Політичний маркетинг як засіб організації політичної діяльності

Політичний маркетинг як засіб організації діяльності з’явився в політичній практиці в результаті прагнення державних і партійних інститутів забезпечити безпосередні політичні інтереси різноманітних соціальних верств і груп, особливо в процесі політичної боротьби за владу. Політична діяльність у цьому плані представлена як продукт, що має свого виготовлювача, технологію виробництва, політичної реклами, стимулювання політичної діяльності, її організаційно-технічного забезпечення. Тому організація виробництва політичних рішень, економне витрачання на це засобів, створення високо компетентного корпусу керівних працівників є одним із основних завдань політичного маркетингу. В цій діяльності особливу роль грає технологія підготовки правових актів. Технологія виробництва політичного продукту включає матеріальний розрахунок “вартості” політичного рішення. Ця технологія передбачає також створення певних комісій з експертної оцінки документів і лабораторну перевірку. У політичному маркетинзі важливим є переведення цих документів у живе сприйняття конкретної соціальної підструктури, доведення до “споживача” цієї продукції. Політичний маркетинг забезпечує вивчення своєрідного попиту на політичну продукцію. Найбільш яскравим показником рівня попиту є референдум, який свідчить про стан політичного ринку. Попит великою мірою залежить від організації широкої політичної реклами. Значне місце в структурі політичного маркетингу посідає стимулювання політичних дій. Стимулювання політичної діяльності – це забезпечення технологічних умов діяльності. Маркетинговий підхід полягає в тому, щоб організувати втілення політичних документів у практику, створити високоефективну систему політичних контактів між політичними працівниками та об’єктами.

Лоббізм як політична технологія.

Лоббізм як політична технологія і політичний інститут існує з 1829 року, зустрічається в політичній практиці Великобританії і США. Лоббізм – це англійський термін (Lobby), що означає коридор. Лоббізм можна визначити як процедуру тиску приватних і суспільних організацій на законодавчу і виконавчу владу з метою прийняття або відхилення законодавчих чи адміністративних актів. Групи тиску входять до складу кон’юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил. Вони визначаються як сукупність індивідів, які під виглядом загального інтересу виражають свої вимоги, висловлюють претензії, що прямо чи посередньо зачіпають інші сектори суспільного життя, вимагають їх здійснення від законодавчого органу або окремих його членів. У складних політичних ситуаціях вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила, партія, формальний чи неформальний політизований рух. Деякі з них здатні спонукати свою аудиторію до створення контрвлади на противагу існуючій. Вони можуть також вступити у змагання з державною владою у здійсненні політики. Роль лоббі у нас розпочинають виконувати різні політичні партії, суспільно-політичні рухи, профспілкові організації. Лоббізм - це явище, яке характеризує демократичні держави. Задача в тому, щоб цей механізм зробити цивілізованим, який би відповідав культурним умовам, умовам правової держави і цивілізованого суспільства.

Виборчі технології

Політичні технології мають багато різновидів. Одним із таких різновидів політичних технологій є політичні вибори. У суспільно-політичному лексиконі цей термін означає комплекс заходів, зв’язаних з виборами президента, формуванням керівних органів держави на всіх її рівнях, партій, суспільно-політичних організацій шляхом обрання представників до їхнього складу, а також делегатів на представницькі збори, конференції тощо. Цей комплекс складається з таких процедур: проголошення виборів, утворення виборчих комісій, виборчих округів та дільниць, складання списків виборців, висування та реєстрація кандидатів у депутати, проведення передвиборної агітації, голосування, підрахунку голосів, реєстрації народних депутатів та оголошення результатів виборів, проведення в разі потреби повторного голосування або повторних виборів.

