З історії геополітичної думки України
Вигідне географічне положення, багаті природні ресурси, сприятливі кліматичні умови викликали зазіхання різних "зайд" на право порядкувати на українському терені. Понад 700 років Україна не могла надовго втримати свою суверенність. Та й нині незалежна Україна не влаштовує певні і досить могутні політичні сили шовіністичного спрямування. Вікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України, на його гіпотетичній зовнішньополітичній орієнтації.
Сутність проблеми геополітичних орієнтирів у різні часи набувала різних форм вияву: колись це було "Москва чи Варшава", нині — "Схід чи Захід" (Москва чи Європа). Яка орієнтація переможе нині? Україні якнайшвидше потрібно знайти своє місце в сучасному геополітичному просторі. Потрібно врахувати і ту обставину, що в процесі свого самовизначення в сфері міжнародних відносин Україна зіштовхнулась з інтересами інших держав і має доводити своє право на незалежне, повноцінне існування й активну участь у світовому співтоваристві. Реалізація цього завдання значною мірою залежить від рівня та якості зовнішньої політики, принципів, за якими вона буде будуватися, її основних напрямів і пріоритетів. А тому вироблення зовнішнього курсу — справа досить складна і потребує ретельного теоретичного обґрунтування. Тим більш, що не було жодного сусіда, географічно близького й не дуже, з яким би політичні діячі України не хотіли б об'єднатися для виборен-ня самостійності. Це й визначило надзвичайну строкатість зовнішньополітичних орієнтирів та їх пріоритетності.
Визначальним щодо цього став період XVII-XVIII ст., коли, як вважав Д. Донцов, "все ясніше проступаюча провідна лінія польської, а також московської політики запанувати над Україною, робили вже заздалегідь безвиглядними всі спроби останньої зберегти свою незалежність в союзі з одною з цих держав проти другої". Далі — спроби П. Дорошенка і Ю. Хмельницького спертися на Туреччину, І. Мазепи й П. Орлика — на Швецію, В. Капніста і Д. Донцова — на Пруссію.
У XIX — на початку XX ст. у громадсько-політичній думці визначаються такі основні геополітичні вектори: слов'янофільський, чорноморсько-адріатичний, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, геоцентричний і східно-західної рівноваги.
Слов'янофільська орієнтація була започаткована Кирило-Мефодіївським братством, члени якого вважали, що кожен слов'янський народ має утворити власну демократичну республіку й об'єднатися у федерацію із спільним парламентом у Києві. Це гасло підняли Т. Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, С.Гулак, а згодом підтримали І.Франко, Р. Лащенко і М. Грушевський.
С. Томашевський і С. Шелухін були прихильниками Чорно-морсько-адріатичної федерації українців, чехів, словен, сербів і хорватів.
До Чорноморсько-балтіиської федерації (Польща, Литва, Білорусь, Україна) схилявся Ю. Липа, який зауважував, що тільки "вісь Південь — Північ є віссю українських земель, як в епоху античну і Київську, так і в епоху козацтва, ця вісь залишається і в подальшому..." С. Рудницький залучав до цього досить популярного вектора ще Фінляндію, Латвію та Естонію. Водночас С. Рудницький не менш важливим у геополі-тичному становищі для України вважав "близькосхідний" аспект, оскільки вона розташована на перетині шляхів на Балкани, в Закавказзя, Персію, Азію.
Чинне місце у геополітичній думці займає західноєвропейський вектор, "поміркованим" пропагандистом якого виступив М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв'язку України із Західною Європою, він зазначав, що і Росія має пройти такий самий шлях, який пройшли країни Західної Європи. Б. Крупницький вважав, що "Україна завжди була історично близькою Європі, що ритм українського історичного процесу пролягає через західно-східнии курс і нагадує певне замкнуте коло, де Україна з геополітичної точки зору декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслідуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня".
Концепція східно-західної рівноваги була спробою розв язати одвічну українську дилему: "Захід — Схід". Маємо віддати належне розважливій концепції рівноваги, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні і західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без вчасної компенсації з боку іншого лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою — до європейського світу. У цьому, на думку І. Лисяка-Рудницького, і полягає синтез України між Сходом і Заходом, де вона об'єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох культур. Здається, схожої думки дотримуються і деякі сучасні наші політики. М. Грушевський, віддаючи цій концепції данину, закликав "не спішити замикатися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше... в сферах старих зв'язків колишньої Російської держави і нових зв'язків з центральними державами і поза ними".
Немало прихильників і серед соціал-демократів, і серед наці-онал-радикалів, і навіть монархічно-аристократичного крила українства мав геоцентричний вектор. їх усіх об'єднує головне: першорядним у розбудові держави є опора на внутрішні сили українського народу, а зовнішній чинник є другорядним.
На думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати "нещасна орієнтація на зовнішні сили" (Росія — у Б. Хмельницького, Швеція — у І. Мазепи, Німеччина — у Центральної Ради, Польща — у С Петлюри), й спричинилася втрата української державності. "В чому може бути наша сила? — запитує В. Винниченко. — Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння".
Може, саме в недооцінці внутрішнього чинника та невірних соціальних орієнтирах треба шукати пояснення того, чому українські політики із Центральної Ради, Директорії, Гетьманського уряду Скоропадського не зуміли відстояти українського суверенітету? Слабкість українського націоналізму серед широких народних мас примушувала постійно поступатись іноземному тиску, виключала справжню свободу дій. То, може, й справді правий був М. Міхновський, коли сказав: "Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її".
Вагоме місце в геополітичній орієнтації України посідають стосунки з Росією. Етнографічна та історична близькість укра-їнсько-руської та великоруської національностей після Переяславської угоди призвела до зростаючої залежності України від Росії і поступової втрати самостійності. А тому на дистанціюван-ня від Росії є наявні причини. Передовсім це два "розділи" Київської Русі: на майбутню Україну і Росію (вважають, що початок цьому поклав розгром Києва Андрієм Суздальським у 1169 р. й довершила татарська навала) і виникнення Галицько-Волин-ської держави, що зумовило надалі утворення західного і східного регіонів України під різним підпорядкуванням.