Структура органів влади усрр
| Всеукраїнський з'їзд рад | ||||||||||
| ↓ | ||||||||||
| Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад (ВУЦВК) | ||||||||||
| ↓ | ||||||||||
| Тимчасовий робітничо-селянський уряд (із 29 січня — Рада народних комісарів (РНК)) | → | Всеукраїнська надзвичайна комісія | ||||||||
| ↓ | ↓ | |||||||||
| Наркомати | Українська Рада народного господарство (УРНГ) | |||||||||
Конституційне оформлення радянської влади в Україні відбулося 10 березня 1919 р. із прийняттям Конституції УСРР на III Всеукраїнському з'їзді рад.
* Ці органи влади були пронизані або підконтрольні КП(б)У, що була складовою РКП(б).
Конституція УСРР 1919 р. мала всі належні до радянських конституцій риси-принципи:
1) декларативність та надмірна політизованість. Текст Конституції 1919 р. містив політичні гасла та ярлики, утопічні прогнози на майбутнє, які в юридичному документі недоцільні;
2) відкидання правових цінностей, зокрема ідеї природних прав людини. Замість цих, вистражданих людством положень, Конституція містила куций перелік прав, якими наділялись лише “трудящі та експлуатовані маси”;
3) відмова від принципу розподілу влад та парламентаризму як такого. Система органів влади включала виключно Ради всіх рівнів та Раду Народних Комісарів. Ради не мали чітко визначеної компетенції, формувались шляхом антидемократичних непрямих виборів, не передбачалась постійна робота цих квазіпредставницьких органів влади;
4) фіктивність. Попри всю недемократичність декларованого суспільного та державного ладу та правового статусу особистості, норми Конституції УРСР 1919 р. залишались мертвими. Реальна влада належала верхівці ВКП(б), права “трудящих та експлуатованих мас” постійно порушувались.
Основною функцією Конституції УСРР була не установча та інтегративна, як це має бути у справжньому основному законі, а функція боротьби з буржуазією та приватною власністю. Саме це вважалось головним методом побудови соціалізму.
Система органів державної влади УСРР:
- вища влада – з’їзд Рад, який мав збиратись не менше 2 разів на рік;
- ВУЦВК, який мав функції вищої влади у перервах між з’їздами тобто він фактично підміняв з’їзд Рад;
- Рада Народних Комісарів, яка формувалась та відповідала перед з’їздом Рад;
- галузеві органи управління – Народні Комісаріати.
Права та обов’язки громадянина УСРР були вкрай бідними за змістом. Симптоматично, що вони, крім того, поширювались не на все населення України, а лише на трудящий та експлуатований люд. Це складало разючу відмінність у правовому статусі особистості порівняно з демократичними країнами Західної Європи та Америки у відповідний період.
За Конституцією 1919, УСРР мала всі ознаки незалежної держави. Фактично, однак, вона залишалася частиною колишньої імперії, відродженої більшовиками у дивній формі конгломерату самостійних держав. Не згадувана в радянських конституціях компартійна диктатура перетворювала цей конгломерат в єдину країну з суворо централізованим управлінням.
Проблемою першорядної ваги стало дипломатичне визнання радянських республік великими державами. Разом з тим слід було врегулювати відносини з прикордонними державами.
Фото Х. Раковського
X. Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р.було підписано перший мирний договір радянської України — з Литвою. 18 березня 1921 р.було укладено Ризький мирний договір з Польщею. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.
У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина підписали договір про дружбу і братерство. Було домовлено, що такий договір Туреччина укладе і з Україною. 2 січня 1922 р.делегація УСРР на чолі з заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе уклала в Анкарі відповідний договір.
Незважаючи на Ризький договір, відносини з Польщею залишалися напруженими. Біля Кракова перебував у вигнанні уряд УНР. С. Петлюра мав намір продовжувати в Україні безнадійну за існуючої розстановки сил боротьбу з більшовиками. З території Польщі здійснювалися партизанські рейди на Правобережжя. Після неодноразових протестів Х. Раковського польський уряд наприкінці 1921 р. припинив їх.
Навесні 1923 р.радянсько-польські відносини знову ускладнилися. Це було спричинено рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину. Уряди Росії й України звернулися до Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня Х. Раковський у промові в Харкові підкреслив, що Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.
Відносини з великими державами також залишалися напруженими. Виняток становили взаємини з переможеною Німеччиною, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У квітні 1921 р. у Берліні було укладено угоду між Україною та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У грудні цього року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами Росії та України, з одного боку, і Австрії — з другого.
