Право — основа публічно-правового союзу народу

Роль права в організації і функціонуванні держави в античні часи. Вивчення феномена права, його природи, сутиісних ознак, вста­новлення наукової ідентичності недостатньо для чіткого і поїзного ус­відомлення його ролі у функціонуванні держави, міри обумовленості держави правом. Встановити значення цієї ролі ми можемо через уточ­нення природи самої держави, її сутності, через розгляд конкретно-історичних форм держав та засобів регуляції державного життя.

Варто підкреслити, що поняття держави є не менш складним, ніж поняття права, оа всіх часів існування самої держави підходи до її ро­зуміння зазнавали значної трансформації. Досить чітко виділяються три підходи до дослідження держави. Перший, політико-філософський (античний) — розглядає всяку державу як свого роду спілкування, ор­ганізоване заради суспільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ — держава» (Арістотель¹), як «людей, пов'язаних між собою згодою в пи­таннях права та спільністю інтересів» (Ціцерон²). Другий — класовий, що вбачає в державі результат розподілу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим (марксистсько-леніиський підхід). Третій — організаційно-правоізий; він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин.

¹ Антология мировой политической мысли : В 5 т. - М., 1997. - Т. 1. - С. 107.

² Ціцерон Марк Тулій. Про державу; Про закони; Про природу богів. - К., 1998.

С 48.

В конкретно-історичному аспекті існувала велика кількість форм держав, політичний режим і державна ідеологія яких дає підстави для висновку про мінімальну роль права в організації та здійсненні держав­ної влади, в регулюванні суспільних відносин. Однак уявлення про роль права в функціонуванні держави розвивались паралельно з роз­витком вчень про державу і зміцненням самих держав.

Грецька ідея держави¹, яка грунтувалася на гармонії суспільного життя, не знала таких понять, як окремі громадяни, наділені особисти­ми правами, як держава, що захищає права своїх громадян за допомо­гою закону, і не пов'язувала ефективність влади з достатньою свобо­дою громадянина. Права громадянина залежали від його звання, а не особи. Періодична зміна чиновників на посадах за допомогою жеребку­вання (ротація), якомога широке залучення населення до урядування, формальне і неформальне обговорення державних справ, обрання наро­дом органів державного управління, народний контроль над суддями — далеко не повний перелік демократичних інститутів Древньої Греції. Сила державної влади відтак грунтувалася не на примушуванні, а на силі переконання, традиції, повазі до закону. Закон оголошувався вер­ховним правителем, йому підкорялися всі, він становив зміст добро­чинного державного правління.

Хоча за тих часів не існувало теорії поділу влади, але вже тоді можна було говорити про створення правових механізмів контролю представницької, виконавчої та судової влади. Щодо виконавчої влади — ними були призначення та ротація державних чиновників, контроль за їх діями; щодо судової — народне призначення суддів трибуналів (деми щороку обирали 6 тисяч осіб, які розглядали справи), щодо рі­шень представницьких ради чи асамблеї — судове анулювання їх.*Та чи є правомірним визначати пріоритети у системі суспільних регуля­торів права? Очевидно, ні. 'Право і справедливість, хоча й мали регу­лювати суспільний устрій і суспільне життя, загальними регуляторами такого суспільного життя не стали. Більш вагомими для упорядкуван­ня політичної сфери стало не право, а відповідні політичні ідеали.

Для сприйняття цих ідеалів слід взяти до уваги безпосередній зв'язок уявлень про ефективний та досконалий суспільно-політичний устрій з уявленнями про місто-державу, чим були тоді Афіни і де зо­середжувалися всі життєві інтереси громадян.

Теорія міста, місця спільного проживання замінила, по суті, тео­рію держави, стала найголовнішою етичною, економічною, соціологіч­ною та політичною ідеєю. Ідеалами стали справедливість, свобода, бла­гочестя, доброта, потреба опікування про свою домівку-державу, громадянська гармонія, уявлення про силу неписаних законів, віра в необхідність прийняття державних рішень через їх обговорення, доб­ровільне підкорення закону, який є благом для всіх. Особливо шаную­ться такі чесноти особи-громадянина як доброта, доблесть, скромність, сміливість.

