Зарання українського шкільництва

Перші школи на Україні, закладені духовенством при владичих катедрах і більших манастирях, мали церковний характер і урядове призначення. Вони мали придбати грамотних людей для потреб церкви й княжих канцелярій. Строгість шкільної дисципліни й новизна шкіль­ної науки взагалі, не приманювали староукраїнської молоді до шкіл. Ми бачили, як то плакали матері за дітьми, що їх Володимир Великий силою набірав до «книжного ученія». По Володимирі дбав про шкіль­ництво Ярослав Мудрий, захвалював «книжне почитаніє» й Володимир Мономах. Вчили в тих найстарших українських школах духовники, а до неширокої научної програми належала вмілість писати, рахувати й співати. З мов учили тільки церковно-словянської та грецької, а шкільна та домашня лектура не виходила поза межі візантійського проповід­ництва й хронографії. Очевидно, успіхи тієї шкільної науки бували дуже скромні. Не всі наші князі знали грамоту, а коли хтось з них, як Всево­лод Ярославич, знав кілька мов, або як Володимир Васильковим, при­кладався до «книжного почитанія», то його називали сучасники «ве­ликим фільософом, що його не було передтим і потому не буде».

Змагання до того, щоби наші школи й книжники не обходилися без книг та підручників, привело Ярослава до створення цілої артілі переписувачів і каліграфів, що їх праця лягла в основу Ярославової книгозбірні при Софійській катедрі. По ньому особливо заслужився для книжної справи на Україні, Володимир Василькович. Він не тільки казав писати, переписувати й орнаментувати книги для церковного обиходу, але писав і орнаментував їх сам. На українському ґрунті, доволі скоро поширилося збирання книг не тільки для заспокоєння потреб церкви й школи, але й з самого замилування, з біблофільства. «Солодкий є медяний сок і цукор, але солодший від обох є книжний розум» — повчає український книжник XII ст.

Посторонні впливи

Подібно, як в образотворчому мистецтві, так і в письменстві, охре­щена Україна не була здана виключно на впливи з круга візантійської культури. Письменство як і грамотність та освіта, були тоді привілеєм найвищих суспільних шарів, а знаємо, що вони, головнож князі, підтри­мували живі зв’язки з цілим світом.

Крім візантійських царівен у нас, дочки українських князів вихо­дили за королів Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії. Наші воєнні дружини були відомі на далекому Сході й на близшому Заході. Тимто й не диво, що французька «Пісня про Ролянда» (XI ст.) знає «полки з племени росів і словян», німецька «Пісня про Нібелюнгів» згадує «багатьох лицарів із землі Київської», а перський поет Нізамі (XII ст.) славить хоробрість «руського короля» в боротьбі з... Олексадром Ве­ликим. Одним словом, родинні зв’язки княжих династій, воєнні походи наших воїв та каравани наших купців, єднали Україну з цілим куль­турним світом. Всежтаки Візантія мала першенство й перевагу поміж посторонніми впливами на староукраїнське письменство.

Кирило й Методій

В Солуні (Сальоніках) місті, що в ньому жили поруч греки й болга­ри, прийшли на світ два братя, що їм припала почесна роля «словянських первоучителів».

Молодший з них Константин (в чернецтві Кирило, род. 827, пом. 869 p.) учень царгородського «фільософа» Фотія, був зразу бібліоте­карем при Софійській катедрі, відтак учителем фільософії й нарешті місіонарем. У 857 р. вибралися оба брати проповідувати христіянство до хозар, а потім до Панонії й Моравії. Тут створив Кирило (836 р.) словянську азбуку й, до спілки з братом, переклав св. Письмо та кілька богослужебних книг на болгарську мову. Панувало в тогочасному, христіянському світі переконання, що св. Письмо можна проповідувати тільки в тих трьох мовах, що ними колись виконано напис на хресті (латинській, грецькій та жидівській) й тому почин солунських братів признано мало не єресю й закликано їх до Риму, на виправдання. На щастя визнавець думки про «три божі мови» папа Микола помер; «словянські первоучителі» зуміли переконати його наслідника Адріяна в корисности свого кроку для поширення христіянства поміж словянськими народами. Методій помер у Римі, а Кирило, як моравський єпископ, довго ще працював над моравянами.

