Підстави і випадки обмеження прав людини у сфері інформації

Для забезпечення прав і свобод людини у сфері інформації особливо важливим є визначення міри необхідного втручання держави в інформаційні відносини. Оскільки інформація в суспільстві нерозривно пов’язана з процесами комунікації, то реалізація інформаційних прав одним суб’єктом у будь-якому разі впливає на відповідні права інших суб’єктів.

У Загальній декларації прав людини не визначено конкретних обмежень використання та реалізації людиною свого права на інформацію. Існує лише загальна норма ст. 29 Декларації, яка передбачає, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки обмежень, установлених законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ч. 2 ст. 29), а також зазначено, що здійснення відповідних прав і свобод в жодному разі не повинне суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй (ч.

З ст. 29). Таким чином, визначено три основні ознаки, які в комплексі можуть бути підставою для обмеження прав і свобод людини: забезпечення прав і свобод третіх осіб або моралі, громадського порядку і загального добробуту, причому, що важливо, лише в тому розумінні, яке існує в рамках демократичного суспільства; забезпечення дотримання цілей і принципів ООН та наявність прямих правових приписів, що регламентують застосування подібних обмежень.

Більш детально баланс між мірою поведінки людини при здійсненні своїх інформаційних прав та мірою втручання держави в цю сферу прописано в нормах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У п. 2. ст. 19 цього Пакту більш детально прописане право на свободу інформації, яке визначається як право на вільне вираження світогляду і включає: свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Новелою в цьому аспекті було включення “художніх форм вираження” як засобу розповсюдження інформації. Тобто свобода художньої творчості, мистецтва розглядається саме в контексті свободи інформації. У Пакті, також визначено специфічні принципи регулювання інформаційних відносин з боку держави. Таким чином визнано специфіку інформаційної сфери як складного і важливого напряму людської діяльності. Зокрема, за п. 3. ст. 19 Пакту користування правом на свободу інформації накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність і, отже, це право може бути пов’язане з певними обмеженнями. Викладено конкретні вимоги до встановлення подібних обмежень свободи інформації; ці обмеження “мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення”⁹⁹.

Поняття “прав і репутації інших осіб” більшою мірою розкривається у ст. 17 Пакту. До комплексу цих прав включені обмеження дій третіх осіб і держави щодо свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність життя особи або таємницю її кореспонденції чи незаконних посягань на її честь і репутацію. Передбачається, що національне законодавство має передбачати механізми захисту від подібних посягань і кожна людина повинна мати право скористатися таким захистом.

Повертаючись до питання балансу між свободою інформації та її обмеженням в інтересах захисту прав третіх осіб та безпеки держави, зазначимо, що найбільш детально механізми досягнення цього балансу розроблено в рамках Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та в практиці діяльності Європейського суду з прав людини. Особливо корисна в цьому аспекті судова практика Європейського суду з прав людини, оскільки застосування норм Конвенції як норм прямої дії дало змогу створити певні принципи і прецеденти, що визначають міру допустимого втручання держави в інформаційну сферу.

У нормах цієї Конвенції¹⁰⁰ разом із відповідними інформаційними правами і свободами прописано низку випадків і умов обмеження цих прав. Так, ст. 6 установлюючи право особи на справедливий і відкритий розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону, передбачає: “Судова постанова оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, коли того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя”.

Ст. 8 Конвенції визначає, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя “інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб”.

Ст. 10 Конвенції встановлює право людини на свободу виявлення поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Разом з тим ця стаття містить дві групи норм, що встановлюють обмеження цього права. Перше обмеження встановлюється нормою ч. 1 ст. 10, яка визначає: “Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопід- приємств”. Інше обмеження, закріплене нормами ч. 2 ст. 10 Конвенції, визначає: “Здійснення цих (інформаційних-Б. К. ) свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосудця”.

Таким чином, на основі аналізу наведених правових норм ми можемо визначити конкретні допустимі випадки та умови обмеження прав і свобод особи у сфері інформації. В рамках цього аналізу відразу слід підкреслити, що перелік можливих причин обмеження інформаційних прав і свобод характеризується часткою “лише”, тобто обмеження допускається лише з причин, прямо вказаних у нормах Конвенції, а можливість розширювального тлумачення цього переліку виключається. Крім того, в Конвенції підкреслюється, що обмеження мають стосуватися не самих по собі прав і свобод, а конкретних випадків їх реалізації, щодо яких можуть вводитися додаткові формальності та застереження.

