Відносини України із США та європейським союзом

Як усякий глобальний процес, розширення Євросоюзу матиме для України низку позитивних і негативних наслідків. До позитиву в середньо- і довготерміновій перспективі належить передусім те, що об'єднаний ринок 25 європейських країн з населенням 450 млн. осіб може стати найбільшим у світі споживачем українських товарів. Для ЄС зростає роль України у зовнішньоекономічній сфері. Відкриваються можливості розвитку деяких конкретних напрямів - легальна міграція і пересування людей; інтеграція в транспортну, енергетичну і телекомунікаційну мережу і європейський дослідницький простір; нові інструменти захисту і сприяння інвестиціям; підтримання інтеграції в глобальний ринок.

Є перспективним ринок товароперевезень: товарообіг Схід - Захід, за прогнозами до 2010 р., становитиме 158 млрд. дол., значна частина яких може поступити в Україну. Важливу роль могла б відіграти укладена угода з ЄС про використання українського потенціалу у галузі авіаційних перевезень. Додаткові стимули одержить прикордонне співробітництво з країнами ЦСЄ, що сприятиме збільшенню обсягів прикордонної торгівлі і реалізації спільних проектів. Україна може посилити свої конкурентні переваги в секторах, що є чутливими до конкуренції за ціновими параметрами, оскільки в нових країнах ЄС зростатиме вартість виробництва через запровадження загальних соціальних норм і стандартів. Крім того, зросте зацікавленість ЄС в посиленні безпеки кордонів України по всьому периметру і зростання її ролі як чинника регіональної стабільності, особливо в контексті розв'язання придністровського конфлікту.

До негативних наслідків для України, зокрема в короткотерміновій перспективі, можуть бути віднесені такі:

— скорочення експорту в країни Балтії на 15-20 % (на 20-90 млн. дол.) і подорожчання експортних та імпортних товарів через припинення вільної торгівлі з Естонією, Латвією і Литвою;

— погіршення конкурентних позицій з експорту деяких товарів середньої технологічності через поширення на нових членів ЄС європейських угод з лібералізації торгівлі, а також митних преференцій, які надаються країнам, що розвиваються. До таких товарів належать електрообладнання, електроенергетичні машини та обладнання, одяг і аксесуари, меблі і особливо чорні метали;

— запровадження в нових країнах ЄС нетарифних обмежень, технічного, санітарного, фітосанітарного, ветеринарного контролю, що для української сільськогосподарської продукції може спричинити повне закриття цих ринків. Для металургів, якщо не буде досягнуто угоди з ЄС про збільшення квоти, це означає втрату до 250 млн. дол.;

— втрата традиційних ринків збуту в нових країнах унаслідок поширення на них антидемпінгових заходів ЄС, що стосуються України. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, на початок 2005 р. діють антидемпінгові санкції по восьми групах товарів хімічної і металургійної продукції;

— деякі транспортні проблеми і зменшення обсягів пасажирських перевезень унаслідок введення візового режиму з новими членами ЄС, особливо в прикордонних областях України;

— підвищення вимог до технічного стану транспортних засобів, котрі в'їжджають на територію нових країн ЄС, вилучення окремих українських перевізників з їх ринку;

— введення складніших технологічних схем пропуску через державний кордон людей, транспортних засобів і вантажів;

— зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів через неконкурентоспроможність товарів країн СНД, які є сусідами України;

— зменшення обсягів торгівлі товарами військового призначення і надання послуг з їх ремонту й модернізації;

— ускладнення умов для контактів між представниками ділових кіл, що може призвести до деякого згортання торгово-економічних зв'язків і туризму;

— обмеження доступу робочої сили на ринки праці нових країн ЄС, виникнення проблем з працевлаштуванням громадян і депортація нелегально працюючих у цих країнах, що призведе до зменшення обсягів валютних надходжень, особливо у західні регіони України.

Загалом від розширення ЄС Україна (на думку ряду фахівців) більше програє, ніж виграє. За незалежними оцінками, після 1 травня 2004 р. український експорт у країни ЄС-25 може скоротитися до 1 млрд. дол. Для деяких українських підприємств європейський ринок може взагалі закритися.

