Охарактерезуйте основні зовнішньополітичний курс України 1991-2012рр

Узагальнення уявлень щодо процесу формування зовнішньополітичних орієнтирів України, визначення тенденцій, які передували й зумовлювали їх змінюваність на різних етапах незалежності країни – від ідеї нейтралітету на етапі суверенізації республіки до позиції її багатовекторності протягом 1990-х рр.; від орієнтації на євроатлантичні інтеграційні формування із варіативністю зазначеного з 2000 р. до офіційного позиціонування України як позаблокової держави зі збереженням євроінтеграційних орієнтирів як визначальних згідно з позицією державних структур, починаючи з 2010 р.

Так, щодо початкового періоду незалежності України, то її зовнішньополітичні пріоритети зумовлювалися ідеєю на нейтралітет, проголошеною ще на етапі суверенізації республіки в декларації про Державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. така позиція знайшла відображення в Законі України «Про оборону України» (1991 р), поклавши початок тривалим дискусіям на політичному і науковому рівнях щодо ціннісності орієнтирів на нейтральний статус України, з одного боку, а з іншого – можливостей досягнення цього статусу за умов внутрішньополітичної ситуації та зовнішнього оточення країни.

Міжнародні відносини початку 1990-х рр. не виявились, утім, сприятливими для утвердження нейтрального статусу України – бракувало тенденції, що вимагає закріплення нейтральності будь-якої країни не тільки на національному, а й міжнародному рівні.

Мова може йти про наявність держав-гарантів суб’єкта міжнародних відносин, що претендує на здобуття статусу нейтральності за умов невизначеності характеру міжнародних відносин. Для України такими гарантами об’єктивно могли стати, з одного боку, Росія як найбільш впливовий гравець міжнародних відносин пострадянського простору, а з іншого – країни західної спільноти на чолі зі США як провідні гравці міжнародних відносин глобального рівня після розпаду СРСР.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України ухвалює «Основні напрями зовнішньої політики України» – постанову, що заклала підвалини багатовекторної зовнішньої політики країни. В документі відзначається, що Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах:

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

3. Співпраця в рамках Співдружності незалежних держав.

4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях».

Показово, що відповідно до принципу багатовекторності, започаткованого у документі, міжнародна політика України була зорієнтована на забезпечення своїх інтересів як на Заході, так і на Сході, на максимальне представництво як у європейських структурах, так і в структурах СНД.

1990-ті роки – період активних зусиль державних структур України на міжнародній арені щодо реалізації окресленого зовнішньополітичного курсу.

Серед головних досягнень України:

ü входження країни до світового співтовариства. Уже на січень 1995 р. країна була членом 37 міжнародних організацій, брала участь у роботі понад 100 постійних організаціях.

ü започаткування співробітництва з різнополюсними інтеграційними економічними і військово-політичними союзами: СНД, Європейським Союзом, НАТО;

ü урегулювання відносин як з країнами Заходу (США), так і Росією; ствердження курсу на стратегічне партнерство між Україною і США та водночас між Україною і РФ.

Період 1990-х рр. виявив водночас і серйозні недоліки курсу на багатовекторність як передумови формування однополюсних пріоритетів країни наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр., серед яких:

· стагнаційність економічного розвитку України через уповільнення її приєднання до світових інтеграційних процесів внаслідок непрогнозованості стратегічних орієнтирів, а разом з тим і чітких програмних дій щодо членства в інтеграційних об’єднаннях з боку українських державних кіл;

· відсутність чітких гарантій безпеки України за умов її денуклеаризації і водночас де-факто позаблокового статусу країни;

· недостатньо активний рівень стратегічного партнерства України внаслідок нечіткості зовнішньополітичних пріоритетів країни і водночас посилення протистояння її безпосередніх стратегічних партнерів – США і Російської Федерації.

Трансформація принципів зовнішньої політики України з кінця 1990-х рр., де за пріоритетну орієнтацією з урахуванням низки чинників було окреслено європейський, а у більш широкому вимірі – євроатлантичний напрям.

