Концепції «богоугодного володаря» і князівського єдиновладдя. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Феодосій Печерський. Нестор.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція «богоугодного володаря» (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція «князівського одновладдя» (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Представниками концепції «богоугодного» володаря сфор­мулювали наступні ідеї:

- «духовного проводу над світською владою»;

- ідею не­обхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню;

- ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

- ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Автори другої концепції вважали, що:

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Нестор Літописець у «Повісті временних літ» подав лаконічну характе­ристику першого київського митрополита: «Іларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релі­гійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».

«Слово про закон і благодать»— визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037–1050 митрополитом Іларіоном. Це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» і «благодаті». «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода.

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідеюрівноправностівсіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного на­роду (іудеїв) пройшов, тепер, народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кі­нець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичницт­ву. Руський народстав врівні з іншими християнськими народа­ми як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У «Слові» стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Сло­ва» виступає за легітимність, моральність великокнязівської вла­ди, її династичний характер, централізм управління в державі.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на ко­ристь «самодержця»усоюзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, ве­ликий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людь­ми. Він зобов´язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі. Ряд­ки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і ми­лосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Інши­ми словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за за­коном, милосердя і справедливість до підданих —необхідні якостіверховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був при­таманний Ярославовим книжникам.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховноївлади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію»світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Феодосій Печерський — святий Православної церкви, один із основоположників чернецтва на Русі, видатний церковний і політичний діяч другої половини XI ст. Був ігуменом першого руського Києво-Печерського монастиря.

Феодосій — автор монастирського Статуту грецького зразка, відповідно до якого в життя монахів запроваджувалася повна рівність, однаковий одяг, спільність майна і т. ін. Проповідував думку, що шлях до спасіння пролягає через зречення людиною усього земного, гріховного, пов’язаного зі світом диявола. Головну увагу звертав на сутність людської душі, її призначення. Висунув ідею духовного контролю над світською владою.

Феодосій був противником згубних для держави князівських міжусобиць, осуджував Святослава, який позбавив влади свого брата Ізяслава — законного спадкоємця Ярослава Мудрого.

Феодосію Печерському приписується авторство близько 10 послань до князів Ізяслава та Святослава Ярославичів, моралістичних повчань, звернених переважно до печерської братії (»Про терпіння», »Про любов», »Про тст.», »Про душевну користь» та ін.), молитов тощо, в яких він проповідував основи християнської моралі. Твори Феодосія Печерського, відомі, зокрема в українських збірниках XVI—XVIII ст., набули значної популярності. Його вважають творцем так званої печерської ідеології, яка привнесла в давньоруську духовну думку вплив містико-аскетичних положень візантійського, передусім афонського, чернецтва. Збереглося 11 творів: два послання, вісім повчань, одна молитва.

Нестор Літописець - київський літописець та письменник, чернець Києво-Печерського монастиря. Вважається упорядником (за іншою версією автором) Повісті минулих літ.

Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування навколо нього усіх князів - це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави. Літописець Нестор в своїй „ Повісті" „ прив'язував" історичні події до часу правління представників князівських династій: на зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів. І в цій непослідовності літописця полягає цінність літопису, в якому вбачається політична злободенність, досвід, спостереження. Це ж можна сказати не тільки про його політичну ідеологію, але й про його світобачення взагалі.