Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 4 страница

Інша культурна західна хвиля була пов'язана з Реформацією, яка поча­лася з виступу 1517 р. Мартіна Лютера з релігійними тезами. Проте рефор­маційний рух мав велике значення не лише для церковно-релігійного, а й для культурного життя. У Європі він сприяв поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок, витісненню латинської і впровадженню живої народної мови в літературі. Започаткувавши протестантизм, Реформація створила також полемічну літературу.

Слід підкреслити, що надзвичайно важливою подією у культурному житті України-Русі стало поширення друкарства. В Європі друк виник завдяки винаходу Й. Гутенберга у 1450 р. У Речі Посполитій першими друкарями були ПІ. Фіоль (надрукував "Октоїх" та "Часослов" кирилицею 1491 р. у Кракові) та білорус Ф. Скорина, що працював у Празі й Вільні ("Псалтир" (1517), "Біблія руська" (1519), "Апостол" та "Мала подорожня книжиця", (1525)). В Україні першим відкрив друкарню Іван Федоров; протягом XVI— XVII ст. друкарні виникали не лише в містах, а й у селах; існували також "мандрівні" друкарні приватних осіб.

1574 р. у Львові вийшов перший друкований в Україні підручник —"Бук­вар" для вивчення церковнослов'янської мови, а граматика "Адельфотес" (1591), складена грецькою та слов'яно-руською мовами, слугувала вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук, а також подавала класи­фікацію частин мови. Пізніше видано інші граматики, зокрема Л. Зизанія (1596) та М. Смотрицького(ібіб). На потребу в словниках з'явився "Лекси­кон славенороський і імен толкованіє" П. Беринди, у якому було перекладе­но українською понад 8 тис. слов'янських та іншомовних термінів. Говоря­чи про розвиток української мови, слід мати на увазі, що літературна (пи­семна) мова в Україні XIV—XVI ст. називалася "руською". Вона була офіцій­ною у ВКЛ, нею написано "Судебник" Казимира (1468) та Литовські Стату­ти (1529, 1566, 1588). Літературна мова поступово зближувалася з народ­ною, кращим зразком чого є "Пересопницьке Євангеліє". Наведемо фрагмент його тексту: "...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, котриї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: "Ісусе учителю, змилуйся над нами!".

Тема 4

У літературі XV—XVI ст. першість належить релігійним творам. З'яв­ляються переклади західноєвропейської теологічної літератури (збірник "Приточник", 1483), твори вітчизняних авторів (П. Могила, П. Русин, С. Орі-ховський, Г. Тичинський, ПІ. Зіморович, ПІ. Шимонович, Щасний Гербурт). Наприкінці XVI ст. у зв'язку з Берестейською унією особливого розвитку набула полемічна література, ідейний зміст якої був спрямований за чи про­ти полонізації українського народу, насадження католицтва та унії. Поле­міку започаткували єзуїти Б. Гербест та П. Скарга ("Описаніє і оборона собо­ру руського Берестейського", 1597), виступаючи за унію. їхніми опонента­ми стали X. Філалет ("Апокризис",1597), І. Вишенський ("Писаніє к утек­шим от православной віри єпископам", 1597), М. Смотрицький ("Тренос...", 1610), 3. Копистенський("Палінодій..."), Г. Смотрицький, С. Зизаній, Ю. Ро-гатинець та ін. Полеміка після Берестейського собору мала величезне зна­чення, оскільки уточнювала характер та глибину розходжень між правосла­в'ям, католицизмом і протестантизмом.

Варто звернути увагу на особливий, хоч і традиційний, літературно-істо­ричний жанр — літописання. З XIV ст. з'являються білорусько-литовські літописи: Никифорівський, Віленський, Супрасльський, Баркулабівський, Академічний, Хроніка Биховця, Хроніка Литовська й Жмойтська та ін. Се­ред історичних творів літописного жанру, створених на українському ґрунті, виділяються: Густинський літопис (який крім загального викладу вітчиз­няної історії містить тематичні розділи: "ОначалЪ Козаков", "Оприминении нового календаря", "О унии, како почася в Руской земле"), Київський ко­роткий літопис, Волинський короткий літопис. Велике значення мають т. зв. місцеві літописи: Львівський, Острозький, Хмільницький, Межигірсь-кий та ін., які описують козацько-селянські повстання та боротьбу проти національно-релігійного гноблення.

