Література латинською мовою 1 страница

1. З 16-18 ст. постає українська література латинською мовою. Мова ця була міжнародною мовою освіти, в Польщі також мовою канцелярії і школи. В кінці 16 ст. українська школа (зокрема Львівська братська) орієнтувалася на навчання грецької мови. Уникнути вжитку латинської не було тоді можливо, і вже Острозька, потім Київська школи почали виклади латинської мови та латинською мовою. З часів Петра Могили це стало нормою, а грецька мова відійшла на другий плян.

Писання латинською мовою було потребою в богословській полеміці. І дійсно, вже в 16 ст. починається шерег творів, писаних українцями латинською мовою. Більшість їх, щоправда, не належить до красного письменства в вужчому сенсі слова, але взяти до уваги цю латинську літературу було б корисно і для повного вияснення змісту та тенденцій творів українською мовою, а ще важливіше для вияснення джерел та характеру української стилістики.

Однаково важливий і той факт, що освічена, хоч би і досить поверхово людина мусила в школі пройти через читання латинських авторів — „поганських“, старохристиянських та сучасних. Для вишколення стилю найбільшу ролю відігравали Ціцерон та Еразм, твори їх замовлялися для шкільного вжитку в великій кількості.

2. Огляду української літератури латинською мовою ще немає, немає навіть якихось підготовних праць на цю тему. Отже, ми мусимо обмежитися лише на загальних вказівках.

Вже в 16 ст. зустрічаємо українців серед представників польських протестантських сект, а в кінці віку серед уніятських письмеників. Зокрема блискучий протестантський публіцист, Станіслав Ожеховський (1513-1566) є за власним визнанням „Gente Roxolani“ і писав своє ім’я по латині „Orichovius“ та ще з додатком „Ruthenus“. Вказувано на симпатії земляка Івана Вишенського, Марцина Кровіцького (1501-1573) до православної церкви. Опинилися окремі представники української шляхти й серед табору /319/ радикальних протестантів, „соцініян“ або „аріян“ і взяли деяку участь у релігійній полеміці часу.

3. Більш інтенсивна літературна діяльність латинською мовою розвивається в 17 та 18 ст. Виклади латинською мовою в Київській Академії, пізніше в інших високих школах (Переяславська Семінарія, Харківський колеґіюм) приводять до складання латинських рукописних підручників: передусім зустрічаємо в архівах підручники поетики, філософії та богословії. Майже від кожного професора цих предметів залишилися такі латинські записки, що в відписах потрапляли й далеко на північ та схід, бо в 18 ст. їх клали в основу навчання в семінаріях по всій Російській державі. З підручників поетики видрукувано пізніше, напр., „Поетику“ Прокоповича (De arte poetica, 1786) нетипову для барокка (див. V. Е. 7). З трактатів богословських видрукувано в Німеччині 4 томи 1782-1784 богословії Прокоповича. Ця книга десятки років вживалася як підручник по українських та російських православних семінаріях. Вийшли друком і окремі трактати: „Камень вЂры“ Яворського (1728), збірка статтей Прокоповича „Miscellanea sacra“ (1745), та найцінніший з усіх богословських трактатів Київської школи: „De processione Spiritus Sancti“ Адама Зернікава (німця з походження, видано 1773 р.). Приписувано Прокоповичеві і принаймні частини відповіді на антипротестантський „Камінь“ Яворського, яку видав під своїм ім’ям єнський професор Буддеус. Ці богословські праці були до 20 ст. основою знайомства західніх богословів з православною богословією. Чимало уніятських трактатів писано українцями; так само й дещо з „аріянської“ літератури, почасти вже за кордонами Польщі, на вигнанні. Нарешті, в угорському університеті в словацькій Трнаві (до 1777 р., коли його перенесено до Пешту) викладало кілька закарпатських українців, від яких лишилися й друковані твори.

Недостатньо покищо досліджено підручники поетики (що між іншим подають і слов’янський матеріял прикладів), зовсім не досліджено підручники філософії, з яких видруковано 1752 р. „Universae matheseos brevis institutio“ Трнавського професора Антона Ревицького.

