Охарактеризуйте етнополітичне становище УССР у складі СРСР

З встановленням в Україні радянської влади, з метою її зміцнення, постала проблема розробки основ етнополітики стосовно нової ситуації, що склалася в країні. Надзвичайно велике значення у вирішенні національного питання на Україні зіграла розроблена XII з’їздом РКП(б) (1923 р.) політика коренізації, яка передбачала залучення представників корінних національностей до державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апаратів, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами корінних національностей.

Основні положення політики коренізації:

- підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

- врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти:

українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) Політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством, залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5)мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Напрями:

1. Створення необхідних умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки.

2.Етнонаціональна політика була спрямована і на всемірне забезпечення розвитку культури національних меншостей, що проживали в республіці.

3. Активно проводилася лінія на найповніше представництво різних національностей в органах Радянської влади.

4.В районах, де національні меншості проживали компактно, було виділено національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські Ради. Спочатку національним районуванням було охоплено німецьке, болгарське, грецьке й чеське населення, пізніше створилися польські, єврейські та російські адміністративно-територіальні одиниці

5. Робота по підготовці національних кадрів.

6. Подолання економічної і культурної відсталості, заміна соціальної структури ряду національних груп.

7. Підвищення культурного рівня національних меншостей. 1921 р. створено Раду національних меншостей, до завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського, польського і німецького.

8. створення національних шкіл. Для національних меншин в Україні була створена широка мережа вищих і середніх навчальних закладів.

Однак, починаючи з 30-х років, політика українізації спрямована на національне відродження була істотно загальмована, а згодом зведена нанівець. Саме сфера міжнаціональних відносин стала одним з перших полігонів, на якому обкатувався сталінський механізм репресій. Насамперед це торкнулося національно-культурної сфери. Репресії проти національної інтелігенції, що почалися ще на рубежі 20-30-х років, тривали протягом усіх 30-40-х років.

Наприкінці 30-х років навчальні заклади, де викладання здійснювалося німецькою, польською, єврейською й іншими мовами, переводилися на українську або російську мови. Закрито театри, музеї, бібліотеки, видавництва національних меншин, Інститути єврейської та польської культури.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута у 1938 році.

У ході Великої Вітчизняної війни депортується понад 3,4 млн. населення. 18.05.1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисячі людей, переважно дітей, жінок, старих було вигнано з рідних домівок і відправлено на спец поселення. Протягом травня – червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М.Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е.Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселилось понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. З середини 1945 р. розпочалось контрольоване польською владою примусове переселення.

В 1946 р. з ініціативи М.Хрущова почалася депортація єврейського населення з України. Спочатку депортували 22307 євреїв з Чорновицької області в Румунію. В 1947 р. депортували євреїв із східних областей України у Хабаровський край.

Після смерті Сталіна, в процесі “хрущовської відлиги” створюються об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відносин. Однак демократизація всіх сфер радянського суспільства майже не торкнулася цього напрямку.

На Україні у 60-ті роки посилюється процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28%, російські – 72%.

Наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середині 80-х років, що проявлялося у порушенні законності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва.

Винятком можна вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 1963-1972 років. Він намагався захистити національні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму

60-80-ті роки Москва проводила систематичну компанію розширення вживання російської мови на Україні та обмеження української.

Однак зазначимо, що останніми роками, особливо після проголошення незалежності України вживання української мови помітно зросло. Проте мовне питання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене, особливо в східних регіонах України.

10. Висвітліть етнополітичні аспекти життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1920-1930рр.)

Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.

Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.

Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.

Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.

Тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення.

Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта", „Рідна школа", молодіжні об'єднання „Сокіл", „Пласт" та інші організації і політичні партії.

Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.

Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб.

Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування" місцевих організацій.

У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН.

На початку 30-х рр.., крім сотень актів саботажу на десятків випадків „експропріації", члени ОУН. Організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими жертвами стали: Е. Чеховський (1932) – комісар польської поліції; О. Молов (1933) – консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) – польський міністр внутрішніх справ; І. Бабій (1934) – директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих вбивств був С. Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН..

Бандера Степан (1909–1959 рр.) – один з лідерів українського національно-визвольного руху.

У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації („умиротворення") з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців. За гратами опинилося майже все керівне ядро крайової екзекутиви ОУН., у т. ч. понад 1000 рядових членів цієї організації. Терористичні акції ОУН.

Легальні політичні партії та організації звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців.

Коли в 1935 р. на посту керівника крайової екзекутиви ОУН. На західноукраїнських землях С. Бандеру замінив Л. Ребет, бойові акції припинились і було сконцентровано увагу на відбудові розгромленої мережі і накопичення сил для нової національно-визвольної боротьби за соборну Україну.

Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція, штучне стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний і соціальний гніт. Проте розділені між сусідніми державами, відірвані від основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням до незалежності і соборності українських земель.

Наши рекомендации