Сталося, що болгарська мова перших, богослужебних книг, пе­рейшовши з ними разом на Україну, принялася тут, як літературна. Зразу зрозуміла для всіх, сталася згодом недоторканою святістю. З початку не було в українських книжників потреби, а відтак не стало відваги працювати над рідною мовою, щоби підняти її до літературного рівня. Наслідок був такий, що всі користи, що їх внесла з собою старо­болгарська чи пак церковно-словянська мова, перекреслили й перевисшили шкоди, які виникли з її відчуження від життя та його все нових вимогів. В народів, що зразу приняли за свою літературну мову — латинську, скорше блиснула зірка відродження для рідної; ми возилися з церковно-словянщиною аж до часів Котляревського, а й потім поку­тував у галицькій літературі дух «язичія», тобто «мови» тих справжніх книжників і фарисеїв, що схиляючись до Москви, не мали терпцю на­вчитися, чи сміливости вживати російської мови. Жахлива змора обру­сіння й кацапщини корінилася в отій злощасній церковно-словянщині.

Перекладне письменство

Славні, своїм мистецьким вивінуванням рукописи «Збірника Свя­тослава» й «Остромирового Євангелія» є рівночасно памятниками тої первісної, староболгарської мови, що найшла собі до нас доступ разом з поширенням христіянства. Пізніші рукописи не виявляють уже тієї чистоти старо-болгарської мови — чимраз частіші примішки україн­ської, народньої мови, як теж транскрипція й вимова поодиноких букв та звуків, придають їй особливий, український характер.

Церковний характер староукраїнської культури взагалі перева­жував і в нашому старому письменстві. Євангелія, книги старого Заповіту, Псалтирі, в самих текстах і з поясненнями (т. зв. толкові) та «паремійники» (уривки з книг старозавітних пророків) були плодом наших старих книжників-перекладчиків і переписувачів-каліграфів;

вони теж виповнювали церковні, шкільні й приватні книгозбірні. Улюбленими були теж твори отців церкви — Івана Золотоустого, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрима Сирина, Теодора Студита, Івана Дамаскина, Івана Ліствичника. Перекладено їх і перепи­сувано в цілости, або в уривках, що з них складалися збірники й антольогії. Твори Івана Золотоустого були відомі в нас у збірниках, як Маргарит, Златоструй, Златоуст, тощо. Антольогіями уривків з писань отців церкви були — славні «Збірники» кн. Святослава, Ізмарагди, минеї, прольоги й патерики. Збірники, прозвані «пчолами» мали міша­ний, церковно світський характер. Збірники, як «Ш естоднев» слу­жили нашим прадідам, за компендії відомостей про повстання світу тоді, як «Ф і з і о л ь о г» старався прояснити таємниці життя-буття звіринного царства. І одні й другі не мали нічого спільного з справж­ньою наукою, як і популярна в нас «X ристіянська топогра­фія» Кузьми Індикопльова. В тих збірниках представлено таємниці творіння й життя на землі та саму землю з суто-христіянського ста­новища, всупереч науковим досягненням старогрецьких учених. Під тим оглядом не тільки візантійська, але й західньоевропейська, се­редньовічна «наука» була різким поворотом у нетрі фантастичних казок і забобонів.

З історичних підручників були в нас поширені всякого роду палєї, хроніки й хронографи,

«П алеї» були в нас «історичні», що обіймали історію Старого Заповіту з ріжними апокрифічними додатками та поясненнями, а були й палєї з особливими, здебільше полемічними завданнями. Такою була «Палєя толковая на юдеї». В ній маємо гостру полеміку старих книж­ників з жидівством і магометанстом.

З поширених на старій Україні «хронік» згадаємо твори Івана Малали, Георгія Амартоля, патріярха Нікифора, Константина Манасії й інших. Збірки таких хронік, що в них розказано минуле нібито всіх народів землі від створення світу, звалися «хронографами».

