Малярство, граверство і художнє мистецтво
Малярство досягло в 17-18 ст. високого рівня. Наприкінці 17 ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю - розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцах, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.
Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.
У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.
Мистецтво було пов'язано і з релігією. Так, розписи іконостасів - провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо - Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.
У 1712 році Києво - Печерська друкарня випустила книгу "Ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним". Ця книга на ціле століття стала енциклопедією іконографії. Вона перевидавалась у Петербурзі у 1718, 1728, 1729р., у Львові 1760р.та у Москві та Відні 1790року. Від 64 до 70 гравюр з віршами до них пояснювали алегоричний зміст кожного символьного зображення - жертвоприношення Авраама, фантастичних тварин тощо.
Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо.
Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був "козак Мамай", - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.
Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці 17 ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.
За доби Мазепи осередком граверства був Київ. Деякі з граверів Київської школи були відомі далеко поза межами України: О. Тарасевич (1672-1720), основоположник школи, був найвизначнішим місцем мідіориту й офорту на всьому Сході Європи. Він зробив чимало портретів королів і інших видатних осіб Європи. Крім нього працювали - Дю Галаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, З. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, "Патерик Печерський", виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.
Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський - окремо і в різних книгах - та Захарій Самойлович. Багато працював у граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував - в центрі - Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував Мазепа (1706 рік).
Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачівський, І. Стекловський та інші.
У 1730-1740 роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, граверство відродилось. У Києві працювало тоді 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) - найвизначніший гравер 18 ст.
У кінці 18 та у другій половині 19 століть слід відмітити діяльність таких митців як Іван Матрос, А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського та безумовно, Т. Шевченка, який залишив після себе багато витворів мистецтва. Найбільш відомі шевченківські портрети ("Автопортрет з свічкою" та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна рада", "Вдовина хата" та інші). Українська тематика в живопису в більшості розробляється російськими митцями, що певний час жили та працювали на Україні - це В.Тропінін, К.Павлов, М.Сажин, І.Сошенко, А.Мокрицький та інші.
Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов'язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько - релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики - "Запорожці пишуть листа турецькому султану"), Микола Бондаревський та інші.
У 80 - 90 - ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису - В. Орловський ("Сінокіс"), С.Святославський, І.Похитонов, П.Левченко ("Село взимку"), С. Васильківський ("Козача левада"). Був відомим художник І.Труш - він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка.
Український монументальний живопис був представлений роботами Й.Бокшай (розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві), С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.
Освіта у XVIII - XIX ст.
Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.
Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані "мандрівні дяки".
В містах існували братські школи.
Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.
У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.
На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.
Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.
Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).
З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.
Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо - католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 - українська.
Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в "главных народных училищах", програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.
1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 - х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 - ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.
Існувало багато спеціальних середніх шкіл - 4 - класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.
У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл - гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 - в Коломиї, 1898 -в Тернополі.
На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 - Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.
Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.
Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.
Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).
На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно - слов'янської мови та практичного богослов'я.
Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.
Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво - Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.
Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.
В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.
Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 - 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий - граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній - риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання - латинська, крім того вивчали грецьку та старослов'янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.
У Академії навчалися племінники Мазепи та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.
За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.
Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше - до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.