Для усної народної творчості XV — першої половини XVII ст. характер­не поєднання ще давньоруської традиції з художнім осмисленням драматич­ної, а часто і трагічної сучасності. Це особливо помітно в такому її специфіч­ному жанрі, як думи (з'являються в Україні в першій половині XVI ст.). Як правило, вони мають повчальний характер, відображають етичні норми на­роду ("Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін.). Поряд з думами важливе місце в українському фольклорі посідають історичні, побутові й обрядові пісні, прислів'я тощо.

Відбувається також процес становлення професійної музики. В XVI ст. в українських церквах можна було почути багатоголосий спів; замість крю­кової нотації з'явилося нотно-лінійне письмо. Світська музика набула відоб­раження в таких жанрах: кант (міська побутова пісня), цехова, інструмен­тальна й театральна музика. На зразок ремісничих існували й музичні цехи, колективи яких обслуговували різні свята та обряди.

На основі церковних та народних обрядових дійств, а також завдяки школам з'явився театр. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні зароджується вертеп — мандрівний музичний ляльковий театр.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Особливу увагу варто звернути на зрушення в галузі освіти у XV — на початку XVII ст. Навчання провадилося в школах при церквах та монасти­рях, де навчали читати, писати, давали знання з теології, літератури, грець­кої мови. Вчителями були дяки — "бакаляри". Найздібніші міщани й шлях­тичі здобували освіту в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. У середині XVI ст. в Литві та Польщі виникають протестантські школи (гімна­зія та академія у Ракові, школи в Дубні, Хмільнику та ін.), де також навча­лися українські діти; єзуїтські колегіуми. Останні давали освіту за схолас­тичною системою у католицькому дусі, латиною. На противагу католиць­ким і протестантським з'являються братські школи, першою з яких була школа Львівського Успенського братства (1586). Вона стала зразком для шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Холмі, Володимирі, Луцьку, Києві та інших містах України. Кожна школа мала свій статут — "Порядок шко­ли", в якому ставилися суворі вимоги до учнів та вчителів, як от: "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не гнівливий, не завид-ник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єре­сей... Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулиці поживи просити..." У братських школах викладали латину, грецьку, старослов'янську мову та "вільні на­уки". Доречно було б зосередити увагу на діяльності Київської братської школи (1615), яка у 1632 р. об'єдналася з школою Києво-Печерської лаври, започаткувавши цим Києво-Могилянській колегіум (згодом академія) — вищий навчальний заклад з філіями у Гощі, Вінниці, Кременці. Проте най­першою українською школою вищого ступеня був Острозький слов'яно-гре-ко-латинський колегіум (1576).

Українському образотворчому мистецтву того часу властиве поєднання народних та церковних традицій. Церковне малярство було настільки розви­неним, що польський король запрошував українських майстрів розписувати найголовніші храми Польщі. Видатними зразками українського іконопису та церковного різьблення є декор Успенського собору Києво-Печерського мона­стиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) та ін. Із середини XIV ст. іконописці відходять від традиційних візантійських канонів, наближуються до реалізму в живописі (Вірменська церква у Львові, Сандо-мирський кафедральний собор, каплиця в Горянах під Ужгородом та ін.). У живописі світського характеру набувають поширення портрети.

Розглядаючи архітектуру, особливу увагу слід приділити мурованому будівництву замкових споруд, що було помітним явищем XV—XVI ст. Із за­провадженням вогнепальної зброї змінювалася і конструкція замків. У ціло­му на початку XVI ст. в архітектурі набуває поширення ренесансний стиль: зникає сувора, витягнута готика і з'являються античні греко-римські фор­ми, гармонійні й орнаментовані. Вперше в Україні ренесансні споруди з'я­вилися у Львові, який потребував відбудови після пожежі 1527 р. Приїхав-

Тема 4

ши до Львова, італійські архітектори у першій половині XVI ст. починають працювати по всій Галичині (Старе Село, Перемишль, Ярослав, Старий Самбіртаін.), Волині (Луцьк, Володимир, Острог), Подніпров'ї (Київ, Пере­яслав, Чернігів, Канів). Серед видатних архітекторів цього стилю — П. Кра-совський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин та ін. На початку XVII ст. започатковується так зване українське бароко, першими зразками якого стали монастир і костьол бернардинів у Заславі, єзуїтський монастир і колегіум у Вінниці, домініканський собор і латинська кафедра у Києві та ін. Прикметно, що на початку XVII ст. у Києві розпочався "реставраційний рух", за підтримки Петра Могили, спрямований на відбудову та реставра­цію визначних будівель княжих часів.

