Велетень української культури хх століття максим рильський

Максим Рильський для мене після матері й батька – третя людина, спомини про яку викликають особливий жаль не тому, що вона відійшла назавжди, а тому, що не дочекалась 1991 року, не чула клекоту синьо-жовтих прапорів над Києвом, не бачила воскресіння нашої держави – явини своєї найпотаємнішої, інстинктивно плеканої мрії. Змордований радянськими тюрмами, цинізмом сталінських опричників, смертями найближчих друзів, щоденною тяжкою працею, власною “облудливою покірністю”, він не міг дожити до наших великих днів.

Про свою смерть писав він у молодому віці, коли зрозумів, що підкований ще царським залізом чобіт більшовицької диктатури наступає на нього. Виходу нема.
Умерли всі – а за одним найтяжче!
Дячок нічого в ніс не бурмотів,
За похорони піп не торгувався,
Не голосили діти та баби,
Коли його ховали.
В зимнім небі
Два шуляки недвижно пролітали,
І даль була порожня. От і все.
Був чи не був? Останні білі айстри –
Передчуття осяяних снігів –
Я б клав йому на чоло, на обличчя,
Я плакав би, коли б мені не знати,
Що я себе – себе ж – і хороню.
Це писалося 1922 року. Похмура, песимістична картина. А 1918 року, коли Україна повстала, мотив смерті мав інші інтонації. Рильський звертався до українського читача, натхненного революційними подіями, надіями на свою державність; смерть не лякала його, надходила вічність нації.
Коли на могилі моїй
Зелена затужить трава, –
Читатиме хтось ці пісні,
Нескінчені тихі слова…
Читачу, вглибися у те,
Чим я свою пісню зігрів,
І, може, почуєш ти щось,
Що більше од згуків і слів…
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій…
Читачу! Поглянь, усміхнись;
Я твій! Я не вмер! Я живий!
Замолоду Рильський був філософом-екзистенціалістом, його лякали соціальні і національні межі людського духу. Він сприймав людину цілісно з її національними й соціальними боліннями, але бачив, що поза межами цих почувань існує безмір буття, природа, краса, мистецтво, культура, взаємини між людьми й націями, моральна етика і т. д. – відіграють визначну роль в радощах і смутках людини. Рильський розумів, що неможливо любити небеса, де нема Бога, неможливо й жити на землі без диявола.
І чи не вперше в українській літературі, в його книжках 20-х років ХХ ст. з’явилася тема залежності людини від природи, причому людини з високим інтелектом, яка любов’ю до природи розвиває свої розумові здібності, бачить у пошані до землі, до води, до беззахисного звіра і до співучого птаха своє не лише біологічне, а й духовне покликання. Які ж були бідні душею люди, що критикували Рильського за “соціальний інфантилізм”, за “відрив від народу”, коли він показав, що саме в душі народу поселена вища, не просто хліборобна, а духотворча снага, яка поєднує народну етику з любов’ю до природи.
Як талант, як особистість, як мученик Рильський не вмер ні 1922-го, ні 1932-го року. Його врятувала любов до природи, до мистецтва, до України. Він прийняв правила гри з ворогом, за якими кожен відступ переходив у наступ, служба ворогові переходила в слугування своїм ідеалам, в боротьбу за честь і людську гідність. Він повірив у нові покоління свого народу, до літературної молоді горнувся, прищеплював їй свою ж таки віру в невмирущість України.
“Я молодий, бо з молодими”, – говорив він, цитуючи себе, перед смертю. І це допомогло йому переступити смертний рубіж, прийти до нас нині в нові, дивовижні, сяйливі і нелегкі часи свободи. Наставлення та орієнтація на творчість і духовну напругу молодих поколінь – це прикметна риса Рильського, цього вишуканого й благородного аристократа в українській літературі. Шістдесятники недарма шукали й знаходили в нього благословення на своє новаторство і правдомисліє. Кожного нині діяльного українського письменника, митця, інтелектуала, політичного і громадського діяча торкнулося натхнення Рильського.
Сказати б можна й так: всі ми перебували й перебуваємо в його енергетичному полі, в світлі його людяності і вродженої, а також набутої змалку в середовищі київської української інтелігенції, розвиненої в колі неокласиків, повної стихійного європеїзму культури.