Вже для підручників поетики українські автори пишуть латинські вірші. Але пишуть їх і незалежно від цього. Яворському належить між іншим гарна елегія — прощання з своєю бібліотекою, Прокоповичеві — похвала місту Києву, кілька латинських віршів залишилося від Сковороди. /320/

Нарешті, майже всі письменники різних напрямім лишили чимало латинських листів, почасти виданих (напр., 150 латинських листів Сковороди), які в дусі бароккової традиції літературно оформлені і тому можуть теж бути цінними джерелами для дослідження поетики того часу та ідеології й освіти авторів листів. Навіть і в листах слов’янськими мовами зустрічаємо латинські уступи, цитати або окремі формульовання, зокрема якщо автори потребували термінологічного виразу для своєї думки. Крім того латинські уривки, цитати, посилання й цілі плини проповідей знаходимо в (слов’янських проповідях українських проповідників.

Весь цей матеріял недосліджено та навіть ше не зібрано докупи.

ЕКСКУРС III

ЛІТЕРАТУРА „НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ“

1. Літературні та взагалі історичні епохи важко починати певною датою. Початок нової української літератури все ж звичайно датують роком 1798, роком виходу в світ „Енеїди“ Котляревського. Цю дату встановлено з повним правом: вихід „Енеїди“ був початком ужитку народної української мови як літературної мови. Запровадження живої народної мови до літератури зовсім не обов’язкове; серед слов’ян з такою послідовністю, як в українців прийнято народну мову за літературну лише у словінців та білорусів. На Україні ця зміна літературної мови була зв’язана з розвитком національної свідомости, але національний рух як такий почався в нових формах лише кілька десятиліть пізніше. Нова літературна мова, чи народна чи ненародна, не мусить бути зв’язана з новою національною свідомістю. Але на Україні такий зв’язок встановився, і пізніші покоління вважали мовну реформу Котляревського початком нової доби національного життя. Як побачимо, не цілком справедливо.

2. Психологічний зв’язок, що встановився між народною мовою як основою літературної мови та національною свідомістю, мав пенні літературні наслідки. Головним наслідком було те, що вся література народною мовлю довго була зв’язана для свідомости національних кіл в певну єдність. Патос національного відродження закривав для авторів, читачів і навіть критиків і різноманітність літературного смаку, і розходження в світогляді окремих авторів та літературних течій. В той час, як література світова в 19 ст. знає різко зформовані та відокремлені одна від одної течії, що починають часто своє існування навіть з публікації літературних „маніфестів“, в українського письменника та читача майже до кінця віку не було виробленого почуття різноманітности літературних стилів та ідеологій. Почасти все старше письменство народною мовою просто приймали, почасти перетовмачували його в дусі своїх поглядів: так пізніший народолюбний реалізм відшукував старанно /322/ народолюбні елементи не лише у Котляревського, а й Гулака-Артемовського та й у інших старших письменників, а представники поміркованих поглядів навмисне „забували“ про соціяльний та політичний радикалізм Шевченка і т. д.

3. Але не лише читачі та критики не почували різниці літературних напрямів між українськими письменниками 19 віку. Цих різниць почасти, дійсно, не було: не було тому, що література, яка новою мовою почалася „знову“, лише помалу, роблячи „перші кроки“, розділялася, розпадалася на течії, — диференціювалася. До того письменник пізнішого часу, з новими літературними поглядами, почував у кожному старому письменникові, що писав народною мовою, не ворога або суперника, а союзника, з яким його об’єднує в певну духову цілість уже вжиток тієї самої літературної мови. Усі письменники, не зважаючи на різницю їх соціяльного становища, поглядів, стилю й т. д., почували себе членами тієї самої національно-ідеологічної родини. Це, розуміється, була ілюзія. Але ця ілюзія приводила до того, що пізні письменники, без уваги до власного літературного погляду, наслідували старших письменників. Таке наслідування сприяло певній стаґнації літературних форм, а почасти й перешкоджало індивідуальному розвиткові окремих письменників. Літературна творчість пізніших часів нав’язувалася часто до творів, визначних у розвитку національної літератури, але перестарілих формально („котляревщина“, плекання байки і т. д.).