Спираючись на викладений матеріал і простеживши основні тенденції культурного поступу русинів-українців у позначений період, можна конста­тувати, що вектором їхньої цивілізаційної орієнтації за всієї потужності Сходу була Європа. М. Грушевський зазначав, що український народ порівня­но з російським "являється народом західної культури — одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії".

Основні терміни і поняття

Бароко(від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний) — стиль в архітек­турі та мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст.

Гравюра(від фр. graver — висікати, вирізати) — вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком з малюнка, виконаного гравіруванням на дошці (друкарській формі).

Гуманізм(від лат. humanus — людяний, людський) — ідейний та куль­турний напрям доби Відродження (XIV — XVI ст.), що утверджував право людини на земне щастя і свободу думки.

Дидактика(пер. з гр. — повчальний) — частина педагогіки, яка розроб­ляє теорію освіти і навчання, виховання в процесі навчання.

Єзуїти(від лат. Gesus — Ісус) — члени найрадикальнішого католицького чернечого ордену, заснованого 1534 р. у Парижі іспанцем І. Лойолою для зміцнення папської влади і боротьби проти Реформації.

Єпархія— церковно-адміністративний округ.

Кіш(від тюрк. — ставка, резиденція) — військове товариство, громада запорозьких козаків, а також назва Запорозької Січі зїї адміністративно-військовою системою управління. Кіш Запорозької Січі — її виборний цент­ральний орган управління.

Митрополія— територія, церковно-адміністративна округа, підпорядкова­на митрополиту — другій після патріарха особі у ієрархії православної церкви.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Ренесанс(від лат. renascor — відроджуюсь) — епоха Відродження, пері­од в ідеологічному і культурному розвитку країн Західної і Центральної Євро­пи (в Італії — XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.).

Реформація(від лат. reformatio — перетворення) — суспільно-політич­ний та ідеологічний рух у більшості країн Західної і Центральної Європи в XVI ст., що набув форми боротьби проти католицької церкви.

Ставропігія— самостійність певної церковної громади, підпорядкуван­ня її безпосередньо патріархові.

Чайка— основний тип козацьких суден з початку XVI ст., однощогло­вий плоскодонний маневрений човен, що вміщував до 50—60 осіб; флотилії чайок з 1502р. здійснювали походи на татарські і турецькі міста й узбереж­жя, успішно воювали з турецьким галерним флотом.

Ясир— захоплені в полон татарами або турками для продажу в рабство мирні жителі; полон, неволя.

Персонали

Бут (Павлюк) Павло(р. н. невід. — 1638) — один із керівників козацько-селянського повстання 1637—1638 pp. проти польського гніту. Брав участь у багатьох козацьких походах на турків і татар. У серпні 1637 р. на Січі обра­ний гетьманом повстанського війська, виступив на волості, оволодів багать­ма містами Наддніпрянщини. Після поразки козацького війська у битві з польськими військами під Кумейками (16 грудня 1637 p.), у бою при Бо-ровці потрапив у полон і був страчений у Варшаві.

Верещинський Йосиф (1532/1533—1598/1599) — видатний громадський, політичний, церковний діяч, публіцист. Автор праць із проблем політики і моралі, зокрема "Наука доброго життя кожного християнського короля" (1587). 1589 р. висвячений на київського єпископа, став сенатором Речі По­сполитої. Зрозумівши проблеми і значення козацтва, намагався спрямува­ти його на дії, корисні Речі Посполитій. 1594 р. Верещинський видав працю "Публіка", у якій виклав свої погляди щодо організації оборони України (створення на Задніпров'ї рицарського ордену). 1595 р. підготував для роз­гляду в Сенаті проект "Способи осади нового Києва", де пропонував заходи для розбудови Київщини й перетворення Києва на одну зі столиць Речі По­сполитої. 1596 р. розробив проект реорганізації козацького війська.

Вишенський Іван(між 1545—1550—після 1620) — видатний українсь­кий православний письменник-полеміст, схимник. З кінця 1580-х pp. жив на Афоні (Греція). Літературну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів І. Вишенського — гострови-кривальних, публіцистичних, емоційно наснажених послань, серед яких "Обліченіє диявола-миродержця", "Посланіе к утекшим от православія єпис­копам", "Писаніє до всіх общее, в Лядской землі живущих" та ін. Виступав

Тема 4

проти Берестейської унії й католицизму, викривав тогочасний церковний та світський лад.

