Колонізація українських земель 3 страница

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кіш. Козаки, які залишилися у коші, становили його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим ін­шим, як утворенням Запорізької Січі. Вона фактично об'єднала до­сі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізь­кого козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало пере­дусім зовнішність людини. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком ли­ше тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватися кошово­му отаману, старшині і всьому товариству. У стосунках між козака­ми брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: той, хто вступив раніше, мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. Воно поділялося на січових і волосних козаків: перші, власне, і являли собою справж­ній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Частину козаків, котрі відзначилися у боях, давно служили у війську, мали інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Тільки вони мали право зі свого середовища обирати старшину, одержувати грошове і хлібне забезпечення, брати участь у розподілі здобичі й вирішувати всі справи війська. Ця частина козацтва постійно проживала у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і становила козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запоріжців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою охо­роною, тоді як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від «лицарства», або «товариства», різко відрізнялося сімейне козацтво. їхніх представників також допускали у Запоріжжя, од­нак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селили­ся на її околицях: у запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. На­зивалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «зимовника­ми», «сиднями», «гніздюками». Але разом січові і зимовники стано­вили одне військо.

Суттєвими рисами Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім про­явом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закін­чуючи простою «сіромою». Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язко­вим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетсь­ке землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ очолювала боротьбу укра­їнського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням коза­цтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на держав­ну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 осіб було підпорядковано призна­ченому урядом «старшому судді усіх низових козаків». Прийняті на державну службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був занесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися начебто поза законом.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був нечисленним. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Насампе­ред, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феода­лів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєст­рові козаки звільнялися від податків, мали право власності на зем­лю, діставали права вільно займатися різними промислами і торгів­лею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жа­лування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак усе це не усувало істотних відмінностей у майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру становили козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промис­лами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів — «підсусідків». Ста­новище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'я­зок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову служ­бу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям ви­магав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слобо­ди і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шля­хетські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєст­рових козаків були величезною принадою для державних і приват­новласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не домігшися цього, вони са­мовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе коза­ками і поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру всіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість із них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися ко­лишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використовувати рядо­ве козацтво у своїх корисливих інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його час­тина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — зане­падала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі по­сідала козацька «середина», тобто козаки, що перебували між реєс­тровою верхівкою і «черню».

Вагомим чинником, котрий визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що завжди існувала загроза скорочення ре­єстру і, як наслідок, покріпачення. Реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігій­ний утиск, що різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставина­ми і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI— першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й коза­цька «середина» переходила на бік борців проти кріпацтва та іно­земних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполи­тої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначе­ного статусу.

Державний лад

Загарбання й утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можли­вість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в Запорізькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, дія яких поширювалася на українські землі

Вищі органи державної влади й управління. Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала цент­ральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Поспо­литої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний «найпереднішими па­нами і шляхтой с согласия всех жителей королевства» королем По­льщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До її складу входили: королівсь­кий (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний мар­шал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу коро­лівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою, або найвищою радою.

Починаючи з XIV ст. більш або менш регулярними стають на­ради глави держави з представниками панівних верств (панами і шляхтою) — так звані сейми. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це зумовило в подальшому поділ валь­ного сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську зборню, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно.

Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законо­давчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З ча­сом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польсь­кого королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Ве­ликого князівства Литовського. Главою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питан­ня державної політики.

До складу «Панів-Ради» входили найвпливовіші службові осо­би князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, ка­штеляни, окремі старости, а також верхівка панівних станів — два католицькі єпископи й окремі великі феодали за особистим запро­шенням великого князя. Виникнувши як допоміжний орган при гос­подарі, «Пани-Рада» незабаром набула значної самостійності, пере­творившись в орган, який обмежував владу господаря: кількість її членів досягала 80 осіб.

«Пани-Рада» була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші дер­жавні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсу­тності — самостійно. У випадках, коли думка «Панів-Ради» і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.

Правове становище «Панів-Ради» як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 pp.

До компетенції «Панів-Ради» входило обрання великого кня­зя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі або виносила їх на розгляд сейму.

Вплив і авторитет «Панів-Ради» були зумовлені тим, що до її складу вход ш вищі посадові особи держави. Це передусім марша­лок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та «Панів-Ради» й одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера й охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням натуральних і грошових податків та зборів. Підскарбій двірний відав скарбницею великого князя. В його підпо­рядкуванні були скарбники, наглядачі за надходженням грошей в скарбницю. До кола впливових членів Ради належав і великий геть­ман — головний воєначальник Великого князівства Литовського. Його заступником був гетьман двірський.

З часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Ве­ликого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «Панів-Ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кож­ного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних стро­ків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми за потреби, на­приклад у разі війни.

Вальний сейм, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скли­кання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали пра­ва починати війну і встановлювати податки без згоди на те сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Ве­ликого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав дедалі міцнішим. Основу цього союзу було за­кладено у 1385 р. Кревською унією, відповідно до якої великий ли­товський князь Ягайло став одночасно королем польським. Подаль­ше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсь­ко-литовських сеймів і з'їздів, «когда это будет нужно», з «волей и согласием короля». Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Польська шляхта, як правило, запро­шувала на польський сейм чергових великих литовських князів. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змі­нилося. Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту (респуб­ліку). Великий князь Литовський став одночасно і королем польсь­ким, який «згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Об­раний у такий спосіб на Польське королівство буде миропомазании і коронований у Кракові».

