Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми. Основні етапи розвитку української культури ХХ століття: національне відродження (1917 – 1933 рр.); тоталітарне панування “соцреалізму” (1933 – 1956 рр.);

Основні етапи розвитку української культури ХХ століття: національне відродження (1917 – 1933 рр.); тоталітарне панування “соцреалізму” (1933 – 1956 рр.); стихійне піднесення духу національного опору (1956 – 1987 рр.); національно-духовне оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. За короткий час у 1917 – 1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою “українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу – українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як “дерусифікацію пролетаріату”. Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. “Розстріляне відродження” – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початку 30-х – середина 50-х років) в історії української культури ХХ ст. був характерним монопольний диктант соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, “салонний” соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру “соціалістичну, демократичну, народну”, з одного боку, та культуру “буржуазно-націоналістичну, реакційну” – з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934 – 1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм – на офіційному. Проте в 70 – 80-ті роки ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм дає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадянські діячі. Так, в період політичної відлиги (1956 – 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадянської думки відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б.Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, перед усім в західних областях України. Проте головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих “шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М.Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становити одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х років відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 періодичних років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 часопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863 – 1945 рр.), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871 – 1942 рр.), вчений зі світовим ім’ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П. Тутковський, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С.Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащенко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський, Н. Перетц.

У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесенні національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи – “Мистецтво”, “Літературно-критичний альманах”, “Червоний вінок”, “Музагет”, “Гроно”, “Зшитки боротьби”, “Шляхи мистецтва”, “Жовтень”, “Вир революції” тощо.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака (“Заспів”), В. Сосюри (“Червона зима”), І. Кулика (“Мої коломийки”). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини “Сонячні кларнети” і “Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871 – 1940 рр.). Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу. На формування його світогляду й літературно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І.Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у “Літературно-науковому віснику” лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би “змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур”. Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність.

Як поет М. Вороний утверджував прагнення до вищої краси, осягання космосу (“З-над хмар і долин”, “В сяйві мрій” тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний був одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918 – 1919 рр.). Цей видатний діяч української культури ХХ ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках.

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б.Лепкий, В.Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видавництва “Молода муза” (1906 – 1909 рр.) у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети ХХ ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє “поетичний єретизм”, переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890 – 1938 рр.), зокрема його збірка “На грані” (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та оптимізму.

Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка “Будівлі” (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту – у відчуттях, мові, мисленні.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – П. Тичина (1891 – 1967 рр.), котрий після виходу збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) здобув славу “глибоко національного поета”. Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі “неокласиків”. Їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи “Пролеткульту”, проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненням групи “неокласиків” був М. Зеров (1890-1937 рр.) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п’ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового “Камо грядеши?” М. Зеров відповів однозначно “Ad fontes” (“До джерел”).

Основні завдання літератури М. Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з’ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський (1895 – 1964 рр.). Справжній злет творчості поета починається з його збірки “Під осінніми зорями” (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років “Крізь бурю і сніг”, “Синя далечінь”, “Тринадцята весна”, романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладачами з західноєвропейськими літературами.

У 1932 р. після гострої критики за “втечу від життя”, “ідеалізм” і “книжність” М. Рильський змушений був “перебудуватися” і став офіційним радянським поетом, автором “Пісні про Сталіна”, поем “Марина”, “Літо”, “Україна”.

До групи “неокласиків” належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй, 1899 – 1939 рр.), П. Филипович (1891 – 1937 рр.), О. Будгардт (псевдонім – Юрій Клен, 1891 – 1947 рр.). Доля їх складалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об’єднання – “Аспис”, “Ланка”, “Марс”, до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є.Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам’яті народної.

Відомим представником української літератури був Є. Плужник (1898 – 1936 рр.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які “пишуть назавжди”. Даруючи Є. Плужнику збірку своїх поезій “Будівлі”, М.Бажан написав: “Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів”.

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893-1933 рр.). Він поділяв принципи “неокласиків”, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційну радянську ідеологію, спрямованій на формування “пролетарської культури” та “класових цінностей”. М. Хвильовий ототожнював ідеї “Пролеткульту” з хуторянством, критикував політику “масовізму” в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень.