Вишневецький Дмитро (Байдя-Вишневецький) (р. н. невід. — 1563) — перший із достеменно відомих козацьких гетьманів, походив з роду ГвДИМІ* новичів. Староста Черкаського і Канівського повітів (1550—1553,1554). збу­дував фортецю — прообраз Запорозької Січі на о. Мала Хортиця, де 1557 р. відбивав напади татар. У 1557—1561 pp. на службі у московського царя Івана IV Грозного. Намагався організувати союз держав для боротьби з Туреччиною і Кримським ханством за участю запорожців. 1563 р. втрутився у боротьбу за молдавський престол, тоді ж його загін був розбитий, а сам Вишневецький полонений, невдовзі — виданий Туреччині й закатований у Стамбулі.

Дорошенко Михайло (р. н. невід. — 1628) — гетьман реєстрового козац­тва (1625—1628). З 1618 р. полковник, соратник П. Сагайдачного, учасник походу на Москву, Хотинської битви. Здійснив вдалий похід на Перекоп. Брав участь у повстанні М. Жмайла (1625). Уклав Куруківську угоду з польським урядом. 1628 р. очолив похід на Крим і загинув. За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацтво, запроваджено його полковий устрій. Провадив політику зменшення суперечностей між козаками і польським урядом.

Косинський Криштоф (р. н. невід. — 1593) — гетьман запорозьких ко­заків, провідник козацького повстання (1591 —1593 pp.). За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 р. — на Січі, у 1591 р. обраний геть­маном. У грудні 1591 р. очолив перше велике козацьке повстання проти польського гніту, яке набуло великого розмаху в 1592—1593 pp., охопивши Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Після битви 2 лютого 1593 р. під м. П'яткою (сучасна Житомирщина) Косинсько-го було усунуто від гетьманування. У травні того ж року при спробі віднови­ти повстання й оволодіти м. Черкасами підступно вбитий людьми черкась­кого старости князя О. Вишневецького.

Могила Петро (1596—1647) — видатний політичний, культурний, гро­мадський та церковний діяч України. Син господаря Волощини і Молдови. 1627 р. Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. — митрополитом київським і галицьким. Активний борець із уніат­ством, домігся відновлення прав православної церкви в Україні. За його уча­стю створено Київський колегіум (1632), його філії і першу румунську шко­лу в Яссах (1640). Організатор книговидання в Україні, Румунії, Молдавії. Петро Могила — автор низки богословских творів: "Євангеліє Учительне", "Служебник", "Хрест Христа Спасителя", "Анфологіон", "Євлогіон", числен­них полемічних творів.

Наливайко Северин (Семерій)(бл. 1560—1597) — провідник козацького повстання в Україні та Білорусі 1595—1596 pp. Змолоду був на Запорожжі, потім служив у князя К. Острозького сотникомнадвірного війська. У1594р. після походу в Молдавію організував виступ проти польського панування в

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Україні, який за підтримки козаків, очолених гетьманом Г. Лободою, пе­реріс у справжню війну і охопив Брацлавщину, Київщину, Волинь, частко­во Галичину і Білорусь. Після поразки у боях на р. Солониці під Лубнами (травень — червень 1596 р.) Наливайка та інших козацьких ватажків було видано полякам, відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 р. після жор­стоких тортур страчено.

Оріховський Станіслав(1513—1566) — суспільно-культурнийдіяч, пись­менник, публіцист доби Відродження. Походив з польського шляхетського роду. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому університетах, спілкувався з найвідомішими гуманістами, діячами науки й культури Захід­ної Європи. Автор низки політичних, філософсько-історичних трактатів, се­ред яких "Промова на похороні Сигізмунда І", "Напучення польському коро­лю Сигізмунду-Августу", "Життя і смерть Яна Тарновського", "Квінкунс, тоб­то взірець устрою польської держави" та ін. У своїх працях розробляв кон­цепцію ідеального державного устрою з позицій шляхетської ідеології.

Острозький Василь-Костянтин(1526—1607) — відомий діяч релігійного і культурно-національного життя України. Наприкінці XVI ст. — найбіль­ший після короля землевласник Речі Посполитої. Був старостою володими-ро-волинським, воєводою київським (з 1559 p.), сенатором (з 1559 p.), пре­тендентом на польський престол у 1572 р. і московський у 1598 р. Захисник українських політичних прав, один із лідерів опозиції проти укладення Люблінської унії 1569 р. Відіграв значну роль у національно-культурному житті України XVI ст. Засновник Острозької академії, шкіл, друкарень в Острозі, Володимирі-Волинському. Висунув свою програму об'єднання пра­вославної та католицької церков. У 1596 р. під час Берестейського собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії.