Сьогодні Рильський, як це він і передбачив у пролозі до поеми “Мандрівка в молодість”, стоїть перед “історії судом”. Який то буде суд, не знаю, але ні суддею, ні прокурором бути не хочу, а щодо адвокатської оборони, то, думаю, цю функцію виконуватиме народ. І лише як мала частиночка народу скажу – що б там не думали жорстокі звинувачувачі й зарозумілі судді, Максим Рильський був, є і буде одним з найбільших українських поетів ХХ століття, діячем культури франківського формату, що при трагічному творчому скаліченні все ж таки зумів двигнути вперед українську духовність, розвинути нашу мову, наше розуміння природи і людської душі.
Для кожного народу найдорожчою є тяглість, безперервність, успадкованість культурної, філософської, релігійної, а звідси й політично-державницької традиції. Заслуга Рильського, крім усього іншого, в тому, що він налагодив і витримав зв’язок між генераціями будівників Української Народної Республіки і будівниками сучасної незалежної України.
Намагаючись мовити якоюсь мірою узагальнююче слово про поета, розуміємо, – це слово не лише про нього, а й про цілий вік неволі, який мусив накласти на всіх, хто жив тоді, печать рабства і ненависті. Може, Рильський деколи й нагадував раба, але, на відміну од багатьох інших, похилених і шпульних невільників, не мав ненависті ні до кого. Найнеприродніше виглядає він в тих творах, де намагається бути агресивним і мстивим революціонером. Його рідною музою була любов до світу і до людства, і він дуже рідко зраджував її.
Складна це досить річ –
минулий вік судити,
Не завжди варто
тут рубати з-за плеча.
Хай кожен рік життя
і кожен день прожитий
Нас обережності
й розважності навча.
Так радить нам Максим Тадейович, і ми повинні дослухатись до його мудрості.
Якщо прийняти за правду, що перехід Рильського на позиції марксистсько-ленінської ідеології та соцреалізму був актом поґвалтування і самозгуби його творчого духу, то слід би було вважати, що все написане поетом після 1932 року, є крижаною продукцією студеного серця або ще гірше – трупною трутизною, яку видають за цілющі ліки. Але ж це не так! У кожній його книжці другого найтяжчого періоду серед одноденок і фальшивих декларативних речей є живі, чисті, глибокі, перейняті невимученим, а з небес насланим і вільним почуттям, настроєні на позачасову хвилю, невмирущі твори.
Передбачаючи його “третє цвітіння”, ще 1951 року Євген Маланюк писав: “…без сумніву, будуть речі в найбільш “замовлених” книжках Максима Рильського, що напевно переживуть і совєтський режим, і московську імперію, бо культурні факти залишаються, незалежно від умовин, серед яких повстають”. Цих фактів культури залишив Рильський в нашому національному бутті так багато, що жоден суд історії не спроможний їх приректи на забуття. Одних лише перекладів Рильського вистачить для того, щоб він був навіки в свідомості нашого народу, навіки в могутній течії української мови.
Весною 1959 року, коли почався новий наступ на українську мову, коли Москва підкинула нам новий закон, за яким українським батькам надавалося право вибирати для своїх дітей школу з рідною або російською мовою навчання, тобто було вдарено наш народ в саме серце – Рильський виступив з віршем “Рідна мова”.Він прочитав його замість промови на з’їзді письменників. Я чую досі його спокійний голос, який, одначе, тремтів не від страху, а від зворушення, коли читалися найважливіші строфи.
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих, рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу…
Рильський говорив про минулі злигодні української мови, але ми, тоді молоді письменники, що формувалися як нова, непокірна, опозиційна до русифікації України духовна сила, стоячи аплодували йому і розуміли, що “раби на розум і на вдачу” – це якраз оті партійні погоничі, секретарі ЦК компартії, що сиділи в президії з’їзду і також аплодували йому, але не за вище наведені строфи, а за слова про Леніна, який начебто всім “язикам” дав свободу. Боротьба за державність української мови розгорілася по смерті Рильського, наприкінці 80-х років ХХ ст., але, зізнаюся, для мене вона почалася тоді, коли Рильський читав свій вірш, ніби кидав іскри у моє серце.
І в найтяжчі дні натиску з боку партійних вождів та гавкітливої зграї собак, в яку обертались на партзборах чи з’їздах, здавалось би, нормальні люди, Рильський рятувався любов’ю до України. Ця любов пробивалась інколи, як вода з-під криги, несподівано і рвучко, що свідчило тільки про одне – під льодом, який “не збирався танути”, бився пульс не змороженого русла великої, неподоланої душі.