Уява й жадоба знаття наших предків, незаспокоєна книгами Старого й Нового Заповіту, створила собі цілу літературу апокрифів, тобто незгідних з церковною наукою оповідань про життя-буття прародичів людськости, пророків, святих, Христа й Богородиці. Старо­завітні апокрифи оповідали нашим предкам про створення світа, по­дробиці життя Адама й Еви в раю, про хрестне дерево, про праведного Еноха, Ноя, Авраама, Заповіт дванацяти патріярхів, Мойсея, Давида й особливо про Соломона. Новозавітні апокрифи обіймали «євангелія» Якова, Хоми й Нікодима, оповідали про боротьбу Христа з сатаною, про розмову Адама з Лазарем у пеклі, видіння апостола Павла; про дванацять пятниць, тощо. Улюбленими героями апокрифічних опові­дань були святий Юрій та Теодор Тирон. «Откровения Методія Патарського» розгортало перед уявою наших прадідів історію світу від його створення до... «Страшного Суду» і т. д.

Зразу, апокрифічна література толєрувалася церковними єрархами, але коли вона почала загрожувати церкві всякими єресями, піднявся хрестоносний похід на апокрифи. Повстають списки «отречених книг», їх -нищать, а переписувачів переслідують; та це тільки поширює популярність та вплив апокрифів на літературу а навіть богослужбу (акафисти). Доповненням апокрифів були книги з ворожбами, як «Громник», «Колядник», «Про часи добрі і злі», всякі «астрольогії», «звіздочетці», «сонники», «чарівники» й «волховники». Як апокрифи, так і ворожбитські книги поширювалися проти волі й бажання духовен­ства, й перетривали до наших днів. Людина, що не находила відповіди на цілу низку питань життя і смерти в Святому Письмі, шукала її в отих книгах, надиханих вибуялою фантастикою й поетичним чаром.

З далекого Сходу, через Візантію та Болгарію, прийшли до нас перші зразки белетристики, тобто зовсім уже світських повістей та оповідань про далекі краї, незнані народи, подорожні пригоди й героїв з світу глухої старовини та фантазії.

Особливо поширена була в нас повість «Олександрі я». її героєм був Олександр Македонський, але... охрещений. Його далекі походи й геройські подвиги заплоднювали уяву письменників і пере­писувачів, були духовою поживою широких кол читачів.

Поруч «Олександрі ї» поширюються в нас такі ніби-історичні оповідання, як «П ро троянську війну» і «П р и т ч а п р о князі в», що були далеким відгомоном Гомерової «Іліяди». Боротьбі з сараценами посвячена поема «Д є в г є н і є в о д і я н і є» тоді, як «О повідання про вавилонське царство» та «П р о білий клобук» мали на меті прославити Візантію, як наслідницю Вавилону, а царгородського патріярха, як переємника Петрового пре­столу.

Чаром східніх мотивів овіяні такі повісти, як жидівська — «П р о Соломона царя і К и т о в р а с а» та арабська — «П р о царя Синагрип у». Вони натикані східніми притчами, прислівями та афо­ризмами. Зпід неба Індій прийшла до нас збірка повчаючих оповідань п. з. «С т є ф а н і т і І х н і л а т» (по індійськи зветься та збірка «Панчатантра», тобто пятикнижжя, по арабськи «Каміла і Дімна» тобто «Щирий і Лукавий»). Життєпис Будди прийшов до нас у формі аскетичного оповідання «Про Варлаама і Йоасаф а». Малюн­ком раю на землі, тобто держави, що в ній люди не знают біди ні горя, було фантастичне оповідання «Про індійське царство».

Всі ті повісти східнього й грецького походження, перекладалися в нас, перероблювалися й переписували, раз ураз пристосовуючись до способу думання, засобів знаття й естетичних уподобань наших предків. Зерно грецької науки чи індійської фільософії, було тут обмо­тане в основу христіякської моралі та середньовічної невіжі й забобону. Воно теж було посівом під оригінальну, літературну творчість старої України.

Оригінальне письменство

Не тільки візантійське, а за ним українське, але й західньоевропейське, середньовічне письменство, було в цілому й подробицях повер­нене на спасения душі. Тому то бачимо таку перевагу церковщини навіть у творах світської літератури.