Острянин (Остряниця) Яків(р. н. невід. — 1641)— козацький гетьман, провідник повстання 1638 р. У 1630-х pp. був полковником реєстрових ко­заків, брав участь у війні з Московією 1634 р. на Чернігово-Сіверщині. Після поразки повстання П. Павлюка під Кумейками, у березні 1638 p., обраний низовими козаками гетьманом. Очолив нове антипольське повстання, але зазнав поразки (3 червня 1638 р.) і відступив на підмосковську Слобідську Україну. Загинув під час козацьких заворушень.

Підкова Іван(р. н. невід. — 1578) — запорозький отаман, учасник бага­тьох воєнних походів. У 1577 р. організував вдалий козацький похід до Ясс із метою зайняти стіл молдавського господаря. У 1578 р. під тиском турець­ких і трансільванських військ відступив в Україну, де був захоплений поля­ками. За рішенням варшавського сейму на догоду туркам страчений у Львові.

Потій Іпатій (1541—1613) — київський і галицький митрополит, ви­значний письменник-полеміст. У грудні 1595 р. разом з луцьким владикою Кирилом Терлецьким побував у Римі на прийомі у папи Климентія VIII, на якому було вирішено питання про унію православної церкви Речі Посполи­тої з римсько-католицькою. Після смерті митрополита М. Рогози (1599) став

Тема 4

київським митрополитом, активно працював над залученням до унії духо­венства та шляхти.

Рогоза Михайло(бл. 1540—1599) — православний митрополит Київсь­кий, Галицький і всієї Русі (з 1589 p.), а з 1596 р. — митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Походив з білоруської шляхти Мінського по­віту. Доклав багато зусиль до організації і проведення Берестейського цер­ковного собору 1596 р.

Русин Павло(1470—1517) — поет, видавець, педагог. Родом з-під м. Пе­ремишля. Навчався у Краківській академії, Грейфсвальдському універси­теті. Автор коментарів до античних творів. Ранні твори Русина (1507— 1508) — вірші й трактат, присвячений "Парадоксам" Цицерона. 1509 p. ви­дав збірку власних творів, підготував до друку книгу сатир Персея (Краків, 1508). Творчість Русина мала великий вплив на розвиток ренесансної лати-номовної поезії.

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний)(мож., 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурний діяч. Походив з української православної шляхти Львівщини, навчався в Ост­розькому колегіумі. З 1601 р. на Запорожжі. Очолював козацькі походи на Молдавію, Лівонію, Туреччину, Кримське ханство, оволодів м. Варною (1605), м. Кафою (1616). Брав участь у польському поході на Москву (1618). У ве­ресні 1621 р. очолив 40-тисячне українське військо, яке приєднавшись до польської армії, відіграло вирішальну роль у перемозі над турками при Хо­тині, таким чином зупинивши османську експансію в Європу. Відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння у Києві було створено православний культурний осередок, 1620 р. висвячено на митрополита Київ­ського І. Борецького, що відновило православну ієрархію у Речі Посполитій. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленсь-кого братства. Автор полемічного трактату "Розмова про унію".

Сулима Іван(р. н. невід. — 1635) — козацький гетьман, за походженням шляхтич з Чернігівщини. Брав участь у походах на турків і татар (1621,1628, 1634). Вперше згадується як козацький гетьман 1628 р. У серпні 1635 р., повертаючись із походу на Азов, очолив виступ запорожців проти польсько­го феодального гніту, зруйнував фортецю Кодак. Зробив спробу підняти на повстання селян та міщан, але був виданий реєстровими козаками полякам. Страчений у Варшаві.

Федоров Іван(бл.1525—1583) — видавець, засновник книгодрукування в Росії та Україні. У 1553—1565 pp. організував і керував державною дру­карнею у Москві. Переслідуваний церковниками, втік до ВКЛ. У 1569— 1572 pp. працював у магната Г. Ходкевича, у 1572—1575, 1583 pp. — у Львові, у 1575—1576 р. — ус. Дермані, 1577—1582 pp. — в Острозі. Видав перші друковані в Україні книги — "Апостол" (1574), "Буквар" (1574). За­снував Острозьку друкарню, де було надруковано грецько-старослов'янський буквар (1578), "Книгу Нового Завіту" (1581), "Хронологію" А. Римші (1581), Острозьку Біблію (1581).