І тут, як майже завжди в Рильського, все починалось від пейзажу як від єдності найважливіших почувань поета, в центрі яких – Вітчизна. Образом осені поет висловлював тугу за молодістю, де читався силует вільної України, образом жаги – невтоленність патріотичного духу. Поема про Україну “Жага” наповнена картинами степової спеки, що перепалює землю, вбиває життя дерева і стебла. Оце і є образ підмосковської, але на поверхні окупованої німцями України, спекота, де правдиве слово, як дихання, застрягає в горлі, а все живе має зів’янути, згоріти, обернутися в золу. “Жага” створена 1942 року, в Уфі; йде мова про перемогу над німецькими окупантами, але поет зумів сказати і про іншу перемогу, про воскресіння матері – України, а це було не просто визволення од фашистів, а поставання нації з муки і неволі, з державного небуття нашої Вітчизни.
І вірю, нене, до загину,
Що зійде промінь у долину,
Неначе шабля золота, –
І в заповідану годину,
В прозору тишу голубину,
Ти зійдеш, рідна, із хреста!
Вірш “Напис”, можливо, найкраще характеризує спонтанність патріотичних поривів Рильського, неприборканість, яка проривалась крізь усталені на ті часи поетичні кліше. В Ірпіні на будинку, де до війни жив поет, а під час німецької окупації розміщувалась поліційна служба, Рильський відкрив страшний напис: “Такого-то числа такого-то убито”. Він пише вірш (8 вересня 1944 року), в якому намагається відповісти, хто ж то був той, убитий фашистами в його домі.
Вояк заслужений
чи, може, комсомолець
З ірпінських затишків
чи з київських околиць
В могилі десь лежить,
і квітка польова
Могилу золотом пахучим обвива…
Спи, брате дорогий, товаришу і сину,
Безсмертен будеш ти,
бо вмер за Україну.
Такі рядки дратували таємних і відкритих наглядачів за поетами. Так орденоносний конформіст не смів писати. Але Україна ненастанно керувала пером Рильського. Навіть у тих поезіях, де він славить “зоревінчану Москву”, відчутна якась, безперечно, антисусловська лінія – прирівнювання Дніпра до Вісли, Влтави, Дунаю, Києва до Варшави та інших міст Європи, Шевченка до Міцкевича і т. д. Словом, це було постійне нагадування читачам, що український народ за своєю історією та духовною оригінальністю такий же, як чеський чи польський, як будь-яка інша європейська державна нація.
Не можна забувати, що в комуністичного бога, який обіцяв рай на Землі, повірили були свого часу мільйони, в наших найбільших класиків можна знайти так само зародки тієї віри та, зрештою, пеани Країні Рад співав хор великих поетів Європи й Латинської Америки від Владислава Бронєвського до Пабла Неруди. Якщо Рильський повірив у того ж московського Ваала, то був не сам у тій релігії, тобто помилявся не сам, а разом з мільйонами своїх співвітчизників, а це значить, що його життя було життям його народу і що з тим же ошуканим народом він шукав істини і боронив її, як міг. Звичайно, це була ілюзія. Та важливо те, що він малював свою ілюзію як дійсність і тим змушував кремлівських лицемірів бодай трохи поступитись тій же ілюзорній справедливості, під прикриттям якої йшла русифікація і розпаношувався експлуататорський клас партократичної імперської бюрократії.
Інші діяли інакше, боролись з відкритими забралами. Він же виступав у панцирі і масці, як Ланселот чи Айвенго, та вся біда була в тому, що натурою Рильський був ближчий до Дон-Кіхота.
Рильського неможливо не полюбити за його ранню творчість, за інтимні сповіді, за образи дівчат і жінок, що їх він змалював, будучи молодим, легковажним, проходячи крізь перші ночі гріховного щастя. Але, здається, найпотужніше заявив про себе ліричний дар поета у циклі віршів “Остання весна”. Не знаю, чи наші шкільні педагоги відкрили для себе і для отроків, до яких приходить перше кохання, ці скарби, що їх привідкрив нам поет у своєму серці. Нашій фальшиво-сором’язливій поезії бракувало таких зізнань, таких проникнень у тремтливу, затемнену, звабливу атмосферу любові.
Я зраджую тебе на кожнім кроці.
Ти знаєш це. У кожнім карім оці,
І в чорному, і в синім – я ловлю
Заховане: “Ти любиш?” – “Я люблю”.
Я зраджую тебе, бо все тобою
Наповнене, як провесна – водою,
Бо кожен усміх губ чужих – це ти,
Бо кожен гріх – це мука чистоти.