'В теоретико-політичній думці древності переважали погляди на державну владу, владу правителя як на довільну, що залежить від волі

СебайнД., Торсон Т. Історія політичної думки. - К., 1997. - С. 34-49.

і позитивних якостей останнього. Демокріт наголошував, що за існую­чою формою управління не було ніякого засобу запобігти тому, щоб правителі, якщо вони навіть і вельми гарні, не зазнали несправедливо­сті. Оскільки не личить, щоб правитель був відповідальний перед ки­мось іншим, окрім як перед самим собою, і не личить, щоб той, хто панував над іншими, опинявся через рік сам під владою цих інших. Тому має бути влаштовано так, щоб правитель, який не вчиняв ніякої несправедливості, навіть якщо він й суворо переслідував тих, хто вчи­няв справедливість, не потрапляв у подальшому під владу їх, але щоб якийсь закон чи який-небудь інший засіб захищали правителя, який діяв несправедливо¹.

Платон говорив, що правитель може дослухатись чи не дослуха­тись до думки народу на свій розсуд і тому пов'язати його нормами закону неможливо. Вихід вбачається у тому, щоб державами правили філософи².

Важливий вплив на поняття держави і чинників, які її обмежують, справили погляди Арістотеля, Це йому належить одна з найголовні­ших ідей древності — принципове розмежування держави (політичних відносин) і суспільства³. Можливість впливу на державну владу, пра­вителя, залежить від форми державного устрою. Арістотель розрізняє такі види державного устрою, як царська влада (монархічне правлін­ня), аристократія і політія, а також три форми, які відхиляються від них: тиранію (від царської влади), олігархію (від аристократії), демок­ратію (від політії)⁴. Тиранія має на меті користь одного правителя, олі­гархія піклується про користь багатих громадян, демократія — про ко­ристь незаможних⁵. Найголовніше за будь-якого ладу, зазначає Арісто­тель, це шляхом законів і іншим розпорядком позбавити посадових осіб можливості наживатися. Найкорисніші закони, одностайно схва­лені всіма причетними до управління державою, будуть марними, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку і в цьому дусі виховані, тобто якщо закони держави демократичні — у дусі демокра­тії, якщо олігархічні — у дусі олігархії; якщо недисциллінований один, то недисциплінована вся держава⁶.

Славнозвісний оратор античності Ціцерон вважав державу найдо­сконалішою формою людського спілкування, співжиття. Всяка держа­ва, зазначав він, є власністю народу, а народ не будь-яке зібрання лю­дей, що якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю ін­тересів⁷. Ціцерон визначив основні принципи врядування, зокрема сто­совно того, що влада делегується народом і має діяти на основі мо­рального закону⁸. Як зазначають Д. Себайн і Т. Торсон, ці принципи

^v Антология мировой политической мысли. - T.I. - С. 83.

² Там само. - С. 95-96.

³ Там само. - С. 112.

⁴ Там само. - С. 115.

⁵ Там само. - С. 112.
^г> Там само. - С. 125.

⁷ Ціцерон Марк Тулій. Про державу; Про закони; Про природу богів.- С. 48.

⁸ Там само. - С. 49-66.

врядування «за порівняно короткий строк, що минув відтоді, як Ціце­рон їх записав, дістали практично повсюдне визнання і впродовж бага­тьох століть служили загальновідомими положеннями в теорії полі­тичної філософії», «ввійшли до загальної скарбниці політичних ідей»¹.

Праці Ціцерона знаходилися у руслі вчень епохи стоїцизму, пред­ставники якого (Хрисипп, Панетій, Полібій та ін.) вважали справедли­вість найкращим утримувачем держави від розпаду, сформулювали ідею всесвітнього братства всіх людей.

Зазначимо, що аналогічні ідеї були досить поширеними і на Сході — в Древній Індії і Древньому Китаї. Древньоіндійський політико-економічний трактат «Артхашастра, або наука політики» засвідчує важ­ливість моральних основ для надійності влади, оскільки правитель, який править несправедливо, не може розраховувати на допомогу під­даних, а виснажені піддані робляться жадібними і стають ворожими щодо свого правителя. Сунь-цзи, китайський філософ (близько 313 -238 pp. до н. є.) стверджував: якщо правитель прагне спокою, то має видавати справедливі накази і любити народ, якщо правитель прагне слави — поважати ритуали і вчених, якщо бажає утвердити свої заслу­ги — шанувати мудрих і залучати здібних людей².