Демократичні вибори дозволяють громадянам вибирати і знімати державних діячів, впливати на склад і поведінку правлячих кіл в країні. Існують наступні виборчі системи в демократичних країнах: 1) мажоритарна виборча система; 2) пропорційна виборча система; 3) змішана виборча система. Мажоритарна виборча система (від франц. слова majorite` - більшість) - порядок підбивання підсумку голосування, згідно з яким обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну (більш як 50 %) або відносну (принаймні на один голос більше, ніж інший кандидат (більшість голосів). Пропорційна виборча система – (від лат. proportinalis`)– той, що має правільне співвідношення частин з цілим (-система виборчого права, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійним списком. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно) пропорційно до кількості голосів, поданих за кожний партійний список у кожному виборчому округу. В цілому мажоритарна система створює більш високий поріг для представництва в законодавчих органах. Наслідки будь-якої пропорційної системи залежать від складу електорату, чисельності законодавчих місць, чисельності партій, їх активності. Україна стоїть на шляху до вибору виборчої системи.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ:

1. Дайте визначення поняття „політичний маркетинг”, „політичний менеджмент”

2. Які функції виконує політичний менеджмент?

3. Якими засобами досліджується політичний ринок?

4. Які існують етапи політичного рекламування?

5. Що означає поняття „виборча інженерія”?

6. Проаналізувати рейтинг політичних лідерів в Україні.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей і контрольних робіт

1. Передвиборча інженерія: тактика проведення виборчих кампаній.

2. Політична реклама і її роль в політичному житті суспільства.

3. Політичний маркетинг і його політична суть.

4. Технологія розподілу влади.

5. Політична іміджелогія.

6. Технологія демократичних виборів.

7. Політичні антитехнології і їх суть.

8. Різновиди антитехнологій.

9. Політичні технології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Атаманчук Г., Гірник А. Політичний менеджмент. Теорія і практика політ технологій. – Рівне: „перспектива”, 2004. – 200с.

2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. – К.: Манускрипт, 1996. – 448 с.

3. Биковець В. Лобізм у системі представництва інтересів //Політичний менеджмент. – 2006. - № 5.

4. Гелбрейт Дж. Жизнь в наше время. –М., 1986.

5. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматися на політичному олімпі. –К., 1993.

6. Бебик В.М. Основи теоретичної та практичної політології. –К.,1994.

7. Бебик В.М. Політичний маркетинг; менеджмент. –К., 1998.

8. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина: Монографія. – К.,2003. – 424 с.

9. Бебик В.М.Політологія для політика і громадянина: Монографія. – К.:МАУП, 2003. – 424 с.

10. Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики: Збірник / Редкол.: М.М.Рябець (голова) та ін. – К.,2001. – 360 с.

11. Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності:Навч. посібник. – К.,2002. – 176 с.

12. Ковлер А. Избирательные технологии: российский и зарубежный опыт. –М., 1995.

13. Кочубей Л. Категоріальне осмислення виборчих процесів //Політичний менеджмент. – 2004. - №4.

14. Кочубей Л. Проблеми дослідження електорального простору //Політичний менеджмент. – 2005. - № 2.

15. Почепцов Г. Имиджмейкер: Паблик. Релейшинз для политиков и бизнесменов. – К.:1999

16. Почепцов Г. Тоталитарный человек. – К.: 1994

17. Пойченко А.М. Політика: теорія і технологія діяльності. – К.: 1996

18. Політологічний енциклопедичний словник: А-Я / Упоряд. В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.:Генеза, 2004. –736 с.

19. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку /За ред. Ф.М.Рудича:Навч. посібник. – К.: парламентське вид-во, 2002. – 327 с.

20. Политическая наука: новые направления /Пер. с англ. – М.:Вече, 1999. – 816 с.

21. Радченко О. Влада і вибори: інституційна взаємодія в демократичному суспільстві. – Х.: Вид-во Хар РІ НАДУ „Магістр”, 2006. – 243 с.

22. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – Київ.:”Либідь”, 2006. - 478 с.

23. Сартрі Джованні Порівняльна конституційна інженерія /Пер. з 2-го англ.. видання. – К.:Артек, 2001. – 224 с.