Ти мусиш ревнувати і заздростить,
Бо як побачу я легеньку постать,
Що вулицю міську перетина,
Як той мотиль, я думаю – вона!
Вона – це ти, слова незрозумілі,
Не дві душі живе в моєму тілі,
А сотня в ненастанній боротьбі,
І всі вони для тебе, і в тобі.
Не тільки друг, і не лишень кохана –
Життя ти й смерть.
Коли до Дон-Жуана
Із тьми камінний Командор прийшов,
Він обезсмертив смертію любов.
Велич людини не в її праведності, а в її гріховності. Власне, в тому пориві, який провадить знизу вгору, в стражданні, яке є єдиною дорогою до вічно недосягненого ідеалу. Рильський висловив цю думку в одному рядку: “кожен гріх – це мука чистоти”. Він мучився, добре знаючи, що Слово його і праведне, і гріховне, хоч виною цього був не він, а його (і наша) моторошна неволя, московська в’язниця з комуністичним знаменом на даху. Не вдалося і не вдасться ніколи прищепити до нашого серця отой комуністичний стяг, бо, як показала сімдесятилітня історія СРСР, той прапор є ніщо інше, як обгортка російського великодержавного шовінізму.
В історії Європи були часи, коли право дозволяти чи забороняти певний хід мислення брали чи узурпували собі групи фанатиків майже з такою ж самовпевненістю, як це робили більшовики. Можемо Рильського порівняти з Галілеєм, який принародно відрікся від вчення Коперніка, щоб не потрапити на вогнище, але все ж продовжував розвивати свою науку і твердити, що планета обертається навколо сонця.
Рятуючи себе чи, правильніше, втрачаючи себе, Рильський спасав не просто і не тільки свою голову, а й мозок нації, принаймні ту його частину, яка призначена була для творення нової, демократичної, державницької історичної доби.
Ми ще ніколи не були собою,
Не піднімали стяга на морях,
Ні по чужих, невиданих краях,
Де квіти квітнуть барвою новою –
писав Рильський 19 лютого 1927 року. Тепер ми стали собою, тепер підняті наші хорогви на морях світу, тепер нас побачили по чужих краях, тепер там побачать і Максима Рильського, великого сина нашого народу.
Але “раби на розум і на вдачу”, які сьогодні керують нашою державою, не можуть збагнути, що то значить для нації бути собою, їм здається, що досить одягнути в національні регалії і забезпечити харчами країну – це й буде щастя для нації, а мову й культуру можна знову топтати, можна навдогоду великому сусідові зректись історії, своєї душі і жити невільниками у своїй державі.
Ми цю державність, одначе, здобували не тільки задля звільнення нашого народу з колгоспного і пролетарського рабства, а насамперед для збереження своєї мови, культури, історичної правди, нашої національної неповторності. Ми цю державність здобували для майбутніх поколінь – не манкуртів, а українців, і для тих українців, що мучились і вмирали колись за нашу національну ідею. Максим Рильський живий! Не дай, Боже, вмирати йому і його слову у своїй державі. Ми, хто вітався з ним, хто пізнав його стражденну місію в нашій духовності, величний спокій мудреця – ми не дамо йому згинути!

Quo vadis (Камо грядеши? Куди йдемо?)

Перед сучасною Україною стоїть складна політична дилема, що складається зі словосполучення \"Quo vadis\": (Куди підемо?) Чи звертати \"назад\" - до спільного минулого із Росією та Білоруссю, чи крокувати \"вперед\" - до \"світлого майбутнього\" у інтеграційному процесі з Європою?