Після розпаду Римської імперії протягом тривалого часу спостері­гається криза права, яка завершується повністю лише у XIII столітті визнанням такої ідеї: суспільство повинне керуватися правом^.

Роль права в організації і функціонуванні держави в епоху се­редньовіччя і нові часи. Формування поняття державного і народ­ного суверенітету, ідей правової держави. В епоху середньовіччя продовжується формування поняття держави як загальної спільноти і складається теорія державного суверенітету та суверенітету народу. Ж. Боден сформулював визначення суверенітету і обгрунтував прин­цип неподільності державного суверенітету, стверджуючи, що держави встановлюються за примусом найсильніших або ж у результаті згоди одних людей добровільно передати в підпорядкування інших свою свободу цілковито, щоб ці останні нею розпоряджалися, спираючись на суверенну владу або без усяких законів, або на основі певних законів і згідно з певними умовами. Народ може віддати суверенну владу без будь-яких умов, однак це не означає, що суверен користується владою без будь-яких обмежень. На нього поширюються закони божі та при­родні, і не у владі суверена скасувати їх⁴.

Середньовічною традицією', як її розумів Р. Гукер, була відпові­дальність кожної політичної сили (уряду чи короля, парламенту тощо) перед народом чи спільнотою, якою вона керує, обмеженість мораль­ним законом, конституційними традиціями та угодами, які укладались в епоху королівства⁵. До речі, саме з того факту, що на Заході право завжди мало певний (більший чи менший) рівень легітимації, випли-

¹ Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 169 - 170.

² Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 138, 143.

³ Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 61.

⁴ Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 303.

⁵ Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 393, 466.

ває досить поширене ототожнення права і закону, яке має своїх чис­ленних прихильників у науковому середовищі й донині.

Піддаючи аналізу розвиток ідей державного суверенітету, взаємозв'язок суспільства і держави, неможливо обійти увагою погляди Т. Гоббса. Держава, за його думкою, формується таким чином: загальна влада, яка могла б захистити країну від вторгнення чужинців, а грома­дян від несправедливостей, вчинюваних один одному, може бути спо­руджена одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї сили влади в одній людині або зібранні людей, яке більшістю голосів могло б зве­сти всі волі громадян в єдину волю¹. Для встановлення цієї влади не­обхідно, щоб люди призначали одну людину або зібрання людей, які були б їх представниками, і щоб кожна людина вважала себе довірите­лем відносно всього, що носій загальної особи буде робити сам чи примушувати робити інших для загального блага і відчувала відпові­дальність за це. Це й буде держава, сутність якої зводиться до такого визначення: «держава є єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе величезна кількість людей, з тим щоб ця особа могла використову­вати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і за­гального захисту»². Т. Гоббс виділяє три форми держави — монархію, аристократію та демократію, і два види політичної влади — патерналі-стську та деспотичну. В першому випадку влада здобувається за зго­дою, в другому — силою. Однак суверенітет верховної влади постає в своєму повному абсолюті: влада суверена не може бути без його згоди перенесена на когось іншого, він не може бути позбавлений її своїми підданими, не може бути покараний ними; він єдиний законодавець і верховний суддя. Тобто, у Гоббса жодних обмежень влади не існує. Закон держави — це лише воля суверена.

Н. Макіавеллі поділяє держави на такі, в яких піддані звикли ко­ритись правителям, і такі, де вони споконвіку жили вільно. В своєму головному трактаті «Правитель» він стверджує, що розумний прави­тель не може і не повинен додержуватися своєї обіцянки, якщо це шкодить його інтересам'¹. Отже, і засобів, щоб запобігти невиконанню обіцянок правителем, теж немає.

Утопічні соціалісти вважали необхідним дотримуватися суспіль­них законів про розподіл вигод життя, які, керуючись правилами спра­ведливості, опублікував правитель або затвердив одностайною згодою народ⁴.

В умовах громадянських воєн XVII століття в Англії активну роль у формуванні ідей державності відіграли народні дискусії, які сприяли виникненню різноманітних теорій революційного лібералізму. Гаслами тих революцій стали рівність, свобода та інші природні права, справедливість законів, ідея злагоди (соціального контракту). Обстою-

валась ідея приборкання кожної сфери врядування згідно з верховною владою народу, гарантованою писаним реєстром невід'ємних прав¹.