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велику роль у цьому процесі відіграли так звані «Генрікови артикули», прийняті у 1572 р. у зв'язку з обран­ням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем, котрий обирався. Король визна­вав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовля­вся від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішува­ти питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати «посполитого рушіння» без згоди сенату, мати при собі 16 сенато­рів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Арти­кули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавала­ся вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм склада­ється з трьох станів: короля, сенату й посольської зборні.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскіль­ки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сена­тори в сеймі не голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені кан­цлер формували загальну думку сенаторів — «конклюзію» (висно­вок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська зборня. До її складу входили 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирали­ся в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі. Скликалася посольська зборня королівськими універсалами за кіль­ка тижнів до відкриття сейму. В універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі. Обрання послів у сейм здійснюва­лося на шляхетських сеймах. Тут же депутатам надавалися нака­зи, які відображали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської зборні були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Піс­ля закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одно­стайно, бо тут діяв принцип «вільної заборони» — так зване «libe-rum veto».

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів інозем­них держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: «конвокаційні», на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; «елекційні», де обирали короля; «коронаційні», на яких відбувалася коронація і король давав присягу.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали ко­роль і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Коро­лівським двором відав коронний, або великий, маршалок, його за­ступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка поса­довою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важли­ве місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди перебу­вала в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського вій­ська стояв великий литовський гетьман. Польсько-литовські унії сприяли зближенню державного ладу Литви і Польщі, однак у роз­витку Великого князівства Литовського деякі державно-правові відмінності збереглися: тут існували свої центральні установи, зо­крема адміністрація, власна скарбниця й армія.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до ад­міністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебували в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодер­жавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Суттєвою рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зу­мовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління на українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут спо­чатку залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити по­літику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх ста­рост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Га­лицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського старости.

У XV ст. у Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які, у свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину. В 1434 р. вона стала Руським воєводством. Спочатку до нього входили Львівська, Пере­мишльська і Галицька землі, а пізніше були приєднані Сяноцька і Холмська землі. До середини XVI ст. Північна Буковина, що поділялася на Чернівецьку та Хотинську волості, мала певну автоно­мію у Молдавському князівстві. Закарпаття, яке увійшло до складу Угорської держави, поділялося на жупи, які пізніше стали назива­тися комітатами.

Сприятливішим було становище тих територій, які опинилися під владою Литви. Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністра-тивний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднан­ня — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політич­ними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ ли­товських князів Кариотовичів. У Чернігівсько-Сіверській землі з установленням тут влади литовських князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. «Мы старины не рушаєм, а новин не вво­дим», — говорилося в цих актах.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV— XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адмініст­ративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. На­прикінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівсь­кої скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були за­хоплені литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське князівство, і тут замість князів «стали воєводи». Отже, наприкінці XV ст. тільки на Чер­нігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здіснює реформи, які певною мірою уніфікують його адміністратив­но-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею ви­знавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Так, Во­линське воєводство — на Луцький, Володимирський та Кременець­кий повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а також Звягельську, Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості. Поділь­ська земля (Східна Подолія) охоплювала Брацлавський і Вінниць­кий повіти.

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питан­нями організації війська, вирішував судові справи. Впливовою служ­бовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і наділявся широкими адміністративними та судовими повно­важеннями. Центральний повіт воєводства (місце розташування ад­міністративного центру воєводства) інколи називався каштелянією й очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, сто­льник, хорунжий та ін. На Поділлі правили брацлавський і вінниць­кий старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 pp. здійснив реорганізацію місце­вого управління на українських землях, наблизив його за формою і структурою до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі й українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалися ЗО повітів. Київське воєводство, наприклад, поділя­лося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) — на Брацлавський, Звенигородський і Вінницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського. Підсумок цих реформ законодавчо був закріп­лений у II Литовському статуті 1566 рА

І нарешті, згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина українських земель, загарбаних польськи­ми феодалами, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузях законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і за­знала значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас госпо­дарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалува­лося королем за службу.

Отже, внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опини­лася майже вся Україна. Непідвладними Польщі залишалися тіль­ки ті українські землі, що перебували під владою Угорщини (закар­патська Україна) і Молдавія (Буковина), частина Пінщини і Берес­тейщини, які продовжували бути у складі Литовського князівства, та Чернігівщина, що належала Московській державі.

Українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої і входили до Малої Польщі, остаточно втратили свою автономію й адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель — Львівську, Галицьку, Перемишлянську, Сяноцьку, Холмську; 2) Белзьке воєводство об'єднувало три повіти — Бузь­кий, Городельський і Гробовецький; 3) Волинське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луцький, Кременецький; 4) Подільське воєводство складалося з Кам'янецького, Червоно-градського і Литичівського повітів; 5) Брацлавське воєводство — з Брацлавського і Вінницького повітів; б) Київське воєводство — з Київського, Овруцького і Житомирського повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депута­тів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київсь­кого воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засно­вано Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна.

Як і раніше, місцеве управління Речі Посполитої зосереджу­валося в руках воєвод, каштелянів (управителів каштеляній або комендантів замків), старост та інших міських і земських посадо­вих осіб: міського старости, який відав судом над шляхтою у кри­мінальних справах; земського підкоморія, який займався розв'язан­ням межових спорів; судді, підсудків; земського писаря та ін. Ста­роста, посада якого ставала довічною, сам підбирав і призначав собі помічників: підстаросту, бургграфа та ін.