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М. Хвильовий характеризував його як “романтику” вітаїзму”, для якої, зокрема, притаманні цінності “фаустівської етики” – самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, О. Влизько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

Офіційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеологізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття “Україна чи Малоросія?”, де письменник чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового “Вальдшнени”. Безперечно, це один з кращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за не вияснених обставин.

Відомий критик С. Гординський підкреслював, що творчість М. Хвильового має визначну художню цінність, новели “Сині етюди” започаткували нову українську прозу, а твори “Санітарна зона”, “Фрагменти”, “Я (Романтика)”, “Редактор Карк” належать до кращих зразків світової літератури.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті роки в драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі.

В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драматичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецького, Державний Народний П.Саксаганського і “Молодий театр”, який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від “Молодого театру” і з групою акторів створив театр ім. І. Франка.

В основу театральної естетики “Молодого театру” були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п’єс “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г.Гауптмана. Сенсацію сезону були спектаклі “Гайдамаки” Т. Шевченка та “Цар Едіп” Софокла.

Лесь Курбас (1887 – 1937 рр.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 р. Лесь Курбас на основі “Молодого театру” створив новаторське об’єднання – театр “Березіль”. Театральна практика “Березолю” сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов’язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880 – 1915 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п’єса “Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса “Між двох сил” (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В.Винниченка Є. Маланюк. Він писав, що “Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні”.

Широку палітру взаємозв’язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892 – 1937 рр.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляються як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п’єс.

Творчість М. Куліша належить до визначених здобутків української драматургії ХХ ст. Його п’єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми “97” та “Зона”, комедія “Мина Мазайло”, лірична драма “Патетична соната”.

У постановці Л. Курбаса п’єси М. Куліша “Народний Малахій” (1928 р.) та “Мина Мазайло” (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

У 1920 – 1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, О. Петрусенко та ін.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 – 1968 рр.). На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, Й. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О.Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства “Руська бесіда”, “Торбан”, “Боян”.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і “козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко (1887 – 1942 рр.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914 – 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925 – 1927 рр.) та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888 – 1987 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920 – 1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931 – 1938 рр.) тощо.

На етапі національного відродження в 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут (1886 – 1920 рр.) залишив помітний слід в історії, української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до “Української абетки” (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880-1930 рр.), О. Екстер (1882-1949 рр.), В. Єрмило в (1894-1967 рр.) та інші.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холодного (1876-1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч. І. Труш (1869 – 1941 рр.). Йому належить ініціатива створення у Львові “Товариства для розвою руської штуки” (1898 р.), “Товариства прихильників української літератури, науки і штуки” (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу “Артистичний вісник” (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського (1872-1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини “Молох війни”, 1919 р.; “Революціонерка”, 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Губус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882-1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933-1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття “школа Бойчука”, “бойчукізм”. На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники “Об’єднання Сучасних Митців” (ОСМ), заснованого А.Петрицьким (1895-1964 рр.). Він працював у галузі театральної демокрації (зокрема, оформляв вистави “Молодого театру”). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовкушенко, О.Курилас, В. Монастирський, О. Сорохтей.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана “монументальна пропаганда”, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам’ятника Т.Шевченку у Києві 1926 р., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер (1891-1966 рр.).

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр., відомих як час “розстріляного відродження”, коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912-1970 рр.), драматургія О. Корнійчука (1905- 1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою (“Київський вальс”, “Пісня про рушник”, “Стежина”), О. Білашем (“Цвітуть осінні тихі небеса”), отримали народне визнання. Проте у А. Малишка можна знайти чимало кон’юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: “Чимало в книжці велемовності і суєслів’я. Надмірну в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії”.

У 30-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933р. його п’єса “Загибель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п’єси “Платон Кречет” (1934, 2-га ред. 1963 р.), “Правда” (1937 р.), “Богдан Хмельницький” (1939 р.), “Фронт” (1942 р.), “В степах України” (1941, 2-га ред. 1963 р.), “Макар Діброва” (1948 р.), “Сторінка щоденника” (1964 р.), “Пам’ять серця” (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочасному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п’єсах прославили себе актори А.Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нятко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.

Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення “лінії партії”, вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар’єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959-1972 рр.), лауреатом державних премій.

Трагічно склалася доля О. Довженка (1894-1956 рр.) – одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.), “Іван” (1932 р.), “Аероград” (1935 р.), “Щорс” (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна” (1957 р.), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944-1945 рр., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму “Земля” розпочалось його переслідування офіційною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя “Тарас Бульба”, сценарій до якої був написаний у 1940 р. “Автобіографія” та “Записні книжки” О. Довженка засвідчують непересічність його творчої обдарованості.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте значення терміну "українізація".

2. Що таке соціалістичний реалізм?

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку радянської школи.

4. Назвіть шедеври українського кіно.

5. Твори кого з українських радянських письменників Вам подобаються; чому?

6. Назвіть декілька видатних архітектурних споруд, що були збудовані в Україні у період за 80-х р.р. ХХ ст.

7. Музика яких українських композиторів Вам сподобалась?

8. Які пісні українських композиторів ХХ ст. Ви знаєте?

Рекомендована література:

Основна література:(1),(2),(3).

Додаткова література:(9).

Тема 16. Проблеми духовного відродження в незалежній Україні

План вивчення теми

1. Культуротворчі чинники на сучасному етапі.

2. Система освіти та загальні характеристики сучасного культурницького середовища.

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення та систематизація знань щодо основних проблем духовного відродження української культури на сучасному етапі; визначення специфічності прояву духовної і матеріальної культури цієї доби.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Розглядаючи культуротворчі чинники на сучасному етапі слід обов’язково зауважити про питання державної підтримки розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.

Проникнення і адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен “культурним шоком в посткомуністичних суспільствах”. Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним “порядком”.

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не у механічному піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, факторів прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені і залишаються нереалізованими.

Іншою серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний фактор активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи у динаміку культурного процесу.

Для розкриття питаннясистеми освіти та загальних характеристик сучасного культурницького середовища треба зазначити:

Поява на політичній карті світу незалежної України, розбудова власної держави вимагали нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства і будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальносвітові реформаційні процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), яка передбачала кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Суть нової моделі освіти полягали в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі: децентралізації та демократизації управління освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіативності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Необхідно було реформувати потужну систему, яка охоплює понад 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 15 мільйонів учнів та студентів. У ній зайнято понад 2 мільйони фахівців. Тобто, кожен третій громадянин України сьогодні навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій. Відбулась певна деідеологізація та демократизація навчального процесу. Зміцнився зв’язок освіти з національною історією, культурою і традиціями. Стало можливим забезпечити свободу творчості педагогам-новаторам. Урізноманітнився спектр навчальних закладів, що дозволило врахувати інтереси підростаючого покоління, а також реальні потреби суспільства. На початку 90-х років діяло 4,3 тис. шкіл поглибленого вивчення окремих предметів, 179 гімназій, 130 ліцеїв. У системі вищої освіти виникло понад 500 недержавних навчальних закладів. Мета їхнього створення – оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефіцитних спеціальностей. Відбулось поступове утвердження у сфері освіти української мови.

Проте всіх очікуваних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, вона потрапила у зону глибокої кризи. Її фінансування, як і раніше, здійснювалось за залишковим принципом. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, а вже 1994 р. – лише 9,5%. Загострилась проблема невідповідності матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. У 1994 – 1995 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, а технічними засобами навчання – лише на 7-10%.

В результаті на нечувано низький рівень впав соціальний престиж педагогічної діяльності і різко загострилась кадрова проблема. Вже на середину 90-х років через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи України втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25 відсотків майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994 – 1995 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з них кандидати та доктори наук. Кадрова ситуація стабілізувалась лише в кінці 90-х років.

Важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. В середині 90-х років загальна чисельність наукових кадрів в Україні була вдвічі більшою ніж у Франції і становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Національна академія наук України. Всесвітнє визнання мають вітчизняні наукові школи з матеріалознавства, ракетобудування, зварювання металів, металургії, біології, виробництва штучних алмазів та ін.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій. Відбувається постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Вона знизилась до 1,4% проти 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси.

Недостатньою є матеріальна база, обмеженим доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10 – 15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступ до найновішої інформації фактично має лише декілька відсотків фахівців.

Знижується ефективність функціонування наукових установ. Питома вага розробок, що за своїм техніко-економічними характеристиками перевищують кращі світові аналоги, впала у 4,1%. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах.

Відбувається внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики. Цей процес веде до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем, а також втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівців ООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації вітчизняної науки може стати незворотним, якщо країну залишить 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливим є і внутрішній “відплив умів”. Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що тисячі науковців перейшли на роботу до комерційних структур.

Суперечливі процеси відбуваються і в сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернуто забуті та заборонені імена Миколи Зерова, Миколи Куліша, Григорія Косинки, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Миколи Хвильового та ін. На книжкових полицях з’явилися твори літераторів української діаспори – Івана Багряного, Василя Барки, Олега Ольжича, Устима Самчука, Олени Теліги та ін. Ці два процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українську літературу, повернули українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності – висока політизація суспільства. За цих обставин різко зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення – перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо – тематика публіцистичних творів Олеся Гончара, Івана Драча, Івана Дзюби, Ліни Костенко, Павла Мовчана, Бориса Олійника, Романа Іваничука, Володимира Яворівського та ін.

Характерними рисами літературного процесу є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляється у розширенні жанрового і стильового спектрів літератури; збереження та творче переосмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; переосмислення місця і ролі митця в літературі та суспільному житті. Про життєздатність та перспективу вітчизняної літератури свідчить поява нової генерації літераторів.

Незважаючи на економічні негаразди, розвивається національний театр. Український театр впевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка у Німеччині, Львівського академічного театру імен М. Заньковецької – у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі. Національна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і визнання Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складний час переживає кінематограф. Ще 10-15 років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося до кількох на рік, а чисельність кіноустановок – в десятки разів. Якщо 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже 1996 р. – лише 0,4 рази. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття “рідне кіно”.

Динамічні процеси відбуваються у царині української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях “Червона рута”, “Таврійські ігри”, “Доля” (Чернівці), “Мелодія” (Львів), “Оберіг” (Луцьк), “Тарас Бульба” (Дубно) тощо.

У культурній сфері, простежується тривалий період маргінального стану культури, коли старі ідеали та орієнтири вже втрачені, а нові ще відсутні; скорочення мережі установ культури; повільне формування правової бази для культури, мистецтва, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; обмежене фінансування культури; комерціалізація культурної сфери, яка за відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на межу виживання значну частину творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними ідеалами; прогресуюча культурна деградація населення.

Характерною є неоднозначність процесів, що відбуваються в гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар’єри були недоступними; стимулює творчу активність сучасних митців. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, розбещеність, антигуманність, вона в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства.

Отже, різноспрямовані тенденції в культурній сфері утворили надзвичайно складний і суперечливий клубок протиріч, в основі яких лежить взаємодія західних, національно-традиційних цінностей і цінностей радянської доби. Процеси, що відбуваються у культурній сфері сучасної України, складні, суперечливі й неоднозначні. Позитивні паростки нового з’являються у вкрай несприятливих умовах, часто один і той самий культурний фактор стимулює появу полярних результатів.

Питання для самоконтролю

1. Вкажіть основні тенденції розвитку української культури періоду незалежної держави.

2. У чому полягає небезпека поширення “масової культури” для розвитку української національної культури?

3. Які особливості розвитку сучасної української освіти?

4. Назвіть галузі науки, в яких українські вчені мають світовий пріоритет.

5. Охарактеризуйте сучасний стан розвитку української літератури.

6. Творчість яких письменників українського зарубіжжя стала відомою українському читачеві в останні роки?

7. Дайте аналіз головних проблем сучасної української культури та визначте роль культури в подальшому розвитку держави.