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк виступив проти абсолютного, необмеженого характеру державної влади. Він вважав, що люди є віль­ними, рівними і незалежними за природою, а тому ніхто не може бути виведений з цього стану і підпорядкований політичній владі іншого без власної згоди. Єдиний шлях відмови від політичної свободи — це угода з іншими людьми про об'єднання в спільноту². Заслуга Локка полягає й у тому, що він заклав основи теорії поділу влади та її утри­мання, щоправда — з точки зору парламентського пріоритету. Локк стверджував, що влада суспільства і створеного нею законодавчого ор­гану не може йти далі, ніж це необхідно для загального блага, і хто б не володів законодавчою чи верховною владою, він зобов'язаний упра­вляти згідно з встановленими постійними законами, проголошеними народом і відомими народу, правити за допомогою иеупереджених і справедливих суддів, які повинні вирішувати справи на основі законів і застосовувати силу лише при виконанні таких законів³.

Ідея поділу влади чи ідея змішаного врядування, як зазначається у Д. Себайна і Т. Торсона, — одна з найдавніших у політичній теорії, однак вона ніколи не була наповнена певним змістом. І якщо в Англії ця концепція наповнювалась конкретним значенням сутички між ко­роною та судами звичаєвого права, а Локк відводив їй допоміжне місце у теорії парламентського пріоритету, то Монтеск'є звів розмежування влади до системи правових стримувань та врівноважувань між різними частинами тієї чи іншої конституції⁴.

Найбільш всебічно теорію народного суверенітету обгрунтував Ж. Ж. Руссо. Відштовхуючись від уявлення про людину як громадя­нина, який є основоположною моральною категорією, він стверджує, що громада є головним моральним чинником, що формує громадянина. Спільні надбання (мова, спільний інтерес і добробут) є причиною створення держави. «Якщо Держава, або Громадянська община,— пише Руссо, — це не що інше, як умовна особа, життя якої полягає в союзі її членів, та якщо найважливішою її турботою є турбота про самозбере­ження, то їй потрібна сила загальна й спонукальна, щоб рухати та ке­рувати кожною частиною найзручнішим для цілого способом. Подібно до того, як природа наділяє кожну людину необмеженою владою над всіма частинами його тіла, суспільний договір дає Політичному органі­змові необмежену владу над всіма його членами, і ось ця влада, що спрямовується загальною волею, має ... ім'я суверенітету»⁵. У чому ж полягає природа цього акта і де межі верховної влади? На це питання Руссо відповідає так: «Це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого з кожним з його членів; угода законна, оскільки вона має своєю осно­вою Суспільний договір; справедлива, оскільки вона загальна для всіх;

¹ Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 321.

² Там само. - С. 321.

^:і Там само.- Т. 1. - С. 253. ⁴ Там само. - Т. 1. - С. 280.

¹ Себайн Д, Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 435.

² Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С, 360-361.

³ Там само. - С. 365.

* Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 495. ³ Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 428.

корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, крім загального бла­га; і міцна, оскільки поручителем за неї виступає вся сила суспільства і вища влада. До тих пір, поки піддані підкоряються такого роду угодам, вони не підкоряються нікому, крім своєї власної волі; і питати, які ме­жі прав власне суверена і громадян, означає запитувати, до яких меж простягаються зобов'язання, що ці останні можуть брати у відношенні до самих себе — кожний у відношенні до усіх і всі у відношенні до кожного з них. Із цього випливає, що верховна влада, якою б необме­женою, священною, недоторканною вона була, не переступає і не мо­же переступити межі загальних угод і що кожна людина може повніс­тю розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали із його майна і його свободи; так що суверен ніяк не вправі накласти на одного із підданих більший обов'язок, ніж на іншого. Оскільки тоді спір між ними набуває приватного характеру і тому влада суверена більше не компетентна»¹. Ідеали загальної справедливості, породжені розумом, і потреба взаємнос­ті цієї справедливості приводить Руссо до висновку про необхідність законів, які повинні мати загальний для всіх характер, оскільки загальна воля не може висловлюватись з приводу приватного предмета.

