторонам, а не суду. Так, справа вини­кала за заявою особи, яка впродовж усього процесу мала право від­мовитися від своєї заяви і закрити справу. Суд міг вирішувати справу тільки в межах заявленої йому вимоги, У ст. 367 СЦС під­креслювалося: «Суд у жодному разі не збирає сам доказів і довідок, а рішення ґрунтується виключно на доказах, наданих особами, між якими виник спір». Суду заборонялося виходити за межі вимог позивача.

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес та­кі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не біль­ше ніж двома інстанціями; скорочення процесуальних строків; ус­тановлення правил про внутрішній зміст прохання; заборона по­дання сторонами спору необмеженого числа паперів (скорочення їх до чотирьох — по два з кожної сторони); упорядкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача; заміна формальної оцінки доказів оцінкою їх за внутрішнім переконанням судді; забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави; обов'язок суду мотивувати свої рішення; скасування штрафів за необгрунтовані позови і за апеля­ційні скарги, визнані судом необгрунтованими; покладення вищого нагляду за розглядом цивільних справ на Цивільний касаційний департамент Сенату; покладення виконання судових рішень на судових приставів; забезпечення сторонам права отримання ква­ліфікованої юридичної допомоги в результаті створення інституту присяжних повірених.

Водночас у пореформеному цивільному судочинстві демокра­тичні засади поєднувалися з далеко недемократичними нормами та інститутами. Так, у юридичній літературі зверталася увага на те, що в царській Росії, крім загального порядку судочинства, існували особливі порядки розгляду і вирішення цивільних справ, що засто­совувалися спеціальними судами. Йдеться про «особливі» порядки судочинства для окремих станів, окремих національностей, окре­мих окраїн імперії, справ окремих категорій.

З прийняттям 12 липня 1889 р. Положення про земських діль­ничних начальників, що аналізувалося вище, і актів, котрі його до­повнювали, цивільні справи, підсудні за судовими статутами 1864 р. мировим суддям зі скасуванням їх на більшій частині Російської імперії, були поділені між земськими дільничними начальниками, міськими судами і повітовими членами окружних судів. Земські дільничні начальники, які поєднували в одній особі адміністративні й судові функції, розглядали і вирішували справи на засадах, що «суперечили самій суті цивільного розгляду».

Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три по­рядки провадження справ у цивільних судах пореформеного періо­ду, або три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузь­кому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне. Перед кожним з цих видів процесу стояли свої завдання. Так, за позовного провадження вирішувався спір двох або кількох осіб, що стосувався їхніх прива­тних прав. За охоронного ж судочинства встановлювалися, визна­валися й охоронялися приватні права осіб без спору з будь-якої сторони, як це відбувалося, наприклад, у випадку охорони майна, що залишилося після смерті померлого, і виклику публікаціями спадкоємців цього майна, або при затвердженні спадкоємців у пра­вах спадкування за законом і розподілі майна.

Нижчою ланкою судової системи, введеної судовими статута­ми 1864 p., що розглядала цивільні справи, був мировий суддя. Роз­гляду цього судді підлягали такі позови: 1) з особистих зобов'язань і договорів про нерухомість з ціною позову не більше 500 крб.; 2) про відшкодування втрат і збитків, коли розмір їх не перевищу­вав 500 крб.; 3) про особисті образи; 4) про поновлення порушеного права володіння, якщо з часу порушення не минуло шести місяців; 5) про право участі приватного, якщо з моменту його порушення минуло не більше року (ст. 29 СЦС). Крім того, мировий суддя міг прийняти до свого провадження і розглянути будь-який позов і ци­вільний спір (незалежно від суми позову) за умови, що обидві сто­рони просили його вирішити справу «сумлінно» і що його рішення вважалося остаточним і апеляції не підлягало. Процедура розгля­ду цивільної справи була досить простою, передусім завдяки по­збавленню її від зайвого формалізму. Так, провадження у справі звільнялося від сплати мита, використання гербових паперів. Як докази у мировому суді використовувалися показання сторін, пись­мові докази, результати огляду на місці, висновки освічених людей (ст. ЗО СЦС). Під час розгляду справи у разі неможливості схилити сторони до примирення мировий суддя своєю владою виносив рішення у спірній справі.