Перші наші письменники, це з правила духовники, що зразу розділюються на дві окремі групи. Перша це «фільософи», що станули на рівні тогочасного, візантійського знання й літератури, друга, це «простеці», що до них не добилося сонце візантійської вчености й стилю. Одні творять літературу для тогочасної інтелігенції, другі популяри­зують її для простолюддя. До першої групи належать — Іляріон-митрополит, Клим Смолятич, Кирило Турівський, та кілька анонімів, до другої — Лука Жидята, Теодозій Печерський, Яків Мніх, Нестор, Георгій Заруцький, Серапіон, та інші.

Митрополитові І л яріо нові (був митрополитом у 1051 — 1054 pp.) приписується славне й часто наслідуване в старовину «Слово про закон і благодать», тобто похвала «великому каганові нашої землі Володимирові», що охрестив Україну. Високий настрій, вироблений стиль, багатство красноречивих зворотів і порівнань, а при тому глибоке чуття й щирість вислову, ставлять твір Іляріона на чоло нашої старої реторики.

К л и м См о л я т и ч (був митрополитом у 1147—1154 pp.) з ве­ликого й ціненого сучасниками літературного дорібку, залишив нам тільки «Послание до смоленського пресвітера Хоми». Воно цінне для нас, як зразок полеміки поміж «фільософами», що то замість на св. Письмо, покликувалися на твори Гомера, Плятона й Арістотеля, та «простецями», що поза св. Письмом нічого не тямили. В посланію Смолятича говориться про сучасний йому гурток київських учених і літератів, що розбірали св, Письмо «по "толку», а не буквально, як неосвічені духовники. Нажаль, не збереглося до нас, по тому гуртков, ані близших відомостей, ані творів.

Кирило Турівський (був турівським єпископом у 1130 — 1182 pp.) піднявся до вершка нашого старого проповідництва й був сучасниками прозваний «новим Золотоустим». По ньому збереглося до нас кілька проповідей, кілька молитов, «Сказаніє про чин чорно­ризців», кілька причт, як «Про чоловіка чорноризця» й інші. В порівнанні з Іляріоном, у Кирила Турівського був стиль більше штучний, теат­ральний, зате він був цвітастий, багатий на порівнання й символи, драматизований. Під тим оглядом був Турівський передвістником пізнішої школи київських полемістів, проповідників та драматургів.

Та не тільки релігійним питанням і церковним справам та потребам служила наша стара література. Находимо в ній і відгомін гро­мадських справ та суспільних болячок. Та своєрідна публіци­стика того часу виявляє багато критичного змислу й цивільної від­ваги у боротьбі з невідповідними князями, несправедливими суддями, урядовцями-хабарниками і т. п. Такі твори, як «Слово про князів», «Слово про суддів і мстивих володарів, що судять не поправді», «Де бути, тивунові й князеві на тому світі», «Кара князям, що дають волости й суди лукавим людям*, «Слово Сираха про немилосердних царів і князів, що несправедливо судять», дають нам ярку картину гро­мадського життя й побуту княжої України, з її устроєвими недомаган­нями та змаганням до направи й досконалосте.

Творці тієї публіцистики здебільша невідомі; вони ховалися перед пімстою «сильних цього світу» поза Імена визначних отців церкви, це підсилювало вплив їхніх «крамольних» думок на громадянство.

На межі поміж церковщиною і світською белетристикою, стоїть знамените «Ж и т т я і подорож Данила, ігумена ук­раїнської землі». Яркими, теплими фарбами змальована тут подорож до Єрусалиму, що її відбув, десь на початку XII ст. Данило Ігумен котрогось з манастирів Чернигівщини. До Єрусалиму ходив він не сам, а цілою прощею, що з неї наводить імена якогось Сідеслава Іванковича, Горислава Михалковича та двох братів Кашкичів. Були це новгородці та кияни. Свої подорожні вражіння та помічення зясовує Данило просто, але барвно, а притому намагається докладно описати і виміряти все, що його цікавить, переплітаючи опис місцевими пере­казами та легендами. Описуючи Йордан, Данило прирівнює його до своєї¹ рідної річки Снови, а єрусалимського короля Балдуіна (в Єру­салимі господарили тоді хрестоносці) просить дозволу поставити на Христовому гробі «свою лямпу (кандило) від усеї української землі». Цілий час своєї подорожі лине Данило думками до ріднього краю й поминає його в своїх щоденних молитвах, Не диво, що «Хожденіє» Данила було улюбленою лектурою його сучасників і наслідників. Його переписували й старалися наслідувати, але даремне. Нікому не вдалося попасти в простий стиль і щирий тон мандрівника-патріота, що вважав себе «негідним і малим» поміж своєю черничою братією...