Закони є лише умовами громадянської асоціації, тому народ має бути їх творцем. Однак, запевняє Руссо, для перетворення народної волі на акти потрібен законодавець (Руссо не вірить у можливість на­родного представництва. — А. 3.)- І якщо законодавча влада належить народу і тільки йому, то виконавча — тільки суверену²^

Ідеї французького просвітництва розвиваються вченими інших країн Європи. Особливого резонансу вони набувають у народному се­редовищі.

У XVIII столітті, в період французьких революцій і громадянської війни в США, формується доктрина конституціоналізму, основними цінностями якої стають суверенна влада народу (нації), ідея народного представництва, природні і невідчужувані права особи, право на опір гнобленню; проголошується принцип поділу влади.

Ідеї народного суверенітету знаходять своє відображення також в ідеї правової державності, що вперше (як зазначалося) формулюється у працях германських філософів. Кантова ідея правової держави базу­ється на первинному договорі і відповідності законів чистим принци­пам права. І. Кант обґрунтовує розуміння держави як об'єднання лю­дей, підпорядкованих правовим законам, а також інші складові право­вої держави, зокрема, принцип поділу влади, належність законодавчої влади народу, громадянську рівність і самостійність людей, конструює процес творення права³.

Для розуміння природи держави як держави, що повинна скеро­вуватися правом, а, отже, обмеженої правом, суттєвими є погляди Г. Еллі не ка. Він вважав важливим для держави наявність правопоряд­ку, який не може поєднуватись з теорією абсолютної необмеженості державної влади. «Право, — писав він, — не залежить від держави в

такій мірі, щоб держава могла звільнити себе від самого права. В її владі — як фактичній, так і юридичній, — надати того чи іншого харак­теру правопорядку, але не вирішити питання про його існування»¹.

Н. Невзоров, який простежив розвиток ідей правової держави в Росії саме у площині обмеження державної влади, відзначав, що за ча­сів боярства (від «Смутних часів» до правління Анни Іоанівни у 1730 р.) «юридично московський государ правив своєю державою не­обмежено, але, з огляду на звичай, ділився владою з боярством», за часів дворянства (до 1825 р.) цар лише царював, а дворянство управляло².

Єдиною межею за умов самодержавства, коли в особі государя об'єднувались законодавча і виконавча влади та вся державна сила, залишались «розумові кордони» (М. Сперанський).

Такі позаправові обмеження, як розум і мораль, традиції і совість тощо існували завжди, однак їх використання не було жорстко детер­мінованим, залежало від численних факторів, не тягло за собою неми­нучої юридичної відповідальності. На підтвердження згадаємо слова Катерини II, адресовані її статс-секретарю Попову: «Ти знаєш, з якою обережністю я вчиняю при виданні моїх узаконень. Я розбираю обста­вини, вивідую думки просвіченої частини і по них визначаю, яке діян­ня мій указ повинен спричинити. Коли ж наперед впевнена у загаль­ному схваленні, тоді випускаю моє веління і маю задоволення бачити те, що ти називаєш сліпим підкоренням, — і ось основа влади необме­женої. Але будь певний, що сліпо не коряться, коли наказ мій не при­стосовувано до звичаїв або коли б я слідувала самій моїй волі, не мір­куючи про наслідки»³.

Лише із скасуванням кріпосного права, визнанням політичних прав, у тому числі виборчих, розпочався процес створення представ­ницьких органів, формування нової судової системи, поступового від­ступу самодержавства і все більш широкої участі народу в управлінні справами держави, запровадження справжніх важелів контролю за владою.

Сучасна держава як публічно-правовий союз народу і право як основа цього союзу. Всучасній літературі наводяться різноманітні класифікації держав. В основі цієї різноманітності — залежність і від впливів на процес прийняття рішень, і від такого найважливішого чинника, яким є політичний режим.

Зокрема, М. Манн зазначає, що на Заході виділяють три групи те­орій держави: класові, плюралістські та елітаристські. Більшість класо­вих теорій є марксистськими; за ними держава обслуговує ті чи інші способи виробництва і класи. Дві інші групи теорій стосуються модер­нових держав. Плюралістські спираються на тезу, що сучасні західні держави визначаються, в кінцевому рахунку, партійною демократією, яка постійно розширюється (ці держави визнаються представницьки­ми). Елітаристські теорії (їх кілька різновидів. — А. 3.) зосереджують

¹ Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 430.