Звичайно, що провладні ж сили говорять, що нашій державі ніяк не можна поривати зі своїм північним сусідом, адже Україну із Росією об'єднує дуже багато де чого: мова бізнесу, спільні кордони (більш 1000 км), близькість менталітетів, спільне радянське минуле, наявність значної російської діаспори в Україні, схожість інфраструктур, приблизно однаковий технічний потенціал підприємств і т.д. А, більшість опозиційних політичних сил навпаки, роз'яснюють своєму електорату доцільність на євроінтеграції України на розірвання усіх договорів з Російською Федерацією, як спадкоємиці тоталітарного свавілля, у котрій свобода волі людини, навіть на сьогодення нівелюється у угоду владі, і це пояснюється тим, що вона є прямою наступницею імперської ідеології - спочатку Російської імперії, а вже потім СРСР. Справді, у дечому можна погодитися із ультраправими силами на Україні, адже імперська Росія, як і СРСР, були замкнутими системами. Контакти з рештою світу, в тому числі з Заходом, були для простих громадян досить обмежені, і це сформувало особливий менталітет значної частини громадян, особливістю якого є повне неприйняття всього західного. Власне, російська громадкість протягом всієї своєї історії чинила опір своїй еліті, котра намагалась впровадити будь-які західні інновації, а саме: книгодрукуванню, будівництву залізниць, відкриття університетів, картоплярства, генетиці, лібералізації і впровадження ринкової економіки. Однак згодом всі ці інновації все ж впроваджувалися у Росії, але за них була завжди заплачена висока ціна - крові власного народу, і як наслідок знищення Російської імперії, повалення царизму та прихід до влади більшовиків, утворення СРСР, а згодом масові терори 1930-х рр. Звичайно, що було втрачено багато часу і країні доводилося весь час наздоганяти. Справді, усі замкнуті системи ніколи не можуть бути ефективними, згадаємо хоча б для прикладу Японію ХІХ ст. З цього приводу гарно сказав У. Черчілль: \"Сталін довів, що така величезна країна, як Радянський Союз, може існувати незалежно, але розвиватися ефективно в таких умовах вона не може\".
Тому, Україна стоїть на розпутті, і це одвічне питання \"Камо грядеші?\" постійно з'являється на вустах політиків, у дискусіях політологів, на шпальтах газет і на екранах телевізорів. Та й сучасна українська література теж не стоїть осторонь від правого діла, адже насправді вона вже давно вичерпала ресурси кращих літераторів, і зараз, нажаль на літературній ниві працюють справжні писаки, котрі, як кажуть у народі \"недо складу, не до ладу зліплять до купи декілька слів\", проте усі вони критики і знають куди і іти власному народу. Ці, люди, нажаль далекі від геополітики та економічної стратегії і мислять \"законами анти логіки\", якщо так це можна назвати. Вони, згадуючи ім'я Миколи Хвильового, постійно наголошують, що він був справжнім українським патріотом, котрий намагався розвалити Союз, забуваючи при тому, що він був \"істинним\", щирим комуністом - троцькістом. А, чим Троцький \"чистіший\" від Сталіна? Чим не Лейба Бронштейн приймав участь у масових розстрілах, чи не з його згоди в Одесі здійснювалися зачистки \"контри\". Та, і який Хвильовий українець, це він змінив своє прізвище Фітільов на Хвильовий. Можливо так, зручніше я не знаю.
Тому на мою думку потрібно, відмежувати від заангажованого образу Хвильового, як лідера передового українства, не забуваючи проте, що власне передове, я би сказала \"українство\", було знищене або ж заміщене ще у 1921 р., тими ж таки комуністами.
Звичайно, що тодішня література, кінця 1920 рр. переживала свій розквіт як раз у часи НЕПу та коренізаціі, що постійно перекреслювалося компартією, тому говорити про суперечливу \"політику в галузі літератури\", я не буду, проте підкреслю, що саме у той час тому сформувалась тенденція до національного відродження початку XX ст., і саме тоді українська мова набуває нового звучання - вона стає атрибутом вже не села, а й міста. Тому в такій, дуже суперечливій ситуації літературна дискусія 1925-1928 рр. була неминучою. \"Вона, - думку І. Дзюби, - не тільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила головне питання, бути чи не бути українській літературі, культурі нації?\" Хвильовий розпочав ту дискусію на сторінках \"Культури і побуту\", що є додатком газети \"Вісті ВУЦВК\", надрукувавши у ньому 30 квітня 1925 р. критичний памфлет під \"дине зрозумілою\" назвою: \"Про\" сатану в бочці \", або про графоманів, спекулянтів та інших\" просвітян \" Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, незабаром опубліковані як окремі видання \"Камо грядеши\" (\"Куди йдеш\") і \"Думки проти течії\"), окресливши програму українського національного відродження.