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Федорович Тарас (Трясило)— гетьман нереєстрового козацтва (1629— 1630), провідник козацько-селянського повстання 1630р. у Наддніпрян­щині, результатом якого було підписання з поляками Переяславської угоди (28 червня 1630p.). У 1632—1633pp. Федорович брав участь у війні проти Московії на боці Речі Посполитої. У подальшому зробив спробу організува­ти нове повстання козаків, але не знайшов підтримки реєстровців.

Найважливіші події

1490—1492— повстання в Галичині та на Волині під проводом Мухи і Борулі.

1555— заснування Д. Вишневецьким фортеці на о. Мала Хортиця.

1570— організація реєстрового козацького війська.

1576—1578— заснування Острозької академії і друкарні.

1577— похід І. Підкови в Молдавію. .

1585— заснування Львівського братства.

1591 —1593— козацьке повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596— козацьке повстання під проводом С. Наливайка.

1596— Берестейська церковна унія.

1621— Хотинська війна.

1625— козацьке повстання під проводом М. Жмайла. Куруківська угода.

1630— повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила). Переяславсь­ка угода.

1632— заснування Києво-Могилянського колегіуму.

1637— козацько-селянське повстання під проводом П. Бута (Павлюка).

1638— козацько-селянське повстання під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. "Ординація Війська Запорозького".

Контрольні запитання та завдання

1. Які особливі умови сприяли виникненню українського козацтва?

2. Які верстви населення були соціальною основою і провідною силою в ук­раїнському козацтві? В чому полягає сутність феномену покозачення?

3. У чому полягала основна відмінність між характером антифеодальних повстань в Україні кінця XVI і 20—30-хpp. XVII ст.?

4. Як відмінності між реєстровим і низовим козацтвом позначилися на характері та результатах козацько селянських повстань кінця XVI — пер­шої половини XVII ст.?

5. Чи було закономірним укладення Берестейської уніїі як вона була сприй­нята в Україні?

6. Які чинники та основні віхи відновлення православної ієрархи в Україні у першій половині XVII ст.?

7. Як і завдяки чому виявлявся вплив європейського Ренесансу на українську культуру XV — першої половини XVII ст.?

8. Які фактори в українській культурі XV — першої пол. XVII ст. були до­мінуючими?

Теми рефератів

1. Боротьба українського козацтва з татарською навалою і турецькою агресією у XV — на початку XVII cm.

2. Православні братства в Україні.

3. Суспільна, церковна та культурницька діяльність Петра Могили.

4. Система ціннісних орієнтацій українця доби Середньовіччя.

Рекомендована література

1.БопланГ.Опис України, — К., 1990. — Т. 1—2.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. IV.

3. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К.,1993.

А.Леп'явкоС. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

5. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. —К., 1997.

6. Полонсъка Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1.

7. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998.

8. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — В 2 кн. — Кн. II: Середина XV — кінець XVI століття. — К., 1994.

9. Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. — К., 1997.

10. Яковенко П.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIIстоліття. — К., 1997.

11. Яковен ко II. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К., 2002.

Тема 5

КОЗАЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ XVII ст. КОЗАЦЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ (1648 р. - кінець XVIII ст.) (4 год)

Період кінця XVI — початку XVIII cm. займає особливе місце в історії будь якої європейської країни, й через це неодмінно привертає до себе увагу не тільки професійних істориків, а й філософів, політичних мислителів, митців. При чин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової (модерної (з англ. modern — новий, сучасний) або ще ранньомодерної ) історії європейської цивілізації, яка, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов'язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконти­нентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які збіглися в часі з докорінни­ми змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земель­на аристократія) формуванням нових верств (буржуазія, наймані робітни­ки, служиле дворянство та ін.). Значних трансформацій зазнала культурна сфера, у якій відбувається посилення світської течії в освіті, науці й мистецтві ^поєднанні з поширенням, нових релігійних течій, що виділилися з лона тради­ційних церков (протестантизм та ін.). Глобальні зміни в соціальному, еконо­мічному і релігійному житті породжували серйозні явища в політичній історії. НедаремноXVII cm. називають "залізним", або "століттям солдатів", позна­чаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що методично спустошували Європу. Словом, у цей час народжу валися ті чинники суспільного розвитку, які наприкінці XVIII—XIX ст. до провадять європейські країни до незаперечного міжнародного лідерства в полі­тиці, економіці й культурі. Перелічені явища протікали в країнах Європейсь­кого континенту по-різному, з неоднаковою інтенсивністю й часто-густо відмінними наслідками та результатами, але тісно впливаючи одне на одне. Так народжувалось явище, яке згодом назвуть європейською цивілізацією.