Громадські об’єднання у Сполучених Штатах Америки

У Сполучених Штатах існує багато тисяч різноманітних об’єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об’єднання підприємців і фермерів, спілки споживачів, екологічні та культурні об’єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності громадських об’єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі)та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня у політичному житті країни далеко не однакове. Вирішальне значення мають дві політичні партії – Республіканська й Демократична(у Сполучених Штатах двопартійна система), які організувалися на федеральному рівні ще в ХІХ ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабської праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр., одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлися, хоча багато розбіжностей зберігається і нині.

Республіканці у внутрішній політиці виступають за скорочення масштабів програм допомоги держави соціально вразливим верствам населення, а в зовнішньополітичній сфері вимагають кардинального скорочення фінансової допомоги державам що розвиваються. Демократи зі згаданих питань займають цілком протилежну позицію. Партії почергово змінюють одна одну біля керма влади; частими є складні випадки співвідношення позицій партій у вищих владних структурах, коли Президент є представником від однієї партії, а більшість у Палатах Конгресу (обидві Палати представницького органу формуються в однаковий спосіб, що часто забезпечує аналогічну розстановку партійних сил у Палатах) представляє інтереси іншої партії. Така ситуація у Сполучених Штатах називається “розділеним правлінням” і є звичайною в умовах двопартійної системи. Поряд із тим, яка б партія не перебувала біля керма влади, у країні владарює двопартійна консервативна коаліція, яка майже повністю контролює розвиток внутрішньої політики[21].

Оскільки у Сполучених Штатах Америки подібний до європейського потужний робітничий рух так і не сформувався, у традиційних (правлячих) партій не з’явилося конкурента (сильної партії лівого толку), який змусив би їх до кращої організованості. Як наслідок, правлячі партії залишилися швидше форумами взаємодопомоги та узгодження інтересів, ніж високорганізованими структурами із чіткою ієрархією[22].

І республіканська, і демократична партії не мають постійних програм, їх замінюють маніфести, які з’являються у період передвиборних кампаній (головним чином під час виборів Президента). Обидві партії не мають фіксованого членства (лише в деяких штатах республіканці мають членські білети), а членами партії вважаються усі ті, хто голосував за кандидатів відповідної партії[23]. Партіям не відомі фіксовані членські внески; проблему фінансового забезпечення партій вирішують так звані нотаблі. Раз у чотири роки для висунення кандидатури Президента партії скликають національні з’їзди; у період між з’їздами діють національні партійні комітети, що обираються на з’їздах.

Діяльність партії забезпечується постійним професійним партійним апаратом, структура якого пристосована до виборів. Голова нижчого партійного органу (“капітан”), що діє на виборчій дільниці, призначається партійним органом вищого рівня. Партійні комітети діють у районах крупних міст, містах, штатах, графствах. Комітети формуються з місцевих функціонерів, бізнесменів і, як правило, не обираються, а створюються шляхом домовленостей між місцевою політичною та бізнесовою елітою. Національний комітет, який очолює цю систему, великої ролі не грає, політику партії визначає її лідер. Головна ціль комітету – забезпечити перемогу партії на президентських виборах.

Заявку на лідерство в партії робить перед президентськими виборами той чи інший відомий політик, звичайно сенатор чи губернатор штату. Лідерство є змінним і визначається тим, скільки штатів і які з них підтримають відповідну кандидатуру на первинних виборах[24].

Республіканська й демократична партії у виборчій кампанії стосовно інших партій користуються певними привілеями (така дискримінація вважається допустимою, оскільки вся партійна діяльність у Сполучених Штатах зорієнтована на двопартійну систему і за інших умов не могла б бути ефективною): висунуті двома головними партіями кандидати реєструються автоматично, тоді як кандидати інших партій, для того, щоб балотуватися, повинні отримати на первинних виборах певне число голосів чи зібрати під своєю заявою певне число підписів виборців (у різних штатах від 3 до 5 %).

До партій федерального значення відносяться також Соціал-демократична партія, Соціалістична партія праці, Міжнародна партія зелених, Американська незалежна партія, Прохібіціоністська партія[25], Комуністична партія (у деяких штатах заборонена законодавством як екстремістська). Комуністична партія ніколи не мала в американському суспільстві яких-небудь значимих позицій; ніколи комуніст не обирався до Конгресу, хоча такі висування, як і на посаду Президента та Віце-президента мали місце.

Значну роль у політичному житті Сполучених Штатів Америки відіграють комітети політичних дій (політичні комітети), масове виникнення яких припадає на 80-ті рр. ХХ ст. Політичні комітети формуються партіями, суспільними об’єднаннями, політичними діячами з метою підтримки відповідних кандидатур на виборах, насамперед шляхом збору фінансової допомоги. Діяльність комітетів, допустимі розміри пожертвувань регулюються федеральним законодавством.

Дуже важливими учасниками державно-політичного життя, іноді нарівні з головними партіями є лобі: приватні особи та лобістські групи тиску, що діють у Палатах Конгресу. Лобісти є оплачуваними агентами крупних промислових груп, фірм, банків, суспільних об’єднань, що мають своєю метою сприяти чи перешкоджати прийняттю відповідних нормативних актів в інтересах тих осіб чи організацій, які вони представляють. Діяльність лобістів від 1946 р. легалізована і є професійною: спеціальним законом вони зобов’язані реєструватись у клерків Конгресу та надавати інформацію, чиї інтереси вони представляють, хто фінансує їхню діяльність і який їхній особистий гонорар. Вважається що лобізм не посягає на незалежність Конгресу і є механізмом, який наближує представницький орган до практичних потреб суспільних груп[26]. Достатня відкритість лобі у Сполучених Штатахв дає змогу здійснювати суспільний контроль за тим, у чиїх інтересах приймається той чи інший закон.

В умовах високого рівня розвитку засобів масової інформації[27] останні справляють вагомий вплив на суспільну свідомість і перетворюються на дієвий фактор політики. Цензури у Сполучених Штатах не існує, однак інформація, насамперед рекламного характеру, може бути обмежена з мотивів захисту здоров’я населення, його моралі.

У Сполучених Штатах Америки часто проводяться опитування населення з відповідних питань, що мають на меті з’ясування суспільної думки.