Власне, згідно відомостей підручника Української історії за 11 клас, сама дискусія проходила в три етапи:
1) від 30 квітня 1925, що почалася статтею Г. Яковенка \"Про критиків і критику в літературі\", відповіддю йому М. хвильового \"Про сатану в бочці ...\", участю С. Пилипенко (оприлюднив п'ять статей), Г. Епіка, Б. Коваленко та ін до публікації памфлету \"Аполегети писаризму\" (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;
2) від 26 квітня 1926, лист Й. Сталіна \"Тов. Л. М. Кагановичу та членам політбюро ЦК КП (б) У\" до розпуску ВАПЛІТЕ і диспуту \"Шляхи розвитку сучасної літератури\" в Будинку імені В. Блакитного, що відбувся 18 - 21 лютого 1928 на ньому були присутні більше 800 чоловік і взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко (доповідач), М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаівська, І. Жигалко, М. Рильський та ін Неокласики, представники \"Ланки\" розвивають тези Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські - грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на \"ідейних супротивників\", \"агентів імперіалізму\", \"націоналістів\";
3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка придбала політичну спрямованість. Дискусія захлинулася, розчинившись в схоластичної риторики, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про \"загострення класової боротьби\", затверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, причому партійні опоненти виголошували їх від імені Компартії і народу. У 1934 - 1937 рр. Радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.
Саме тоді, Хвильовий порушив важливе питання, котре відразу привернуло увагу його сучасників, адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних з \"масовізму\" (\"червоної освіти\"), та з будь-якою вульгаризацією мистецтва, котре виявлялося поширеній практиці імітації літератури, небезпечної інерції провінціального, котре сам він неодноразово називав \"хуторянством\", \"малоросійщиною\" (епігонства), і водночас протиставляв, як альтернативу орієнтація на Європу не територіальну або історичну, а \"психологічну\", духовну, з її \"фастівського волею\" до життя, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії. Проте, все ж таки основним питанням було бути або не бути українській літературі самобутнім мистецьким явищем у контексті світового духовного розвитку. На його погляд, повинен настати кінець імперської, великодержавної гегемонії. Він роздумував: \"Росія самостійна держава? Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію - ідею вітаїзму (від латинського слова vita - життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або\" азіатського ренесансу \".
Проте в тому була недалекоглядність письменника, адже він не зрозумів одного, як можна звертатись до витоків європеїзму відходячи від доктрини Московщини, в умовах тоталітарної системи? Коли, за будь-які зайві думки гарантований розстріл? Або принаймні репутація \"класового ворога\"? А, Хвильовий, у 1920-х рр., займав високу посаду у лавах партії УРСР і дискутував досить довго, аж до приходу Сталіна. Дійсно, виникають думки, що Хвильовий або \"блаженний патріот\", або провокатор тодішньої системи.
Звичайно, що до закликів Хвильового поставилась негативно комуністична влада. Й. Сталін, прочитавши з \"Апологети писаризму\", знайшов тамзаклик \"Геть від Москви! Як зазначає Іван Дзюба: \"В тенденційно політичному сенсі і негайно направив лист (26 квітня 1926) Л. Кагановичу, генеральному секретарю ЦК КП (б) У, сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, у літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери вищого рангу. Одразу, розмова перенеслась із естетичної площини в політичну. Враз відбулася груба заміна понять. Комуністи керувалися твердим наміром оволодіти ситуацією, що виникла, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого добилися. Літературна дискусія \"захлинулася\". її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. Хвильовий наклав на себе руки\".
Як, же відповіла на трагедію свого провідника його література, котра покликана захищати інтереси народу? А ніяк! Деморалізована більшовицькою реальністю, вона втратила не тільки естетичні критерії (мистецькі канони визначення мистецтва), але і принцип народності, з яким вона утверджувалася в невдячних для творчості умовах XIX ст. Саме тоді, у 1920-х рр. російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, вплинули й на українські організації, впроваджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до українських традицій та мови.
Справді, це прикро, адже Хвильовий сам того не бажаючи підставив під удар тоталітарної машини, своїх \"соратників по перу\". Сам він пішов із життя добровільно, як герой, а вони мусіли скніти у таборах смерті. Адже, тоді за привабливою ширмою широкої пропаганди проведених перших п'ятирічок, котрі будувалися на вміло використав чистому ентузіазмі працівників і рабській працю \"архіпелагу ГУЛАГ\", наступ на творчу національну інтелігенцію супроводжувався ліквідацією українського народу як давньої землеробської нації. Цю роль виконав штучно створений комуністичною владою голодомор, наслідки відчутні навіть у сучасності: катастрофічне падіння демографії.
Прямий виконавець волі компартії П. Постишев з гордістю пояснював результати цього більшовицького \"експерименту\", спланованого тоталітарним режимом злочину: \"У 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції\".
Власне тому, можна справедливо констатувати, що саме у таких складних умовах пошуку українського літературного шляху виникла творча думка, котра пізніше сформувалась у літературну дискусію 1925 - 1928 рр., в ході якої піднімався багато питань: ставлення до класичної спадщини, яке пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва, що спровокувало у 1930-х рр. наступ компартії на духовно-національне відродження.