² Там само. - С. 434, 435.

³ Кант Я. Метафизика нравов : Соч. в 6 т. - М, 1965. - Т. 4., ч. 2.

¹ Антология мировой политической мысли. - Т. 1. — С. 817.

² Невзоров Н. Я. По пути к правовому государству : (Конституционные проекты и
попытки в Русской истории). - М., 1913. - С. 34.

^а Там само. - С. 73.

5-91308

увагу на тому автономному потенціалі, яким володіє держава. В центрі уваги елітаристів — політична влада як відносини між державою і громадянським суспільством¹. М. Манн, до речі, відкидає тезу про де­мократію як вирішальний і детермінуючий фактор держави, вважаючи, що персонал держави може виступати у ролі автономного утворення.

На наш погляд, демократичний потенціал держави не вичерпав себе, хоча сучасна держава і чиновництво схильні до відстоювання власних політичних інтересів, нерідко виступають як автономна полі­тична сила.

Недемократичному режиму має протиставлятися режим демокра­тичний, якому властиві, зокрема, свобода створення організацій і всту­пу до них, свобода висловлювань, вільні і справедливі вибори, забезпе­чення права участі у виборах, права на обрання до громадських організацій, права політичних лідерів конкурувати у передвиборній боротьбі, а також наявність альтернативних джерел інформації, уста­нов з формування залежної від виборців урядової політики.

Можливість поділу всіх держав на демократичні та недемократич­ні випливає й з класифікацій політичного режиму. Наприклад, В. Якушик виділяє демократичний, авторитарний, тоталітарний, анар­хічний, охлократичний режими².

Демократичному режиму властиві виборність найважливіших орга­нів влади, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з воле­виявленням більшості громадян, забезпечення широкого кола особистих, громадських та політичних прав і свобод, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості.

Авторитарний режим характеризується переважанням методів ко­мандування й відвертого диктату, наданням органам політичної влади дискреційних повноважень, наділенням виконавчих органів широкими законодавчими повноваженнями, обмеженням або скасуванням прин­ципу гласності в діяльності органів політичної влади в єдиному центрі. Автократичному політичному режиму притаманне обмеження кола осіб, які здійснюють вищу політичну владу, зосередження реальної політичної влади в єдиному центрі.

Для тоталітарного режиму характерні жорсткий контроль полі­тичної влади над усіма сферами життя суспільства, відсутність легаль­ної опозиції, наявність обов'язкової офіційної ідеології, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітар­них знань.

Анархічний політичний режим — це руйнування організаційних основ єдиної держави та політичної системи, автономізація владних структур, відсутність системи нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та ін.

Ознаками охлократичного політичного режиму є некомпетентність політичної влади, зневажливе ставлення до знань та досвіду всесвіт-

ньої цивілізації, відсутність у представників органів політичної влади почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом.

Така класифікація дозволяє зробити висновок, що антидемократи­чні режими, в яку б тогу не вбиралися, грунтуються не на згоді їх гро­мадян, правді і справедливості загалу, а на свавіллі, примусі і страхові. Такі держави не скеровуються й правом, тому що без справедливості, як стверджував Платон, немає й права. Лише у таких державах, в яких народ у різноманітних формах (через угоди, фактичне визнання на­родного суверенітету чи конституції) впливав на формування держав­ної влади, зміст законів держави, тобто визначав закони свого співжит­тя, можливе існування права як правил співжиття, що визнаються (легітимуються) народом, а тому грунтуються на справедливості і правді цього народу, його етичних підвалинах.

Подібно К. Гельвецію, який усі форми правління поділяв з точки зору відповідності загальному інтересу на хороші і погані¹, можна ска­зати, що право як вираз загальної волі громадян держави існує лише в тих суспільствах, які скеровуються думкою більшості своїх членів, як і державні настанови є відображенням загального інтересу, сприймають­ся і схвалюються суспільством. Неважко дійти висновку, що демокра­тичним є такий державний устрій, де народ визнається суб'єктом полі­тичних відносин, державної влади.