Передбачені Конвенцією випадки і причини обмеження реалізації інформаційних прав людини умовно можна поділити на кілька груп. До першої групи можна віднести дії, необхідні для захисту безпеки держави, зокрема, охорону і захист:

- громадського порядку;

- громадської безпеки;

- національної безпеки;

- територіальної цілісності.

До другої групи ми можна включити розв’язання таких загальносуспільних завдань, як захист:

- здоров’я;

- моральних засад.

Третю групу становлять відповідні заходи захисту прав та інтересів третіх фізичних осіб. Вони включають необхідність забезпечення та захисту:

- прав і свобод інших людей;

- конфіденційності особистого життя;

- репутації інших людей;

- інтересів малолітніх.

У четверту групу можна поєднати завдання, що вирішуються в рамках правоохоронної діяльності держави. Такі обмеження інформаційних прав можливі для:

- запобігання заворушенням або злочинам;

- забезпечення інтересів правосуддя;

- підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

І останню, п’яту, групу становлять права держави та її компетентних органів вводити певні процедури щодо ліцензування мас-медіа:

- радіомовлення;

- телебачення;

- кінопідгіриємств.

Разом із наведеним переліком випадків введення різних формальностей, умов, обмежень або покарань, які можуть застосовуватися до реалізації відповідних прав у сфері інформації, визначаються також умови застосування цих заходів.

Першою і головною умовою встановлення обмежень на реалізацію особою її інформаційних прав визначається те, що подібні заходи повинні розглядатися як прийнятні в демократичному суспільстві. Тобто вони мають реалізовуватися в демократичній системі за наявності необхідних механізмів забезпечення прав і свобод людини, громадського контролю, відповідати принципам демократичного суспільства та не суперечити цілям, викладеним у Статуті ООН та інших міжнародно-правових актах.

Не менш важливою є умова, що обмеження та механізми їх застосування мають бути встановлені законом. Тобто органи державної влади, що застосовують подібні заходи, мають діяти виключно на основі і в рамках існуючих національних нормативно-правових актів. Застосування таких обмежень за власним розсудом тих чи інших посадових осіб не допускається.

Наступна умова полягає у тому, що обмеження можна застосовувати лише в особливих випадках. Це означає, що обмеження свободи інформації та інших пов’язаних із цим прав не повинні мати масового, загального характеру, а застосовувати їх можна дише у виняткових випадках щодо конкретних ситуацій або конкретних суб’єктів інформаційних відносин за наявності індивідуального підходу до кожного випадку.

Нарешті, подібні обмеження, умови, формальності та покарання можна застосовувати лише в разі неминучої потреби. Це означає, що ці заходи мають бути адекватними існуючим загрозам, суспільна шкода від застосованих обмежень не повинна перевищувати можливої шкоди від наявних загроз. Крім того, державні органи мають застосовувати подібні заходи, лише якщо вони справді необхідні в певній ситуації і ніякими іншими засобами поставлені завдання вирішити неможливо.

Проте більшість норм Конвенції має узагальнений оцінювальний характер, тому виняткового значення набуває практика Європейського суду щодо їх тлумачення. Це передусім стосується випадків і умов застосування обмежень щодо реалізації інформаційних прав і свобод. Практично Європейський суд від початку виконував роль своєрідної наглядової інстанції щодо правозастосовних органів держав-учасниць. Зокрема, стало предметом широкої дискусії визначення конкретного змісту принципу “необхідності в демократичному суспільстві”, викладеного в ч. 2 ст. 10 Європейської конвенції з прав людини. В рамках цього тлумачення Європейський суд взяв до уваги національні особливості держав-членів конвенції, це сприйняття грунтувалося на так званій доктрині “межі оцінювання” (margin of appreciation), яка надавала державам-учасницям можливість для широкого розсуду при тлумаченні чи застосуванні окремих норм Конвенції. Такий підхід є частиною загальної тенденції, яку П. М. Рабінович визначає як “урізноманітнювання конкретного змісту й обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись”¹⁰¹.