4. Народна мова нової літератури привела й до того, що українська література занадто довго затримується коло того джерела, з якого нова літературна мова мусила черпати, — коло джерела народної поезії. Тематика та фразеологія літератури через це почасти звужувалися та знову таки затримувалися в своєму розвитку.

Але звуження тематики літератури мало ще й іншу причину. Народна мова стала літературною не лише з простої примхи Котляревського та його послідовників. Реальною основою цього був той факт, що на Україні певні культурно активні верстви наприкінці 18 ст. денаціоналізувалися: зокрема вища шляхта та вищі кола духовенства. Завданням українського національного руху протягом усього 19 ст. було витворення власних культурно-провідних кіл. Просте відтворення, „реґенерація“ втрачених верств не вдалася; провідну ролю перейняли інші верстви, наново витворені. Втративши провідні верстви наприкінці 18 ст., українська нація зробилася нацією „неповною“. „Неповною“ стала і література (див. далі). Весь сенс і зміст /323/ українського національного руху протягом 19 ст. складався з „доповнення“ національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося, тим більше, що на перешкоді стояли різні суспільні та політичні процеси. Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: „неповна“ література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних ґатунків та течій. Але тут на перешкоді стала політика, — російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні „неповних“ літератур.

5. Ця характеристика цілої літератури 19 віку як літератури „національного відродження“, або ще ліпше літератури „національного пробудження“, приводить нас до певних висновків щодо нашого дальшого викладу. Недостатньо диференційована за напрямами література може бути лише почасти і умовно поділена на розділи за літературними течіями; українська література 19 ст. має досить видатних письменників з невиразним літературним обличчям: романтиків, що наслідують форми або стиль клясицизму, реалістів, які творять у традиції романтики, а то й переймають певні елементи клясичної поетики. Деякі течії, репрезентовані в інших літературах, на Україні зовсім не розвинулися. А до того українська література опинилася, втрачаючи часами власне обличчя, під рішучим впливом літератури сильних сусідів; це не так би й шкодило (бо і російська і польська літератури переживали період розквіту), якби ці чужі впливи не відірвали української літератури від ширшої сфери літератури світової та якби ці впливи завжди були добре перетравлені та творчо перероблені в зв’язку з потребами та завданнями власного життя. Отже, нам у дальшому доведеться іноді лише „умовно“ розподіляти певні з’явища за літературними принципами поділу та виходити зі сфери української літератури на чуже поле, не завжди плідне.

Зміняється виклад і в іншому відношенні: починаючи з романтики я розподіляю матеріял не за літературними ґатунками, а за авторами. Часи романтики на Україні рішуче змінюють психологію авторів та відношення автора до твору: людина в такій мірі стоїть у центрі уваги романтичного світогляду, що твори самі завжди говорять про їх дійсного або фіктивного (у випадках псевдонімности або спробах говорити в /324/ імені „надособового“ автора — „кобзаря“ тощо) автора. Старі часи мали численні псевдонімні, анонімні, або „псевдоепіграфічні“ (приписувані автором іншій особі — згадаймо, напр., вірші або „Історію Русів“) твори. З часів романтики кожен автор має власну літературну біографію (лише літературні біографії цікавитимуть нас у цій книзі). Тому з цього часу вже неможливо розривати творчість окремого автора, уміщаючи його твори в різних відділах книги.

IV. КЛЯСИЦИЗМ

А. Літературний клясицизм

1. Перехід від барокка до клясицизму в світовій літературі був одним з тих типових переходів від літератури „важко прикрашеного“, „ампліфікованого“ стилю (див. „Вступ“), що їх історія літератури переживала час від часу. На Україні такий перехід переживала вже література по 13 ст., але тоді це було з’явище зв’язане з певним літературним підупадом. Тепер це була повна опозиція стилеві барокка. На Заході це була майже літературна революція. В основі її лежала зміна літературного смаку та літературних ідеалів. Замість творів, шо мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження ориґінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, що мала справляти враження „вільної“, розірваної, повстають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять і динамічности барокка. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорости побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший плян висувається ідеал краси. Не новість та ориґінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову, а „незугарне“, що грає таку ролю в літературі барокка або усувається зовсім, або грає можливо найменшу ролю. Це — певний поворот до ідеалів ренесансу.