У довготерміновій перспективі варто враховувати фактори, які нададуть позитивного впливу лише після завершення періоду адаптації. Це насамперед - загальне зниження середньозваженого митного тарифу в нових країнах ЄС. Крім того, уніфікація митних та інших торговельних процедур, яка приведе до скорочення українського експорту на початковому етапі, згодом чинитиме позитивний вплив на розвиток торгівлі. Експортерам з України при поставках в ЄС не потрібно буде двічі проходити, як раніше, різні процедури на двох кордонах. При цьому наявність загального 1400-кілометрового кордону з Євросоюзом відкриває широкі можливості для розвитку торговельно-транзитної інфраструктури України, виробництва, орієнтованого на експорт в ЄС, і прикордонної торгівлі.

Як вважають фахівці, подолати негативні наслідки розширення Євросоюзу можливо лише спільними діями України і ЄС. Це може бути:

— збільшення розмірів квот на поставки української сталеливарної продукції до рівня не нижче середньорічних обсягів поставок цієї продукції в країни ЄС-10 за останні три роки;

— встановлення тимчасового режиму на імпорт у нові країни ЄС української продукції, яка зазнає дії антидемпінгових заходів, на період, необхідний для перегляду цих заходів;

— поширення на Україну «соціальних» преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС;

— допомога Україні у створенні системи моніторингу якості продукції згідно з європейськими нормами;

— допомога в удосконаленні системи стандартизації і підтвердження відповідності України діючим в ЄС стандартам, нормам і правилам. Створення нормативно-правової бази визначення результатів робіт з оцінки відповідності українських органів сертифікації;

— цільова підтримка, зокрема із структурних фондів ЄС і Європейського інвестиційного банку, інвестиційних проектів країн ЄС-15 в Україні у пріоритетних для сторін сферах (енергетика, транспорт, екологія);

— залучення України до реалізації галузевих програм ЄС у сфері енергетики, екології, науки, освіти;

— розвиток трансприкордонного співробітництва з розширеним ЄС на основі єдиного фінансового інструменту, побудованого за принципами діючих для країн ЄС-15 програм;

— визначення повного ринкового статусу економіки України в контексті антидемпінгового законодавства ЄС;

— поширення на нові країни ЄС елементів лібералізації візового режиму для громадян України з урахуванням досвіду Польщі і Угорщини. Визначення умов і часових меж для введення в перспективі безвізового режиму між Україною і державами ЄС.

Країни ЄС на початку XXI ст. виступають одним із найважливіших і вагоміших геополітичних центрів майбутнього багатополюсного світу. 25 країн - членів Євросоюзу відіграють все рельєфнішу роль у світовій політиці. За прогнозами фахівців, роль ЄС у міжнародних відносинах невпинно зростатиме й надалі, що зумовлено багатьма чинниками. Чи не найважливішим серед них є майбутнє розширення Євросоюзу.

Наявна доктрина розширення Європейського Союзу дає змогу будь-який європейській демократії претендувати на членство в ньому. Відмова у проханні про приєднання може спиратися на два інституційно закріплені постулати: невідповідність країни-претендента всім критеріям вступу; неготовність або й небажання Спільноти прийняти до своїх лав нового члена.

З огляду на потреби поглинання 10 нових держав-членів, а в близькій і середньотерміновій перспективі - всього Балканського регіону, Євросоюз нині справді обмежений у своїх можливостях рухатися далі на Схід. У цьому контексті видається вельми вірогідним, що до кінця 2013 р. - терміну дії нової рамкової програми фінансування Союзу на 2007-2013 рр. - до ЄС приєднаються лише запрограмовані країни-кандидати з ПівденноСхідної Європи: Болгарія, Румунія, Хорватія та, ймовірно, Македонія (і за подання нової заявки - Норвегія). Нинішня жорстка дискусія щодо обсягів і розподілу євробюджету на цей період автоматично переносить принаймні на 2014 рік перспективу офіційного набуття членства для таких держав, як Туреччина та Україна.

