Козацький період українського державотворення

Запорізька козацька республіка. Запорізька Січ була продовжувачем державотворчої традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні цього слова, але мала стільки виражених ознак державності, що її цілком справедливо називають козацькою республікою.

Виникнення Запорозької Січі – громадсько-політичної і військової організації українського козацтва, яка склалася в пониззі Дніпра наприкінці ХV – поч. ХVІ ст., пов’язане, з одного боку, посиленням гніту польських і литовських феодалів, які, колонізуючи землі Київщини, Переяславщини, Канівщини, підкоряли собі і місцеве населення, яке, рятуючись від поневолення, втікало вниз по Дніпру; а з другого – у зв’язку з потребою Подніпров’я і всієї України боронитися від набігів з Криму татарських орд. Це змушувало козаків (вільних людей) об’єднуватися, створювати укріплення – городки, засіки („січі”) і зі зброєю в руках захищати свою свободу, відбивати навали татарських набігів. З часом розрізнені січі об’єдналися в єдину військово-політичну організацію, що одержала назву Запорізька Січ.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному - на 5–10 паланок. Курінь – житло і самостійна частина війська, паланка – невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

Доступ на Січ був вільним, за власним бажанням козак вибирав курінь і йому давали нове ім’я. Військо поділялося на січових і волосних козаків. Перші – люди не жонаті, „лицарство”. Інші, сімейні козаки, не мали права проживати на території Січі і селилися на її околицях, займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами і промислами.

Вищим, так би мовити законодавчим, органом влади Запорозької Січі була загальна рада (коло), брати в якій мали право всі без винятку козаки. На ній вирішували всі найважливіші питання Січі: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з іншими країнами, розподіл земельних угідь тощо. Нерідко козацька рада виступала як вища судова інстанція. За традицією козацькі ради, як правило, збиралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини.

Вища виконавча влада на Січі належала Кошу в особі кошового отамана. Обраний загальною військовою радою Кіш, керуючись її рішенням, втілював в життя основні напрямки політики Запорізької Січі в межах її „вольностей”. Не було письмово регламентовано повноважень між радою і кошем. Кіш – кошовий отаман і кошова старшина – суддя, осавул, писар. Кошовому отаману належала військова, адміністративна і судова влада. Другою особою був військовий суддя, військову документацію вів писар, реалізацію рішень, ухвалених кошовим отаманом чи військовою радою, здійснював осавул, а на випадок війни – й обозний, що відав боєприпасами і провіантом.

Особливе місце в житті товариства відводилося курінному отаману – начальнику куреня, своєрідного козацького земляцтва. Обирався на курінній раді. Він приймав до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном.

Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських і суспільних питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. У інших суспільних формах і при тій історичній ситуації (оточення ворогами) Січ вижити не змогла б. Життєдіяльність її забезпе-чувалась відносною внутрішньою стабільністю та громадською злагодою.

На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Коша війська Запорізького. Він матеріально підтримував діяльність міських братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів. Захист українських земель від посягань інтервентів, захист православної віри, суб’єкт міжнародної діяльності, своєрідний центр визвольного руху – характерні ознаки Запорізької Січі. Це була своєрідна суспільна організація, яка за своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Вона вражала сучасників своїм демократизмом. Багаторічне існування Запорізької Січі становило наступний етап формування української етнічної державності.

Нове державне утворення, створене вперше у вітчизняній історії простим народом, докорінно відрізнялося від більшості тогочасних держав. У Запорізькій Січі не було ані феодальної власності на землю, ані кріпацтва, ані поділу людей на стани. Замість феодального примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився принцип використання найманої праці, що безпосередньо сприяло розвитку більш прогресивних буржуазних відносин. Було започатковано той державний організм, який згодом знайшов свій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення в наступну історичну добу – період Хмельниччини.