На Україні цей стиль з’явився в своєрідній формі. Правда, — і тут можна говорити про опозицію до барокка, але ця опозиція з певних причин не знайшла ніякого відпору (див. далі). А самий новий, „клясичний“ стиль не знайшов для себе такого широкого поля, як на Заході або в деяких слов’янських народів. Український клясицизм був слабкий та мало виразний.

2. Клясицизм повертався до естетичних ідеалів античности. Уявлення про ці ідеали, розуміється, було своє власне, що в дійсності лише користалося певними, не завжди правильно витовмаченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому може и можна було б /326/ назвати „клясицизм“ „псевдоклясицизмом“, як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз „псевдоклясицизм“ тоді вживали цілком неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недокладність, маловартність літератури цієї течії: це було неґативно ставлення до певної літературної течії, подібне до ставлення тих самих часів до літератури барокка. Отже, ліпше цієї неісторичної та несправедливої назви „псевдоклясицизм“ не вживати. *

*) Ми будемо говорити про „клясицизм“ та „клясицистів“; можна було б вживати слова „клясики“, але ми хочемо усунути можливість змішування з словом „клясик“ в іншому значенні — письменник, що належить до невеликого кола найбільших (мовляв „клясичних“) письменників даного народу.

3. Літературна теорія клясицизму приймала — як клясицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античности. Основним естетичним ідеалом стала знову „краса“, до якої, правда, приєднувалася ще „величність“. Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а в дійсності були наново вироблені теоретиками клясицизму (напр., Буальо). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть „тісні“ рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок, а навіть значно її влегшували. Не будемо тут зупинятися на цій системі приписів. Вона не була суха та тісна: наслідуючи античні зразки, дозволяли і ліризм, уділяли певне місце і патосові й гуморові та навіть „поетичному безладдю“. Коли надзвичайно висока оцінка „величного“ приводила до того, що велику ролю грали історичні мотиви, царі та герої — античні або й національні, то все ж поруч цього поетика клясицизму знайшла місце і для гумору та сатири, для простої людини та навіть для її мови, для сучасности та її потреб. Щоправда, зображення у клясицистів всіх цих сфер здавалося наступним поколінням неприродним, але це була справа літературного смаку. Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього барокка клясицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики клясицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав’язувалися до античної традиції; теорія літературних ґатунків була детально розроблена: драма, себто трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч них роман та інші прозаїчні форми, лірика з численними ґатунками: ода, сатира, байка, ліричний лист, ідилія, елегія, /327/ епіграма, і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми, щодо змісту та щодо форми. Якщо якимись типовими формами клясицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти помилка історичної перспективи, бо клясицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше за типових героїв творів клясицизму вважали царів та півбогів, то і це помилка, — клясицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почасти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й інтересу до сучасности, отже закиди переваги в клясицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі поклясичній різниця була дуже велика. Навіть і для мови простої людини в літературі клясицизму не бракувало місця; але знов таки в межах певних ґатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

4. Якраз ці „менш важливі“ ґатунки набули в українському клясицизмі надзвичайної ваги. Це були ґатунки травестійні; на Україні ще й тепер, мабуть, ліпше знайомі читачам, ніж деінде, бо представником цих ґатунків є між іншим „перелицьована“ „Енеїда“ Котляревського. І „травестійні“ форми нав’язувалися до античної традиції, передусім до псевдогомерівської „Війни мишей з жабами“ або таких творів, як пародійна апотеоза імператора Клавдія, написана Сенекою. „Травестійний“ жанр існував протягом усієї історії европейської літератури. В ньому зокрема знаходило для себе вихід природне стремління людини не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня веселість. Буальо хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах „героїчно-комічної поеми“ „низькі“ мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літературне освітлення, — але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові клясичної поетики. Але вимоги Буальо підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми „Налой“, не утрималися. Десь на межах поетики клясицизму залишився і старий тип „травестійної“ поеми, себто поеми, що розроблювала „високі“ теми в „низьких“ мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах клясицизму. В українській — з такої поеми почався новий період літературного розвитку. /328/

5. Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу і від соціяльної структури суспільства. Період клясицизму був по всій майже Европі періодом т. зв. „просвіченого абсолютизму“. Література набуває в зв’язку з цією політичною формою специфічно „двірського“ характеру: цей характер мають літературні твори не лише в політичних центрах, забарвлення літературних інтересів вищих кіл передається навіть до літературної провінції. В українській літературі, як побачимо, забарвлення це мало помітне.

Не єдина панівна, але найбільш впливова ідеологія періоду літературного клясицизму є „просвіченість“. Представники „просвічености“ переконані в тому, що основний, найвищий вияв людського духу, основна історична сила є „розум“. Іраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвічености. До них вона ставиться з скепсисом, холодом та презирством. До таких сфер, які просвіченість іґнорує або недоцінює, належать в єстві своєму „іраціональні“ почування людини, незрозумілі звичаї та традиції, що їх просвіченість як „забобони“, пересуди, відкидає. Просвіченість не розуміє багато дечого в релігійному житті, зокрема елементів почуттєвої побожности, не розуміє національного почування або його раціонально перетовмачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті і ті не є цілком „розумні“. Сферу побожности просвіченість звужує та почасти замінює релігію моральністю, національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну „невинність“ простої людини, історичну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічного для її часу, а в тому, що в ній є загальнолюдського та близького чи корисного (повчального) для „просвіченої“ сучасности.

Як бачимо, в психології часу клясицизму чимало небезпек. Зокрема на Україні соціяльна структура веде до звуження літературної тематики, ідеологія просвічености до раціоналістичної „сухости“ та іґнорування багато дечого в житті, зокрема такої важливої для літератури (як і для всякого мистецтва) сфери почувань.

6. Клясицизм розвинувся найяскравіше у Франції. Там він розвивався значною мірою вже поруч літератури барокка. В 18 ст. значним впливам клясицизму, насамперед французького, улягли літератури сусідніх з українцями народів — /329/ росіян та поляків. В обох клясицизм розвинувся широко, у поляків — блискуче.

На Україні розвиткові клясицизму не сприяли ані політичні, ані духові умови.

В другій половині 18 ст. скасовано майже всі рештки української автономії. Скасування гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу обернення України на російську провінцію. Єдина політична сила, що могла може якось затримати цей процес, українське шляхетство, великою мірою нове, російський уряд почасти тероризував, почасти зумів притягнути різними засобами на свій бік та, вживаючи його послуг часто на вищих щаблях урядового апарату, зробити його навіть знаряддям своєї політики. Культурно така значна за часів барокка сила, як українська церква, була теж позбавлена помалу всякої автономії, а сил її ліпших представників в значній мірі вжито на працю на неукраїнських теренах. Культурні потреби країни довгий час цілком нехтувалося. Школи, в тому числі Київська Академія, яка ще в середині 18 ст. значною мірою могла задовольнити потреби в світській високій освіті, помалу зробилися суто духовними школами. Шляхетство вже не могло задовольнитися вихованням, яке через свій однобічно-духовний характер залишалося поза „потребами часу“, хоч ці „потреби“ і були чималою мірою вимогами моди. Це викликало дальший відплив — уже молоді — до Петербургу або Москви, що стояли на відповідній „висоті“.

Так український народ робився помалу типовою „неповною, нацією“, народом без культурно важливих за тих часів суспільних кляс — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше, групи, які в 18 ст. найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило „соціяльне замовлення“ літературних творів, себто вони були головними їх споживачами. „Неповній нації“ відповідає здебільша неповна література. Такою була і література українського клясицизму. Коли за часів барокка українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи клясицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, — серед творів українського клясицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітности літературних ґатунків /330/ репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духові потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духових інтересів.