Курс нового українського керівництва на європеїзацію України відкриває перед нашою державою реальні європейські перспективи. Звичайно, на цьому шляху необхідно розв'язати цілий комплекс проблем. Серед внутрішніх найактуальнішими є системна і глибока модернізація економіки, приведення соціальних стандартів до середньоєвропейського рівня, адаптація національного законодавства до законодавства Євросоюзу, поглиблення і радикалізація демократичних засад українського суспільства та багато інших.

До внутрішніх проблем додаються й зовнішні неоднозначні для України чинники - «вантаж» торішнього розширення ЄС, конституційна та бюджетна криза в європейському співтоваристві, запуск переговорного процесу з Туреччиною, ревна щодо української євроінтеграції позиція Росії, котра прагне втримати Київ у сфері свого впливу, зокрема використовуючи механізми ЄЕП.

Ураховуючи дані чинники, найоптимальнішим сценарієм інтеграції нашої держави до ЄС є такий:

1. Стати «найкращим сусідом»(2005-2007рр.). Українське керівництво розпочало масштабну програму європеїзації та соціально-економічної модернізації країни. При цьому уряд зосереджується на конкретних короткотермінових цілях і заходах, передбачених у Плані дій «Україна-ЄС». Набуття Україною членства в СОТ і реальні успіхи в реалізації Плану дій, відзначені у звіті Єврокомісії за 2006 р., дозволяють нашій державі розпочати переговори про створення зони вільної торгівлі з ЄС. Паралельно Україна приводить своє законодавство у відповідність до пріоритетних сфер нормативно-правового доробку ЄС. У результаті наша держава постає як один із «найкращих сусідів» ЄС.

2. Стати країною-кандидатом на членство в ЄС (2007-2010 рр.). Отримавши підтвердження своїх перших успіхів від Єврокомісії й заручившись попередньою підтримкою «східно-європейського лобі» в межах розширеного Союзу, уряд України подає офіційну заявку на членство в ЄС. З огляду на досягнуті результати і продовження курсу глибоких реформ, Євросоюз визначає за Україною статус країни-кандидата й ухвалює рішення про початок переговорів про вступ.

3. Стати державою-членом (2010-2015 (2019) рр.). На завершальному етапі зближення Україна та ЄС переходять до повної лібералізації взаємної торгівлі й ведуть переговори про вступ. Водночас стає реальною зона вільної торгівлі та безвізовий режим між ЄС і Росією, що дозволяє уникнути негативних наслідків від української інтеграції до ЄС для економічних, торговельних і людських зв'язків між Україною та її північним сусідом. У результаті цілеспрямованих зусиль української сторони і паралельного реформування спільної сільськогосподарської політики з боку Євросоюзу обидві сторони завершують переговори про вступ. Залежно від того, скільки часу триватимуть ці переговори і ратифікація договору про приєднання, Україна зможе набути офіційного членства у період 2015-2019 рр.

Прагнення України до інтеграції в європейську співдружність було зафіксовано, ще у Декларації про державний суверенітет в якій було сказано, що рух в Європу є пріоритетним для нашої держави. Подібна позиція була зафіксована й у Законі «Про основні положення зовнішньої політики України», що був прийнятий Верховною Радою в 1993 р. Рух української держави до Європи збігся із наростанням інтеграційних процесів у Старому Світі. 7 лютого 1992 р. було підписано Маастрихтську угоду, що поклала початок створенню Європейської Союзу.