«П оучення д і т я м», що його склав князь Володимир Мо­номах (164—165 ст.) є одним з кращих памятників нашого старого, повчального письменства. «Рука, що навикла до шаблі, незгірше справляється з пером, даючи, поруч практичної науки, повні драматиз­му й живости малюнки. Мова, може й не бездоганна під оглядом стилістики, пересипана щиронародніми виразами та словами й форма­ми з живої, народньої розмови, що й досі збереглися на Україні. Коли відкинути деякі умовні прикмети візантійських зразків, та «Грамотиця» Мономаха була вже відгуком цілком нового життя і з цього погляду цей перший, с в і т с ь к и й твір нашого письменства, вартий великої уваги». (С. Єфремов.)

З першої половини XIII ст. збереглося до нас загадочне «М о л е нн я Д а. н и л а 3 а точник а». Є це низка оригінальних притч-афоризмів про княжу владу, про багатство й вбогість, розум і нерозум, жіноцтво й т. п. Свої відомости черпає автор не з самих книг, хоча часто говорить про свою начитанність, але і з устної словесности народу.

«Іржа проїсть залізо, а горе людині розум відбирає. Всякий чоло­вік хитрує і мудрує про чужу біду, а про свою не може подумати. Коли дурня післав, то не лінуйся й сам піти за ним. Не сій жита на борознах і мокряках. Не вичерпаєш моря решетом. Лиха не зазнавши, добра не досягнеш. Краще трястею хворіти, як з недоброю жінкою жити».

Оце прислівя й афоризми, що їх Данило переняв з устної сло­весности. Алеж автор, що був напевне дружинником якогось князя, не скрізь заховує свій фільософічний погляд на світ і людей. Подекуди знижується до дворацького підхлібства та помітування «холопами». В його творі помітні вже перші проблески ідесльогії розкладу українського громадянства на клясу аристократичної верхівки й безправних низів.

«Заточником» прозвано автора «Моленія» пізніше, коли до одної з копій його твору додано оповідання, ніби то він жив вигнанцем над Білоозером, а написав своє «Моленіє» для повернення собі ласки загніваного князя.

ЛІТОПИСИ

По суті, слід би нашим давнім літописам підвести місце в історич­ній науці, але по своїй формі вони належать до письменства.

«Се повісти временних дій, откуду єсть пошла Руськая земля, кто в Києві нача первіє княжити і откуда Руськая земля стала єсть».

Оце повний заголовок нашого найстаршого літопису, що його неслушно приписують «літописцеві Несторові». По правді, то є зведе­ний в одно збірник літературних праць ріжних авторів, а навіть ріжних часів. Зібрано на сторінках цього збірника не тільки сухі історичні дати та відомости, але й твори тогочасного письменства в цілости й уривках.

З сухої хроніки, початої на візантійський зразок, виріс наш «Несторів літопис» до розмірів живої енцикльопедії староукраїнського життя-буття, закріплюючи його змагання й напрямні, далекозамисли й буден­ні турботи. Життя тут перемагає хронікарську схему, література істо­ріографію. Виїмкова талановитість, дар живого оповідання, добірна форма й стиль, роблять наш літопис одним з найцінніших памятників т. зв. гарного письменства.

До величавої будівлі нашого літопису зносили свої цеглини ду­ховники й люди світські, що жили поблизу дієвих осіб нашого минулого й дбали про те, щоби память про те, що було, перейшло до потомности.

Зберігся до нас літопис у кількох списках (копіях). Найстарший з них т. зв. «Лаврентіївський» (з 1377 р.) але найцінніший для нас «Іпатський» (з 1425 p.). Найшли його на московській півночі, в Іпатському манастирі в Костромі, але повстав він не там, а на Україні.