У квітні — травні 1922 р.в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав, які зібралися для того, щоб урегулювати економічні та фінансові проблеми, а також розглянути «російське питання». Радянська делегація під час роботи конференції (квітень 1922 р.) у містечку Рапалло, біля Генуї, уклала рівноправний договір між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами відновлювалися дипломатичні відносини. У листопаді того самого року в Берліні було підписано угоду про поширення дії російсько-німецького договору на Україну.
Наприкінці 1922 — на початку 1923 pp. Україна, Росія і Грузія у складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, на якій обговорювалось питання про чорноморські протоки. Здійснюючи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася прийняття несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав.
Юридичне оформлення Союзу РСР.Існування національної державності, навіть у вигляді радянської республіки, не відповідало прагненням більшовиків до світового панування. Саме тому ще в період громадянської війни отримали розвиток нерівноправні воєнно-політичні союзи між РРФСР та іншими радянськими республіками. Вони стали перехідними формами до відтворення у новій якості колишньої Російської імперії.
Договірна федерація. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Раковський — з другого, підписали договір про військовий і господарський союз між двома державами. У преамбулі договору підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав.
Проте зміст договору суперечив преамбулі. Уряди Росії і України оголошували, що об'єднують сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу. Згідно з договором об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. У день підписання цей договір було ратифіковано (затверджено) VIII Всеросійським з'їздом рад.
Аналогічні договори було також укладено між Російською Федерацією та іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав.
Проголошене об'єднання наркоматів вносило мало нового в ситуацію, яка існувала з літа 1919 p., коли більшовики утворили «воєнно-політичний союз» республік. Злиття наркоматів під час громадянської війни пояснювалося необхідністю зосередити максимум сил і ресурсів на відсіч ворогу. Небажання послабити централізацію державного управління в мирних умовах свідчило про те, що керівники партії на ділі ігнорували суверенітет формально незалежних радянських республік.
Перетворення органів державного управління Російської Федерації на федеральні означало «автономізацію» незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на правах автономних. Апаратні працівники російських центральних органів у практичній роботі не зважали на юридичний статус України як незалежної держави.
У правлячій партії поступово сформувалися два підходи щодо перспектив договірної федерації радянських республік. Члени центрального керівництва вважали, що незалежні радянські республіки мають бути «автономізовані». Найпослідовнішим виразником централізаторської лінії був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін.
Навпаки, керівні працівники республіканських партійних організацій вважали за необхідне послабити централізацію управління з тим, щоб республіки користувалися своїми правами згідно з незалежним статутом. Відповідаючи Й. Сталіну, В. Затонський заявив: «Нам необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно «російську», тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська».
З ініціативи X. Раковського ЦК КП(б)У в березні 1922 р. звернувся до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР у межах договірної федерації. ЦК РКП(б) визнав за доцільне створити комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Було затверджено персональний склад комісії: В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольников, Й. Сталін, а також представники національних республік (Україну представляв голова ВУЦВК Г. Петровський). Усі включені до складу комісії члени ЦК РКП(б), за винятком Х. Раковського, були прихильниками «автономізації» республік.
Розроблений Й. Сталіним, який фактично усунув Куйбишева від керівництва комісією оргбюро, проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Отже, ініціатива Х. Раковського дала протилежний результат. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись з матеріалами комісії, він вніс пропозицію утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, України і Білорусії.
Форма утворення єдиної держави, яку запропонував Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б). Однак тенденція до «автономізації» національних республік виявилася вже під час роботи утвореної пленумом конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П'ятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна. Комісія мала виробити конституційні засади єдиної держави. Вона висловилася за утворення наркоматів трьох типів — злитих, об'єднаних і автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» (їх було п'ять) мали діяти на всій території Радянського Союзу. Такий самий статус повинні були мати Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд.
Ще п'ять наркоматів планувалося зробити об'єднаними. Вони відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропонувалася така схема державного управління, яка обмежувала права республік більше, ніж рішення про об'єднання найважливіших наркоматів, прийняте під час громадянської війни.
10 грудня в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад. Обговоривши доповідь заступника голови РНК УСРР М. Фрунзе, делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект Союзного договору. Вони звернулися до з'їздів рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з'їзд.
30 грудня 1922 р.відбувся І з'їзд рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд рад. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України — Г. Петровського).