24. Терещенко А.Г. С.Липсет о социальных основах политического поведения избирателей //Социально-политический журнал.- 1996. - № 4.;

Тема 16

ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ ТА ЕТНОПОЛІТИКА

зміст:

16.1 Нація як соціальний феномен.

16.2Структура етносу.

16.3Нація: теорії, типології, основні типи.

16.4Концептуальні підходи до осмислення націоналізму.

16.5Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні.

16.1 Нація як соціальний феномен

Нація – це державна, соціальна, культура, політична незалежність індивіда, що включає: спільність господарських відносин, заснованих на капіталістичному виробництві; спільність території, мови, культури, а також національна самосвідомість і держава; це тип надетнічної, соціокультурної і політичної інтеграції населення; це співтовариство людей, об’єднаних єдиними прагненнями і почуттями, яке проходить щоденну перевірку за допомогою плебісциту, тобто це співтовариство, що постійно наново прагне себе само стверджувати (Е. Ренан).

Саме поняття „національна ідея” виводилось речниками української філософської думки із сутності самої нації, точніше – її прикмет. Розрізняючи об’єктивні (культура, мова, історичні традиції, територія) і суб’єктивні (воля, ідея) прикмети нації, скажімо, В.Старосольський дійшов висновку, що об’єктивні ознаки нації – це тільки чинники, які в тих чи інших конкретних умовах допомагають нації утворитися, а також ті форми і символи, в яких вона виявляє себе. Жодна з цих об’єктивних ознак не становить основи нації, на яку можна спертися, оскільки вони не виступають головною рушійною силою у боротьбі нації за політичну самостійність і суверенність. Лише суб’єктивний чинник – воля бути нацією, усвідомлювати себе окремою нацією – є свідчення існування нації і національної належності. До речі, і О.Бочковський вважав, що вирішальними і характерними ознаками нації є національна свідомість і воля, які водночас виступають основною підвалиною утворення держави. Для С.Дністрянського в основі одного з можливих елементів теорії суспільних зв’язків була закладена саме національна ідея. „Нація – це реалізація хотіння до буття нацією, - писав В. Липинський. – Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, - нема нації”.

Структура етносу

Етнос (від грец. ethnos – народ, плем'я) – це позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднаних спільним походженням (реальним або міфічним), культурою (або деякими її елементами), мовою (часто, але не завжди), історією (справжньою або вигаданою), традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Історичні етапи етнічного розвитку людства: 1) рід; 2) плем'я;

3) народність; 4) нація.

Між першим і четвертим етапами етнічного розвитку пройшло 1,5-2 млн. років. У світі налічується 4 тисячі етносів, з них 800 досягли стадії нації, лише 67 націй налічують понад 10 млн. чоловік.

Структура етносу:

За рівнем самосвідомості:

А) Ядро – високий рівень самоусвідомлення етнічності

Б) Маргінальна верства – особи з подвійною, потрійною етнічною самосвідомістю

В) Етнічні категорії – етнічність втрачена і лише походження вказує на зв'язок особи з етносом

За територіальним розташуванням:

А) Поселенське ядро – частина етносу, яка проживає на своїй батьківщині.

Б) Діаспора – частина етносу, яка проживає в іноетнічному оточенні

Форми етнічного буття:

1) мікроетнос (особа)

2) субетнос (етнографічна група)

3) мезоетнос (частина етносу, яка перебуває в даній країні, етнічна меншина)

4) макроетнос (етнос в цілому)

5) мегаетнос (сукупність кількох споріднених етносів)

6) метаетнос (сукупність кількох різних етносів в межах однієї держави)

Форми переміщення етнічних спільнот:геополітичні переміщення; військово-політичні зрушення на географічній площині; релігійно-політичні рухи та війни; соціальні та етнополітичні революції; акції соціально-політичної та економічної суверенізації; боротьба за становлення та розвиток національної держави

Етнічні спільноти –це група людей, споріднених або близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, побутовими звичаями; група людей, об’єднаних загальною етнічною ідентичністю людей, які визначають свою відмінність від інших груп на основі культурних відмінностей.