По змісту ділиться наш літопис на «Н а ч а л ь н и й» або «Несторів», що кінчається подіями 1111 р., «К и ї в с ь к и й» до 1201 й «Г ал и ц ь к о-в о л и н с ь к и й» до 1292 р. В перших двох частинах роз­кладені події по рокам, Галицько-волинський літопис є натомість, спро­бою властивої, прагматичної історії. Подібно різняться поодинокі ча­стини літопису своєю формою і стилем. Перша частина овіяна просто­тою, безпосередністю й теплотою, другу характеризує докладність і жи­вість, третю поетичний кольорит, виразистість, майстерність описів, читкість характеристик дієвих осіб, а притому незрівняна, стилістична форма.

Ціле намисто народніх легенд, казок, переказів, пісень, приповідок, нанизане тут на нитку історичної черги віків, а й сама історія первопочин в Київської Держави з такими епізодами, як побут апостола Андрія на Україні, смерть Олега, пімста Ольги над деревлянами, анекдоти про білгородський кисіль чи заснування Переяслава, це одна велика, чарівна, поетична легенда. Прекрасне оповідання Галицько-волинського літопису про «євшан-зілля», як і сама характеристика Ро­мана Мстиславича, це без сумніву останок з великого циклю дружинної поезії, що її одиноким памятником залишилося для нас безсмертне «Слово о полку Ігоревому».

Кромі своєї суто-історичної та літературної вартости, має наш літопис ще й вартість твору тогочасної публіцистики, що на його кожній сторінці оформлена ідеольогія великої, могутньої й со­борної Української Держави. Ідеольогія літопису, що славить подвиги збірної енергії й картає прояви малодушности, раз у раз стає на сторо­жі національної гідности й державного престіжу України, це теж цін­на сторінка твору, що його можна назвати євангелієм княжої України.

Поетична творчість

Про те, що вже в сиву старовину були в нас співці-поети, ми вже говорили. Згадували ми «віщого» Бояна й «словутого» Митусу. По Бояні залишився тільки відгомін його поетичної творчости в «Слові о полку Ігоревому», щож до Митуси, то нема певности, чи був він справжнім співцем-поетом, чи тільки церковним співаком.

Одним-одиноким памятником поетичної творчости княжої України, так і залишилося величне «Слово о полку Ігоревому». (184—186 ст.)

Одинокий список «Слова» з XVI ст. загинув підчас пожежі Москви в 1812 р. а залишилася тільки копія з нього, зладжена для цариці Катерини II. Копія, зроблена з пізного, до тогож московського списку, що в нього проскочило чимало неукраїнських додатків. Але й у тій попсованій формі зберегло «Слово» стільки ярких, українських при­кмет, що ніхто з дослідників не міг завагатися, щодо українського походження поеми. Не диво, що письменники часів нашого культурно національного відродження, намагалися присвоїти «Слово» сучасній, українській літературі. З цілої низки перекладчиків поеми вистане назвати таких, як Шашкевич, Вагилевич, Шевченко, Максимович, Федькович, Руданський, Мирний, Щурат, Лепкий та Загул.

Автором «Слова» був напевне сучасник, а може й учасник нещасли­вого Ігоревого походу на половців у 1185 р. а склав його не пізніше 1187 p., коли то Ігор вернувся з половецької неволі, а в Галичі княжив іще Ярослав Осьмомисл. Був це виїмково талановитий і неменче осві­чений письменник, що користав з досягнень і досвіду цілої літератур­ної школи. Без тієї школи, він мусівби бути генієм, що сам собі виро­бив таку досконалу техніку й стиль. І зміст і форма «Слова» проникнуті глибокими громадськими й національними ідеями, ще сьогодня викликають потужне вражіння, а для свого часу остануть найвищим, творчим досягненням.

«Автор знав людську душу і вмів зачепити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу — і твір його не спопелів від часу... Благородний патріот, що тверезо й розумно дивиться на події і не тільки їх головою розуміє але й серцем відчуває — стає перед нами на повен зріст і доповнює величию постать оригінального поета». (С. Єфремов.)