На початку становлення української державності політичні та економічні стосунки з Європейським Союзом мали радше декларативний характер. У цьому виявлялася «двошвидкісна» політика країн-лідерів Європи стосовно до нових державних утворень на Сході. Економічна криза та відсутність політичної стабільності, неврегульоване питання Чорноморського флоту гальмували ініціативи країн Європи в Україні. В 1994 р. Україна підписала угоду про свої наміри війти до ЄС й одразу ж ратифікувала її. Європейським же країнам знадобилося аж 4 роки, щоб з певним пересторогами завершити процес ратифікації цієї угоди. У своїй інаугураційній промові президент Л. Кучма в 1999 р. оголосив про наміри увійти до ЄС за кілька найближчих років. Однак такі заяви були розцінені в Брюсселі як передчасні, оскільки кожному «новачку» необхідно виконати цілу низку вимог - так званих Копенгагенських критеріїв. Серед них - узгодити законодавство з європейськими стандартами, гарантувати верховенство права та громадянські свободи своїм громадянам, волі високі показники економічного зростання тощо. Політична криза, що розгорнулося в Україні 2000 р., та загострення внутрішньополітичної боротьби в державі на парламентських виборах 2002 р., а також на президентських виборах 2004 р. значно зашкодили євроінтерграційним процесам. Керівництво країни неодноразово критикували на Парламентській Асамблеї Ради Європи за утиски журналістів та порушення права громадян на вільне волевиявлення. До того ж соціологічні опитування, проведенні Українським центром політичних та економічних досліджень імені Разумкова, свідчать, що 31 % населення віддає перевагу інтеграції у межах СНД, 26 % - російсько-українському союзу, 29 - євроінтеграції.

Непросто склалися стосунки і в галузі економічного співробітництва. В 1992 р. Уряд України прийняв закон, що мав сприяти залученню іноземних інвестицій. Однак, високий рівень корупції, недосконалість або просто відсутність законодавства, високий рівень втручання держави в економіку створили несприятливі умови для іноземних інвесторів. Крім того вже у 1997 р. іноземні компанії були позбавлені податкових пільг, а в 1999 р. іноземні інвестиції почали обкладатися ПДВ та митом. До того ж іноземні компанії, через недосконале законодавство та високий рівень корумпованості керівництва країни, майже повністю були усунені від процесу приватизації. За оцінками фахівців, лише половина приватизованих компаній контролюється іноземними інвесторами, а 20 % цієї частини - майже 300 млн. дол. - надходження з офшорних рахунків. Тому реальна участь іноземних підприємців у приватизації ще менша. Західні бізнесмени майже повністю були витіснені з таких привабливих галузей, як металургійна, паливна, енергетична. Натомість іноземні інвестори - це переважно дрібні підприємства та офшорні кампанії, що вкладають кошти в легку промисловість та комунікації. Незважаючи на несприятливі умови, українська економіка має достатньо привабливих проектів для співробітництва з розвинутими країнами Європи та США. Так, дев'ять найбільших транснаціональних кампаній, серед яких Соса-Соlа, МсDonald’s, Рhіlір Моrrіs, інвестували у вітчизняну економіку на 2000 р. майже 996 млн. доларів.

Нелегко складалися відносини нашої держави зі світовим лідером - Сполученими Штатами Америки. Вже на Мінській та Алма-Атинській зустрічах, які оформили розпад СРСР, Л. Кравчук заявив про бажання України згідно з Декларацією про державний суверенітет позбутися ядерної зброї. У цей період США спрямували всю свою політику на те, щоб домогтися спільного контролю над ядерними озброєннями на території колишнього СРСР. Україна перебувала під постійним тиском з боку США. У травні 1992 р. президент Л. Кравчук підписав Лісабонський протокол, за яким Україна визнавалася правонаступницею СРСР, зокрема щодо розподілу ядерного арсеналу, а також зобов'язувалася приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Питання відмови від ядерної зброї на тлі погіршення стосунків із Росією та досить напруженого конфлікту навколо Криму потребувало від українського парламенту неабиякої політичної рішучості. З великими труднощами Лісабонський протокол було ратифіковано лише в листопаді 1993 р. з певними зауваженнями та поправками. Тоді прагматичний підхід узяв верх над популістською риторикою.