Українська козацька держава. Гетьманщина.На початку
ХVII ст. тогочасна інтелігенція не підготувала основ державності і не вміла мислити державними категоріями. Тому державотворчі концепції створювалися під час війни. Велику роль у процесі відродження української державності відігравала особиста постать гетьмана Б. Хмельницького.

Б. Хмельницький, по-перше, чітко вказував на право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, по-друге, виступив за утворення такої держави; по-третє, гетьман сформував положення про соборність Української держави; по-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Тобто він був творцем Української національної держави.

Українська козацька держава періоду Б. Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками. Вона була республікою.

Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацької старшини – нової генерації української панівної верстви. На її чолі був гетьман, обраний військовою радою в Запоріжжі на невизначений строк. Він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами іноземних держав. Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження влади в його руках призвело до того, що військові ради і навіть ради старшини скликалися зрідка: найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно. Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів тощо.

Друга ознака – територія. Держава охоплювала території колишнього Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв. км).

Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів були створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше – 10). Виникло нове правління – своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні та городові отамани. Магістрати та ратуші здобули право самоврядування. Вищим органом влади вважалася військова (або генеральна) рада, яка вирішувала політичні, військові й господарські справи.

Участь у військовій раді мали право брати всі козаки. У раду генеральної старшини входили гетьман, генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. Вирішували найважливіші проблеми держави: питання цивільної адміністрації, судочинства, фінансів, земельних справ і т.д.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове правління. Тут розглядали всі документи, що поступали від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних договорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого. Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової. У кожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

Четверта ознака – суд і судочинство, правова система. У цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Магдебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648 р. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права. З’явилося й нове джерело права – гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов’язковими для всього населення України.

П’ята ознака – фінансова система та податки. У надзвичайних скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове становище України. Скарбниця наповнювалася завдяки збиранню податків з селян, ремісників і купців, а також частково з рядових козаків. Українська шляхта, козацька старшина, духовенство нічого не сплачували. Податки збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок.

Для збирання податків було створено фінансовий апарат, фінансами відав генеральний підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники здійснювали керівництво фінансами. Гетьман став карбувати власну монету.

Шоста ознака – зміни соціально-економічного устрою. Козацтво перетворилося у привілейований стан. За ним закріпилось право власності на землю, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Були порушені соціальні перепони, виникла можливість змінювати соціальні стани (селянам переходити в козаки і міщани).

Економічні зміни Б. Хмельницького мали на меті скасувати велике магнатське і шляхетське землеволодіння поляків і уніатів, обмежити землеволодіння українських феодалів і передати землю козацтву, українській дрібній шляхті та духовенству. Протягом війни значні ділянки землі були захоплені також рядовими козаками та селянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан і вільних селян. Основною формою господарювання стало вільне дрібне землеволодіння. Землю селяни могли передавати у спадщину, закладати, продавати.

Сьома ознака – військо. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну найману армію.

Восьма ознака – міжнародні відносини.

Отже, українська державність у середині XVII ст. існувала вже у завершеному вигляді.

„Березневі статті” 1654 р. Б. Хмельницького, які були осно-вою договору між Україною і Московією, фактично офіційно узаконили державний суверенітет України, її державно-політичний та економічний лад. Єдине обмеження – зовнішньополітична діяль-ність (відносини з Польщею і Портою). Крім того, Україна мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибутків (за Б. Хмельницького цього не робилося).

Подібний статус свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичний протекторат. Було встановлено своєрідний конфедеративний зв’язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха.

У результаті періоду Руїни і посилення Російської держави остання стала проводити політику поступової ліквідації української державності. У 1764 р. було ліквідовано гетьманство, 1775 р. – Січ, 1781 р. – адміністративно-територіальна система. Запроваджу-валися намісництва, а невдовзі – губернії та повіти, що мали всі типові для Росії органи місцевого управління та самоврядування. У 1783–1784 рр. ліквідована козацька армія, 1783 р. офіційно запроваджується кріпосне право.