Проте, потрібно відійти від літератури і звернути увагу на \"справи насущні\", тобто про геополітику, про векторне спрямування нашої держави чи на Схід чи на Захід. Справді, усі світові, європейські, російські, українські ЗМІ рясніють публікаціями про євроінтеграційні процеси на просторі колишнього СРСР. Цій проблемі присвячено багато праць в економічній літературі. Це випливає з багатьох причин і стосується усіх, тих політичних процесів, що відбуваються на території Європи.
Насправді євроінтеграція, як і для України, так і для Росії не є метою. У ЄС можливо і не входити (приклад Швейцарії, Норвегії, Андорри), але бути повноважним партнером європейських держав в край необхідно. Без переходу на євростандарти в Україні немає майбутнього. Адже, прогрес і розвиток будь-якої країни залежить від його вміння співпрацювати з іншими державами.
За 20 років української незалежності сформувалися принципові відмінності між російською і українською економікою, які можуть кваліфікуватися як відмінності сутнісного характеру:
? Відомо, що експортна орієнтація Росії - це природничі ресурси. Власне, світовий досвід вказує на зворотну залежність між експортно-ресурсним потенціалом і можливостями високотехнологічного розвитку.
Економіка нашої країни є більш відкрита, ніж сусіда. Справді, стосовно українського експорту діє близько 150 митних обмежень, їх кількість постійно збільшується. Ці бар'єри інакше як штучні не назвеш. Одначе, вони ще раз підтверджують, що українська економіка є більш конкурентоспроможною, ніж російська. Як, пишеться у економічному журналі \"Експерт\": \"Розвиток за рахунок орієнтованих на експорт сировинних галузей не можна назвати зростанням, що гарантує розвиток. Російська економіка значно дорожче. Це через розміри території РФ\".
Справді, у РФ із розрахунку на одну людину є дорожчим утримання інфраструктури, опалення житла, вища собівартість сільськогосподарських перевезень одиниці вантажів тощо.
? Росія і Україна розходяться у протилежних напрямах у своїх бізнес-циклах. Різні і джерела накопичення: у Росії - це нафтодолари, у нас - потенціал росту економіки. Провідна галузь у Росії, що забезпечує розвиток економіки - нафтогазовий комплекс. В Україні- аграрна промисловість і машинобудування.
І, Росія не зацікавлена у виконанні своїх інтеграційних функцій на пострадянському просторі, їй це економічно невигідно. Тому всі угоди про ЄЕП, якщо навіть і будуть підписані, працювати не будуть.
Тому проблема багатовікового економічного відставання для Росії - це не тільки проблема комуністичного \"експерименту\". На всіх історичних етапах свого розвитку вона була занадто консервативною, а отже, не могла оперативно реагувати на світові імпульси економічної модернізації. Таким чином, Росія (і Україна як її складова) в таких історичних умовах весь час були країнами \"повільного старту\".
? Російська цивілізація формувалася і розвивалася на протилежних західноєвропейської цивілізації принципах. Основою її економічного устрою стали так званий азійський принцип виробництва і добре відома громада росіян.
Потрібно зауважити, що азійський принцип виробництва та громада - це не продукт Київської Русі. Вони, привнесені у Росію монголами. Натомість на українських землях, а саме на Галичині довший час (до XVIII ст.) пануючими залишалися способи господарювання, близькі до європейських, наприклад магдебурзьке право у містах. Ця позиція підтверджується і російською наукою: \"Азійське в нашому економічному устрої, - зазначають вчені - географи, М. Конотоп і С. Сметанін, - не є продуктом географічного розташування, а особливістю історичного розвитку\".
Впровадження азійського способу виробництва, в якому основною галуззю стало общинне землеволодіння, мало доленосний вплив для виділення російської парадигми цивілізаційного розвитку.
Мова йдеться насамперед про його вплив на формування російської ментальності. Якщо визначальними принципами західного індивідуалізму були, як про це писав М. Вебер у своїй праці \"Протестантська етика, або дух капіталізму\", культ наполегливої праці, дисципліна і самообмеження, які розглядалися не тільки як джерело індивідуального успіху і збагачення, але і як моральний обов'язок, здійснення людиною божественного веління, то російська ментальність увібрала в себе багато в чому протилежні ознаки. Тому, відсутність стимулів до індивідуальної ініціативи і відповідальності породжували зрівнялівку, пасивність і фаталізм, заперечували дух підприємництва, господарську роботу на землі.