Це, насамперед, поглиблення загальносвітових інтеграційних процесів. Це, окрім того, й необхідність чіткого окреслення безпекової політики України за умов її денуклеаризації та водночас нестабільного та подеколи кризового характеру відносин держав, а саме Російської Федерації і США, які мали б виступати гарантами територіальної цілісності та безпеки країни.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу (1998 р.), Послання Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України зі спеціальною доповіддю «Україна і Європейський Союз» (березень 2001 р.), де перспективи економічної і соціальної політики визначались у вимірі входження України до структур ЄС. Це також Державна програма про співробітництво з НАТО (2001 р.), Стратегія України щодо НАТО (ухвалена Президентом України на основі Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 23 травня 2002 р.), Закон України «Про основи національної безпеки України (2003 р.), що визначали перспективи національної безпеки країни у вимірі співробітництва України з НАТО і, насамкінець, (відповідно до змісту Закону) набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору (НАТО) .

Так, попри попереднє положення Воєнної доктрини України щодо кінцевої мети – вступу до Організації Північноатлантичного договору (НАТО), новий документ від 15 липня 2004 р. не містив відповідної тези. Однак зазначені підходи не набули довготривалого утвердження, оскільки обрання на посаду Президента України В. Ющенка – прихильника євроатлантичної інтеграції – зумовило відновлення орієнтирів на повне членство в ЄС і НАТО як пріоритетних у зовнішній політиці України.

У квітні 2005 р. Президент затверджує своїм указом положення щодо кінцевої мети – членства країни в НАТО у Воєнній доктрині України . Тоді ж ініціюється Інтенсивний діалог з НАТО з питань набуття членства та реалізації відповідних реформ. 27 грудня 2005 р. Президент підписує указ на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 листопада 2005 року «Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку відносин України з організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Щорічно (2005-2009 рр.) до цього додається започаткований від 2002 р Цільовий план у рамках Плану дій Україна-НАТО, спрямований на підготовку країни до набуття членства в Альянсі. Цільовий план Україна-НАТО на 2006 р. за своєю філософією та структурою формувався за схемою Плану дій щодо членства в НАТО .

22 жовтня 2007 р. Президент В. Ющенко на відкритті засідання Ради міністрів оборони країн Південно-Східної Європи у Києві підтвердив незмінність курсу України на членство у НАТО та ЄС і закликав європейських партнерів підтримати нашу державу в її прагненні приєднатися до ПДЧ.

7 грудня 2007 р. українська сторона офіційно звернулася до представників країн-членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті Альянсу 2-4 квітня 2008 р.

18 січня 2008 р. Міністр закордонних справ В. Огризко передав Генеральному секретарю НАТО

Я. Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, в якому висловлювалася спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організації в Бухаресті в квітні 2008 р.

До внутрішньополітичних проблем додавалися й зовнішньополітичні, пов’язані із:

ü погіршенням політичних відносин України з РФ;

ü посиленим економічним (енергетичним) тиском Росії на Україну;

ü переважно проросійською позицією щодо України провідних європейських країн, лідери яких побоювались політичного використання Росією залежності ЄС від постачання природного газу з РФ.

заявка президентських структур про приєднання України до ПДЧ не отримала позитивного схвалення на саміті НАТО в Бухаресті 2008 р.

В. Януковича як представник альтернативних щодо попередньої президентської влади політичних сил. Серед задекларованих ще на етапі виборчої кампанії зовнішньополітичних орієнтирів нової влади – збереження за Україною статусу позаблокової держави при підтвердженні загальновизнаного курсу на інтеграцію до ЄС та співробітництва з колективними структурами безпеки, включаючи НАТО.

Зазначені позиції знайшли законодавче закріплення в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», ухваленому в цілому Верховною Радою 1 липня 2010 р. «Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур», – йдеться в документі.

Статус на позаблоковість у його сучасному міжнародно-правовому тлумаченні передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов’язує обмежуватися виключно нормами гуманітарного права під час конфліктів третіх країн; не накладає обмежень на відрядження військових контингентів у складі миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не виключає співпраці з безпековими структурами поза межами зобов’язань про колективну оборону; не поширюється на економічну сферу .

Позаблоковий статус у його сучасному тлумаченні та визначених міжнародною практикою варіативних формах забезпечення також не позбавлений суперечностей відповідно до внутрішніх можливостей та зовнішньополітичного оточення України.

Отже, якщо говорити про пріоритети зовнішньополітичних орієнтирів, то вони, навіть з урахуванням найновіших законодавчих документів, не можуть сприйматись остаточно утвердженими. Дієвість задекларованих положень буде підтверджуватися лише практикою, змогою урядових кіл підходити до їх реалізації з урахуванням загальносвітових тенденцій і тих позицій, які представляють реальні національні інтереси країни.