Теоретико-правові проблеми визначення публічно-правового договору як форми фінансово-правового регулювання. Юридичні ознаки та класифікація публічно-правових договорів.

Дослідження природи публічно-правового договору проведені різними вченими, дозволяють виявити його певні особливості. Так, наприклад, Ю.А. Тихомиров вказує, що для публічно-правового договору характерні специфічні ознаки: обмежений суб’єктний склад, певний предмет договору, своєрідні зобов’язання сторін та способи їх забезпечення.

На думку О.В. Дьоміна, публічно-правовий договір можна визначити як вольову угоду не менше двох суб’єктів публічного права, укладену на основі норм публічного права в загальних (загальнодержавних* інтересах, правовий режим якої містить елементи, які виходять за рамки приватного (цивільного* права.

Ю.А. Тихомиров запропонував наступну класифікацію публічно-правових договорів, з врахуванням їх суб’єктів та змісту:

- установчі договори;

- компетенційно-розподільчі договори;

- угоди про делегування повноважень;

- програмно-політичні договори про дружбу та співробітництво;

- функціонально-управлінські договори;

- договори між державними і недержавними структурами;

- міжнародні договори.

З усіх названих видів публічно-правових договорів об’єктом посиленого наукового дослідження стали функціонально-управлінські договори, які в науковій літературі почали називати адміністративними договорами.

В.І. Новоселов вказує, що для адміністративно-правового договору характерне тісне поєднання двох начал: по-перше, владності однієї із сторін по відношенню до іншої та, по-друге, згоди обох сторін на укладення відповідного договору та здійснення дій, які ним передбачаються. Зазначену думку підтримує і О.В. Дьомін, який стверджує, що адміністративний договір поєднує в собі одночасно і формально-юридичну рівність сторін і прерогативні повноваження державно-владного учасника, що реалізує публічні завдання і функції.

О.В. Дьомін визначає адміністративний договір як багатосторонній акт державного управління, що базується на адміністративно-правових нормах та вироблений в результаті добровільного узгодження воль не менше двох суб’єктів адміністративного права, опосередковує горизонтальні управлінські відносини та встановлює (припиняє, змінює* взаємні права та обов’язки його учасників.

На думку В.А. Супова, сутність цього виду угод полягає в тому, що вони направлені на координацію в державному управлінні. В ході їх укладення відбувається поєднання власних інтересів суб’єктів управління. В результаті формується єдина, інтегрована управлінська воля, яка і визначає зміст договору. Адміністративні угоди можуть мати місце як в процесі нормотворчості органів державного управління, так і в ході їх правозастосовної діяльності. Але і в тому і в іншому випадку угоди формуються під впливом цільової функції норм адміністративного права, яка в кінцевому рахунку відображає управлінську волю держави.

Вчені виділяють декілька відносно автономних сфер застосування адміністративних договорів державою: 1* сфера управління, де може застосовуватись тільки договірний метод регулювання суспільних відносин; 2* сфера управління, яка відноситься до дискреційного розсуду державного органу укладати адміністративний договір чи використовувати адміністративний акт залежно від фактичних обставин; 3* сфера управління, де адміністративний орган позбавлений права укладати контракти, оскільки стосовно таких сфер він не може робити предметом переговорів виключні повноваження, покладені на нього діючим законодавством.

Важливим питанням у вивченні адміністративно-договірного регулювання є питання співвідношення адміністративних і цивільно-правових договорів. На думку В.І. Новосьолова, відмінність адміністративних договорів від цивільно-правових полягає в тому, що їх учасники знаходяться не в однаковому положенні. Орган управління зберігає владні повноваження, тобто повноваження адміністративного характеру, не дивлячись на те, що він певні обов’язки перед своїм контрагентом. Підтримується ця думка і О.В. Дьоміним, який зазначає, що в адміністративному договорі державний орган виступає саме як компетентний орган державної влади, що реалізує управлінські функції та наділений владними повноваженнями. В цьому головна відмінність адміністративного договору від цивільно-правового. Крім того, автономія волі сторін адміністративного договору (свобода вступати чи не вступати у договірні відносини* не носить характеру абсолютного принципу, як це має місце в приватному праві, а рівень дис позитивності, тобто свобода розсуду учасників при укладенні адміністративних договорів самостійно вибирати той чи інший варіант поведінки є набагато нижчою ніж для договірного процесу в приватноправових галузях.

Можливість укладення адміністративного договору повинна бути передбачена в компетенції відповідного державного органу, причому складає частину його спеціальної компетенції. В той же час, будь-які цивільно-правові угоди можуть укладатися будь-якими державними органами, що володіють статусом юридичної особи, тобто виступають в якості самостійного господарюючого суб’єкта.

Компетенція державного органу на укладення адміністративних договорів за своїм правовим змістом аналогічна цивільно-правовій дієздатності учасників договірних відносин та має те ж юридичне значення для визнання адміністративного договору недійсним.

В.І. Новосьолов пропонує об’єднати договірні прерогативи державно-владного контрагента в наступні групи:

1. Повноваження в односторонньому порядку вносити зміни в укладений адміністративний договір без звернення до суду;

2. Повноваження в односторонньому порядку без звернення до суду припиняти дію договору, відмовлятись від укладеного договору, перекладати його виконання за власним вибором на іншу особу, якщо попередній контрагент порушує договір чи не може його виконати;

3. Повноваження безпосередньо в безспірному порядку накладати санкції на контрагента в адміністративному договорі, якщо він його порушує, чи не виконує закладені в договорі обов’язки;

4. Повноваження оперативного контролю за виконанням договору контрагентом.