Якщо, відсторонитися, від літературної позиції Хвильового, а власне звернути увагу на його девіз: \"Геть від Москви!\", котрий в \"Апологетах писаризму\" і радив українським митцям орієнтуватися не на московську комуністичну культуру: \"Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна якомога швидше тікати ... Наша орієнтація - на західно-європейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми ... Москва сьогодні є центром всесоюзного міщанства\", і трошки переписати його текст на сучасний манер - підмінити слово література на економіка, що власне є більш актуальним у наш сумбурний час, то вийде приблизно такий текст: \"Геть від Москви! Від рос. економіки, від її засилля. Наша орієнтація на ЄС, на його життєвий рівень. Москва сьогодні є центром криміногенну і олігархії\". Тоді, сучасним українцям цей текст буде більш прийнятний, і водночас більш зрозумілий тому, що усі хочуть гарно жити, однією мовою та літературою краян не нагодуєш.
Але, знову ж таки Хвильовий зовсім не роблячи відсторонення від Сходу, навпаки - драматург проголошував \"азіатський ренесанс\" як гасло єднання відроджень усіх країн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне головного єднання, місію скріплювала культур мала виконувати Україна, котрій волею долі призначено бути географічним і психологічним перехрестям між двома континентами, тому літератор, говорячи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названої ним \"романтикою вітаїзму\".
Звичайно, що можна орієнтуватися Україні на сучасні Сінгапур, Південну Корею і Японію, або ж звертати увагу на комуністичний Китай до якого так апелюють комуністи, можна я не проти, але чи зможе українець пристосуватися до азійського способу виробництва? Добре відомо, що усі ці перелічені мною роблять все, щоб зберегти свою цивілізаційну ідентичність і одночасно багато запозичують із Заходу. Ці країни - активні учасники глобального цивілізаційного процесу в усіх його проявах, зокрема в економічній сфері. Світ від цього тільки виграє.
Та, проте українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської. Основною рисою для українців - є перевага особистісного над загальним, тоді як у Азії протилежне - переважання загального над особистим. Для української нації характерний індивідуалізм і саме цей компонент пов'язує нас з Європою. Українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської, іншими компонентами, а саме ставленням до влади.
І, чи зможе українець \"перебуватись\" і стати \"освіченим азіатом\"? Не, думаю, адже для України поглиблення демократизації - це історична доля і сучасна необхідність, яка все більше стає визначальною в євроінтеграційній стратегії.
Для України євроінтеграція - це шлях відтворення національної ідентичності українського народу. Власне, це є шляхом входження нашої держави у процес глобалізації, з усіма його позитивами і негативами, котрий на радість постійно прискорюється, що змушує нашу націю долати цивілізаційні злами, вести пошук і знаходити консенсус з усіх основних питань розвитку людства.
Зближення України і Заходу за збереження пріоритетності завдань, що стосуються відродження української ідентичності, - це нормальний геополітичний процес, в якому об'єктивно повинна бути обидві сторони. Звичайно, що не усі західні тенденції ми маємо приймати, наприклад торгівля органами, ефтаназія, гомосексуалізм, ювенальна юстиція і це ще не повний перелік проблем західного світ, головною з яких є втрати власних національних позицій, що спричинило локальні утворення етнічних груп на території Франції (алжирці), Іспанії (марокканці), Німеччини (турки). Звичайно, ви мені скажете, що наші заробітчани теж утворюють у Європі свої общини, а входження в ЄС на дасть змогу годувальникам повернутись у власні сім`ї, проте це не вирішить ситуацію, люди повертаються туди, де їх чекають, а у нашій країні вони не потрібні, тай там вони вже звикли, а досить страшно змінити свою долю, навіть в очікуванні кращого.
Тому, сьогодні, для України відбувається найбільш відповідальний історичний період - перехід від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це одночасно і період подолання самоізоляції, період інтеграції країни в структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав.
Справді могли краще взагалі нікуди не інтегруватись? Це той, вибір \"стати самим собою\" - це не є політикою самоізоляції, навпаки, це найсильніша політика, що має на меті завойовувати справжню повагу до себе у світової спільноти. Саме, цей підхід повинен стати домінуючим у стосунках із Росією та Заходом. Адже, перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має тільки один вектор виживання - відродження національної ідентичності, тобто зміцнення своєї державності та економічного суверенітету.

http://www.ruthenia.info/txt/vidrodzhenia/surma_i_mech.pdf стор. 67-100