Рівні міждержавних політичних взаємодій
Буквальне оформлення поняття державний гегемонізм вказує на його недвозначний зов--нішньополітичний зміст. Це є здійснення ге-гемоністського курсу у міжнародних відносинах на державному рівні. Доцільно розглянути прояви державного гегемонізму, беручи до уваги його складові елементи, за такою схемою: історичні витоки; географічний чинник; релігійний чинник; ідеологічні основи; політична традиція; форма правління; рівень націоналізму; наявність матеріальних ресурсів (чисельність населення).
Першим проявом державного гегемонізму були імперії. Імперії минущі як конкретні правові особи, але функція імперії (державний гегемонізм), що виконується її субститутами, є відносно постійною і відроджується в нових іпостасях. Так, Фолклендсько-Мальвінська криза 1982 р. була реанімацією колишньої імперської функціональності Англії. Зазначені складові державного гегемонізму працюють на прикладах «прусського» сценарію, російського сценарію «збирання земель», «американського» сценарію. Пруссія, Росія, СІЛА втілювали в собі його історично-географічні передумови, релігійно-ідеологічне оформлення, сильне місіонерське начало (США), традиційно-мілітаристське начало (Пруссія).
Франція періоду Консульства та Імперії також здійснювала цю технологію, замасковану в демагогічні формули звільнення підкорюваних народів. Республіки, створювані Наполеоном І -Гельветична, Цизальпійська, Лігурійська, - призначались лише для ролі васалів.
Сучасний державний гегемонізм виявляється, як правило, у формі постколоніальних воєн і конфліктів за формулою «Метрополія проти колишньої колонії чи напівколонії». Приклади: Франція - Алжир, Франція - В'єтнам, США - В'єтнам, США - Гренада тощо.
Деякі політологи вважають, що така технологія здійснюється в регіональному масштабі країнами, які займають провідне місце в регіонах. У даному разі це прояв політичного лідерства в межах регіону. Таких прикладів є чимало: Єгипет і країни Магриба, Бразилія в Південній Америці, Нігерія в Тропічній Африці, Іран в ісламському світі, Ірак в зоні Перської затоки. У регіональному лідерстві переплітаються відносини патронажу і домінажу, з переважанням першого, але грані тут досить рухомі. В регіонах відбувається процес перерозподілу політичного лідерства: Єгипет в арабському світі поступово віддає позиції Ірану та Іраку, в азіатсько-тихоокеанському регіоні посилюється роль НІК - нових індустріальних країн, які тіснять Японію.
Політичне лідерство є амбівалентним: з одного боку регіон одержує лідера, який потенційно відстоюватиме інтереси малих країн, з іншого - збільшується небезпека «перенацілювання» зовнішньої політики лідера в напрямку блокування з «сильними світу цього»?
Необхідність суверенних держав у співпраці обумовила такий рівень взаємодії, як політичний союз. Він означає частковий перерозподіл владних повноважень своїх членів на користь союзника і всього союзу в ім'я досягнення певної зовнішньополітичної мети.
Такий союз найчастіше доповнюється і військовим союзом. Цей феномен позначається поняттям «альянс». В ідеалі альянс передбачає рівність членів-учасників, хоча на практиці чимало протилежних прикладів. В антинаполеонівських коаліціях, що виступали в різному складі, країні-учасниці захищали феодально-абсолютистські порядки в своїх країнах від гегемонії французької імперії. Відступи від ідеї спільного захисту своїх інтересів мали суто тактичний характер (Тільзітський мир, «дивна» дружба Олександра І з Наполеоном, входження Наполеона І в сім'ю австрійського імператора). Англія як постійний учасник антифранцузького альянсу втілювала глибинну стратегію створеного і оновлюваного союзу.
Утворення політичного союзу завжди передбачає потенційний конфлікт з об'єктом, проти якого він створюється. Тому практика укладання таких союзів перешкоджає пошуку гармонізуючої основи у міжнародних відносинах. Створення політичних союзів не веде до миру. Мир є проведення політики класів, націй і держав ненасильницькими засобами і військово-матеріальне забезпечення такої політики. Логіка утворення політичних союзів виключає логіку досягнення миру, оскільки означає акумуляцію військово-політичного потенціалу для його прямого використання.
Політичний блок - це своєрідний різновид політичного союзу, в ньому акцентується військова співучасть держав-членів. Блок характеризується нерівністю його учасників де-факто, а не де-юре. Так, до НАТО входять держави досить різні за своїми соціально-політичними і техніко-економічними параметрами. Цей блок концептуально-політично завжди сповідував військову доктрину СІЛА як свого головного члена та інспіратора створення. Компоненти цієї доктрини ставили під загрозу національну безпеку західно-європейських членів НАТО, зокрема, концепція «євро-стратегічної війни» - перенесення центру ваги потенційної ядерної війни на європейський театр воєнних дій. Доктрина зазнала змін, але суть взаємовідносин з блоком залишається незмінною. Військово-політична присутність США в НАТО доповнюється політикою «глобального гегемонізму» - тотальної присутності єдиної наддержави в міжнародних відносинах.
Політична конфронтація визначає динамічний аспект міждержавних політичних взаємодій. Тут слід виділити об'єктивну обумовленість конфронтації і суб'єктивно-політичний чинник, який відіграє роль детонатора в міжнародних відносинах. Політична конфронтація є рухомий стан, цей рівень політичних взаємодій є ексклюзивним: подальший політичний розвиток може піти якимось виключним шляхом або шляхами, які докорінно змінюють її початковий стан. Усе залежить від політичної волі втягнених у конфронтацію держав. Конфронтація як протистояння в часі і просторі може набути характеру військово-силового зіткнення або увійти в русло договірного процесу.
Повчальним у цьому відношенні є момент суперництва між США, що набирали силу, та іспанською монархією, яка поступово старішала і слабшала, з приводу Флориди. Якщо захоплений війною з Англією Наполеон І уступив США величезну територію - Французьку Луїзіану - лише за 15 млн. доларів, то у випадку з Флорі-дою справа виглядала інакше. Озброєні американські колоністи просто вдерлися до Західної Флориди, скинули іспанську владу і подали до Конгресу петицію про «бажання населення» приєднатись до США. Тут ми бачимо особливий варіант конфронтації. Конфронтаційний стан часто передує війнам за «округлення територій», вихід до моря і захоплення стратегічних пунктів.
Політичну ізоляцію можна розглядати в двох варіантах. У першому вона є результат внутрішньої політики, спрямованої на збереження існуючого політичного режиму, штучною ізоляцією від зовніиіньополітичних впливів і має автаркічну спрямованість. Свого часу правлячі кола Албанії проголосили курс «опори на власні сили», що привело албанський народ до поневірянь. Самоізоляція в будь-якому вигляді в умовах взаємозалежного світу є історичним анахронізмом і приречена на поразку.
Другий варіант породжується зовнішніми причинами і є продовженням блокової, договірної, конфронтаційної політики ряду країн щодо однієї країни чи групи країн з метою досягнення негайної (економічної в першу чергу) або довготривалої вигоди.