7. Але український клясицизм мав для української літератури і глибше знамення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, перехід від різноманітної мови барокка з її обома полюсами — церковнослов’янщиною української редакції та народною мовою — до єдиної літературної мови та до того мови народної. Це було в порівнянні з реформою чи навіть революцією в сфері літературного стилю щось до того цілком нове, радикальне та глибокосяжне, що хоч і є перебільшенням назвати цю зміну мови „національним новонародженням“, чи, як почали казати романтики, „відродженням“, але це все ж було літературне відродження (може ліпше було б казати „пробудження“). Переходові до народної мови сприяли якраз ті обставини, що ми їх уже розглянули та оцінили як власне велику слабкість українського суспільного життя: втрата Україною вищих суспільних верств та обмеженість літературних ґатунків українського клясицизму — „неповнота“ української клясичної літератури. Бо ті ґатунки, які розвинулися в українському клясицизмі — ґатунки травестійні, та ще байка та комедія — якраз сприяли, а то й просто вимагали вжитку народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови, як мови літературної, принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор. зокрема далі про Куліша). З характером літературної мови та її розвитком ми ближче познайомимося далі.

8. Мовне оновлення, що його приніс з собою Україні клясицизм, привело до того, що твори цього часу утримали епос значення в українській літературі довше, аніж цього можна було б сподіватися та аніж — почасти — ці твори заслуговували. Традиція українського клясицизму тягнеться аж до часів реалізму та дожевріла аж до самого кінця 19 ст. У цих творах нащадки вже не помічали (за рідкими винятками, до яких належав, напр., Куліш) їх стилістичної та ідеологічної обмежености, ці твори до останніх часів переінтерпретовувалися, як вияви зовсім іншого духу, аніж той, що їх в дійсності породив. Не помітити в українському „клясицизмі“ клясицизму було дійсно легко, — бо українська література клясицизму не мала дуже типових ґатунків та зв’язаних з ними стилістичних та ідеологічних рис (раціоналізму, „високого стилю“ і т. д.), яких вже ніяк не прийняли б ані романтики, ані реалісти. Література українського клясицизму мала тривалий вплив, який почасти /331/ збагатив літературу, а зокрема мову пізніших часів, почасти зитримав хід літературного розвитку та зробив неясними межі та. кордони між пізнішими літературними стилями, сприяючи тим загальним перешкодим, що стояли на шляху літературної диференціяції та що про них ми вже говорили вище.

В кожному разі, український клясицизм є своєрідний. Не лише тому, що в самому його розвитку його перетинає на дві частини зміна мови. Він лише в дуже незначних розмірах користується типовими „високими“ ґатунками (ці ґатунки письменники українського клясицизму творять в російській мові) та „високим“ мовним стилем. „Високий стиль“ буває можливий лише після того, як мова до нього приготована попереднім розвитком: на Україні ж літературна мова клясицизму була нова та ще народна. Користування новими мовними шарами завжди веде до певної ориґінальности, природно, бо нова мова ще ніяк не унормована, ані своїм словарним складом, ані своїм стилем. Тому література українського клясицизму почасти нагадує бароккову літературу. З другого боку, не витворивши „високого стилю“, вона пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови „реалістичної“, поскільки ця остання стримить якнайтісніше зв’язатися з народною мовою. Певна стилістична невиразність українського клясицизму сприяла пізніше його літературному впливові.

Б. Початки

1. Клясицизм прийшов до української літератури не як певна бойова теорія, яка у певному відпорі до панівного барокка виборола собі місце, а потім і перевагу в літературному світі, як це бувало в інших літературах. Ні, клясицизм прийшов майже непомітно, без боротьби з барокковою літературою, яка зі своєю слов’янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціяльним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових „всеросійських“ центрів.

Деякі бароккопі українські письменники, здебільшого духовні почали переймати нові клясичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не бароккового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п’єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики клясицизму „Історія Русів“. Але цей твір, писаний майже суто-російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. /332/ Наприкінці 18 ст. виступили як російські клясичні поети, українці; найвизначніші з них були Іпполіт Богданович (1743-1803), Василь Капнист (1757-1823). що обидва належать до найяскравіших зірок російського клясицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1739-95).