Сучасна цивілізація, здається, безповоротно стає на шлях сповіду­вання принципів лібералізму і демократії. Сучасна демократія може бути визначеною не тільки як самоврядування людей, але і як вряду-вання, яке відповідає уявленням та бажанням людей. її основним принципом є правління більшості, однак у нинішніх умовах розуміння демократії орієнтується на її первинне тлумачення як типу влади, що здійснюється із залученням усіх, кого стосується вирішуване питання (ідея консенсусу) через безпосередню участь або через своїх представ­ників (ідея народного представництва). Ідея демократії, з невеликими відмінностями, обов'язково передбачає принцип розділеного правління (яке сприяє утриманню влади), багатопартійну систему, децентраліза­цію влади, вільні і справедливі вибори та забезпечення права громадян на участь у них, наявність вільної преси, свободу слова і свободу полі­тичних організацій. Функціонування цих елементів є запорукою демо­кратичного політичного режиму, вільного суспільства, за якого гаран­туються усі права й свободи людини і громадянина.

Ідеї демократії і лібералізму наповнюють реальним змістом і вчення про правову державу. Лише у правовій державі можливий роз­квіт права, оскільки воно не зупиняється на рівні суспільної правосві­домості, а завершується легітимованими суспільством і тому реально діючими нормами.

З огляду на те, що ці норми поведінки легітимуються суспільст­вом, визнаються цим суспільством (як сукупністю усіх громадян) за­гальнообов'язковими, вони стають справжнім регулятором суспільних відносин, насамперед у публічній сфері. На основі права як загальної волі громадян, які є носіями політичної влади, суверенних прав на

¹ Манн М. Теория государства модерна // Государство и право (отечественная и
зарубежная литература) : - РЖ. - 1997.- Mb 2. - С. 37 - 42.

² Якушик В, Різновиди політичних режимів // Віче. - 1995. - № 9. - С. 129- 133.

Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 458.

здійснення державних повноважень, зростає і функціонує держава. Ви­ходячи з того, що демократична держава існує не на основі відносин «влада — підкорення», а на основі права народу як первинного носія політичної влади на формування держави, держава набуває вигляду публічно-правового союзу усього народу.

Оскільки такий публічно-правовий союз грунтується на праві на­роду на владу, право стає основою цього союзу.

Отже, дія права в суспільстві набуває характеру панування права. Право просякає в усі пори суспільного життя і охоплює всі його сфери завдяки опорі на волю народу. Воно виявляється найважливішим ре­гулятором суспільних відносин і у сфері функціонування державної влади. Тільки право стає здатним дієво упорядкувати владні відносини, тому що народ як учасник держави набуває право на здійснення дер­жавних повноважень, а звідси — і право на дієвий контроль державної влади та здійснення її як безпосередньо, так і шляхом представництва. Вся діяльність держави та її органів відбувається в правових формах, які визначаються мандатом народу.

Право набуває можливості обмежити владу, зв'язати державу на користь своїх громадян, тому що його авторитет спирається на волю і авторитет народу. Цей авторитет підкріплюється політичною відпові­дальністю влади перед народом через періодичні вільні вибори, участь громадян у реальному здійсненні державної політики та управлінні державою.

З викладеного випливає певне узагальнення. Ідея правової держа­ви, скеровування держави правом лише частково придатні для ідеології держави, побудованої на позитивістському розумінні права, оскільки в цьому разі мова йде про зв'язаність держави не правом, а законом; от­же, така зв'язаність є половинчастою і нетривкою. Зв'язаність держави законом можлива, з одного боку, за стійких демократичних традицій формування і здійснення державної влади, усвідомлення непорушності державно-правових настанов не лише громадянином, а й органами державної влади та їх посадовими особами. З іншого боку, зв'язаність законом передбачає неодмінну наявність розвинутих процедур оскар­ження неправомірних рішень органів державної влади та їх посадових осіб.

Ідея правової держави несумісна з ідеологією держави, основою якої є абсолютистська влада, влада, яка спирається на позаправові форми обгрунтування держави і легітимації державної влади, а утри­мання влади здійснюється шляхом насилля. Чимало таких держав зна­ла історія, чимало їх існує і сьогодні. Для них характерні відсутність форм представницької демократії, залучення до вирішення суспільних конфліктів поліцейського апарату, примус.

Саме з позицій розуміння держави як публічно-правового союзу народу, держави, в якій найголовніша умова для визнання держави правовою — право, на основі якого функціонує держава, і досліджую­ться аспекти сучасної української правової держави.

Розділ II