Сьогодні також лунають критичні висловлювання на адресу цього політичного рішення, але слід пам'ятати, що відмова від ядерної зброї - це був виважений крок, який підкріплювався об'єктивними чинниками. По-перше, наша держава мала переважно регіональні геополітичні інтереси, що зводило нанівець будь-яку спробу використання ядерного потенціалу, особливо за допомогою міжконтинентальних ракет типу СС-19, СС-24, адже мінімальний радіус використання у них 3 тис. км. До того ж термін експлуатації цих ракет завершувався у 2000 та 2008 р. відповідно, що з часом поставило перед нашою країною серйозні проблеми. Стратегічним бомбардувальникам Ту-160 і Ту-95 також налічувався десяток років, крім того ці моделі повністю виготовлялися в Росії, й Україна не мала запчастин для їх підтримування у бойовій готовності. А найголовніше те, що саме відмова від ядерної зброї стала перепусткою для молодої держави до цивілізованого світу.

У зв'язку з тим, що Україна не виробляла ядерного заряду, а отримала його у спадок, виникла певна правова колізія. Наша сторона стверджувала, що ядерний арсенал є власністю країни, а отже вона як власник має право претендувати на певні умови. Росія стверджувала, що Україна має віддати ядерну зброю лише в обмін на можливу компенсацію. Для України такий підхід був неприйнятним. Перелом у переговорному процесі був пов'язаний із зміною адміністрації Білого дому та зміною стилю зовнішньої політики США. Новий президент У. Клінтон будував свою стратегію виходячи з поваги до українських інтересів. Нарешті 14 січня 1994 р. з'явилася заява президентів У. Клінтона, Б. Єльцина та Л. Кравчука, в якій США та Росія надали гарантії нашій країні, зобов'язавшись не чинити економічного, політичного чи військового тиску на суверенітет України. Хоча гарантії безпеки сформульовані в нечіткій формі: «Президенти підтвердять їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». Разом з гарантіями наша країна мала отримала компенсацію у вигляді 350 млн. дол. на демонтаж пускових установок.

Після набуття Україною без'ядерного статусу курс реформ дістав підтримку з боку США. Відбувся обмін візитами на найвищому рівні. В листопаді 1994 р. Л. Кучма підписав у Вашингтоні «Хартію україно-американського партнерства, дружби та співробітництва», що стала основою майбутнього співробітництва між обома державами. Американський уряд підтримував ринкові реформи в Україні та побудову демократичного суспільства. Київ став реципієнтом американських грантів, направлених на реформування системи державного управління, комунального господарства, подолання наслідків аварії на ЧАЕС тощо. В 1995-1996 рр. став помітним сплеск активності у двосторонніх відносинах, після чого настає смуга затишшя. Американські інвестори були розчаровані непрозорим механізмом прийняття рішень в економіці країни, політичне керівництво – невизначеністю політики «багатовекторності», яку проголосив офіційний Київ.

Спад реформ у економіці та відсутність реальних змін у гуманітарній та правовій сферах викликали поступове охолодження з боку США стосовно України. Крім того в цей час геополітична ситуація у світі різко змінювалася, тому Україна не стала пріоритетною зоною інтересів США. Голова Гельсінського комітету Конгресу США сенатор Б. Кемпбел запропонував законопроект, за яким мали припинити фінансову допомогу країнам, що не борються з корупцією, хабарництвом та відмиванням грошей. Серед цих країн була й Україна, яка посідає четверте місце за кількістю отриманої від США допомоги.

На сучасному етапі неможливо однозначно охарактеризувати відносини між обома країнами. Україна прагне розвивати своє співробітництво із США. Україна як правонаступник Договору ПРО 1979 р. не заперечує щодо його перегляду. Наша держава також формально підтримала антитерористичну операцію США в Іраку, надіславши загін протихімічної оборони. Пізніше на території Іраку було розгорнуто бригаду ЗСУ з миротворчою місією у провінції Васіт, яка мала виконувати низку заходів з підтримки миру в регіоні до кінця 2005 р.

Сучасна політика США стосовно України - це політика здорового прагматизму, що багато в чому ґрунтується на доктрині стримування російського панування в регіоні. По суті для США існування незалежної стабільної України є чинником стримування рецидивів імперської політики Росії. Отже, основою «стратегічного партнерства» між Україною та США є винятково питання безпеки в регіоні.