У 1988 р. Європейський суд, керуючись уже створеними прецедентами застосування відповідних норм Конвенції, дав визначення критерію необхідності в демократичному суспільстві. Зокрема, стверджується: “Згідно з усталеним прецедентним правом Суду, поняття необхідності передбачає, що втручання відповідає нагальній суспільній потребі і, зокрема, відповідає встановленій законом меті, визначаючи втручання “необхідне у демократичному суспільстві”, Суд враховуватиме, що договірним державам відведено певні межі для свободи розсуду”¹⁰².

Разом з тим зазначається, що розгляд справи що провадиться Судом, по-перше, “не обмежується з’ясуванням того, чи держава- відповідач здійснювала свою свободу розсуду розумно, обережно і сумлінно. По-друге, під час здійснення своїх наглядових повноважень Суд може не обмежувати себе окремим розглядом оскаржених рішень, а має підійти до них з огляду на справу в цілому; він повинен з’ясувати, чи аргументи наведені на виправдання втручання, про яке йдеться, “доречні й достатні”¹⁰³.

Практично, за духом Конвенції і практики Європейського суду, можна розглядати обмеження реалізації інформаційних прав і свобод з боку держави як певне правопорушення, яке є цілком виправданим за наявності тих обставин, які у вітчизняному праві мають назву “крайньої необхідності”. Тобто обставин, за яких шкода від суспільно небезпечних наслідків, які можуть настати у зв’язку з реалізацією відповідних прав у сфері інформації, є значно більшою, ніж шкода від обмеження реалізації подібних прав. Тобто йдеться “про з’ясування серйозності втручання у закріплені в Конвенції права порівняно зі шкодою суспільним інтересам, яка може виникнути як наслідок неповного захисту зазначених інтересів”¹⁰⁴.

На жаль, у Конституції України¹⁰⁵ відтворюється лише перелік випадків і причин обмеження реалізації прав і свобод громадян у сфері інформації. Так, ст. 34 (гарантії свободи слова) передбачає можливість здійснення обмеження цього права:

- в інтересах національної безпеки і територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам;

- для охорони здоров’я населення;

- для захисту репутації або прав інших людей;

- для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,

- для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.

У цьому аспекті значним кроком у врегулюванні балансу між правом на свободу слова та її обмеженням стало доповнення у 2003 р. Закону України “Про інформацію” ст. 47-1 “Звільнення від відповідальності”¹⁰⁶. Нормами цієї статті встановлено, що “ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень”, а самі “оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості”. Тим самим фактично визначено розмежування між фактами та оціночними судженнями, що відмежовує розповсюдження інформації, яке може бути обмежене, від висловлювання власних думок, яке обмеженням не підлягає.

У цій статті під оціночним судженням розуміється (за винятком образи чи наклепу) висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири.

Відповідний баланс між правом на інформацію та її обмеженням, містить ч. З ст. 47-1 Закону України “Про інформацію”, згідно з якою “особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою”.

Ст. 32 Конституції (гарантії невтручання в особисте життя) допускає збирання конфіденційної інформації про особу без її згоди:

- в інтересах національної безпеки;

- економічного добробуту;

- прав людини.

Ст. 31 (таємниця кореспонденції) допускає встановлення винятків з метою:

- запобігти злочинові;

- з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

Загальною вимогою для всіх обмежень є їх установлення відповідно до закону, а ст. 31 містить також вимогу щодо встановлення обмеження лише судом.

Значною вадою механізму обмеження прав і свобод у сфері інформації, що встановлений Конституцією України, є відсутність важливого аспекту подібних обмежень – вичерпного переліку умов їх застосовування. Лише в ст. 31 Конституції, що гарантує таємницю кореспонденції, визначається така умова, як неможливість одержати інформацію іншими засобами.

Ст. 64 Конституції також вказує лише на те, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, знову ж таки не розкриваючи конкретних механізмів. І це вже не кажучи про можливість додаткових обмежень “в умовах воєнного або надзвичайного стану”, причому норми Конституції, які встановлюють інформаційні права людини, входять до переліку цих додаткових обмежень.

Таким чином, на рівні національного законодавства виникає значна прогалина в нормативно-правовому регулюванні механізму застосування подібних обмежень, що може відкрити простір для різних зловживань. І знову знаходить підтвердження теза про недостатнє забезпечення конституційних гарантій прав людини в Україні, без котрих будь-які передбачені Конституцією і законами права і свободи перетворюються на декларацію, яка, на жаль, все ще має підтвердження на практиці.ГЛАВА 4.