Суспільно-політична динаміка життя українського суспільства

...

Згодом у Західній Україні було ліквідовано українську греко-католицьку церкву. 8—10 березня 1946 р. підготовлений радянськими органами держбез­пеки Собор у Львові анулював Брестську унію 1596 р. і проголосив об'єд­нання галицької церкви з російською православною. Реакція на таке свавілля була цілком логічною: 281 священик-уніат включився в боротьбу з радянською владою на боці УПА. Після вбивства владою впливового єпископа Т. Ромжі 1949 р. було скасовано й Мукачівську єпархію уніатської церкви.

...

Із весни 1952 р. Л. Берія послідовно висував на ключові пости в системі МВС Західної України національні кадри місцевого походження, намагався привернути на бік радянської влади інтелігенцію, ввести республіканські на­городи для вручення видатним діячам культури, прагнув налагодити контакти з представниками української діаспори на Заході.

...

Уже 1950—1951 навчального року в Західній Україні працювали 24 вузи, у тому числі два університети, 110 технікумів, а кількість середніх шкіл зросла в сім разів у порівнянні з 1945 роком. Усі ці за­ходи сприяли згасанню збройного опору владі.

...

Новий міністр приголомшив догматиків парткому МВС такими «крамольними» заявами: «Слухати «Голос Америки» чи Бі-Бі-Сі — зовсім не кримінал, я й сам їх слухаю», або: «Із задоволенням вивчаю «Історію України-Руси» М. Грушевського». «Правовірних» більшо­виків пересмикувало, коли вони дізнавалися про те, що П. Мешик прийняв «замаскованих націоналістів» В. Сосюру й Остапа Вишню, який 10 років перебував у концтаборі. Уважно проаналізувавши ситуацію на Західній Україні, новий міністр звернув увагу на серйозні «перегини» у колгоспному будівництві, масові безпідставні репресії, пересліду­вання Української греко-католицької церкви. .... Він поводився досить незалежно: порадив першому секретареві республіканської компартії добре вивчити україн­ську мову,

...

...3 3 березня до 26 грудня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У замість М. Хрущова був один із найжорстокіших поплічників Сталіна Л. Каганович (М. Хрущов залишився головою Ради Міністрів республіки). Приводом для такої ротації став незадовільний стан сільського господарства, але Л. Кагано­вич і не мав наміру серйозно ним займатись. Головною метою його діяльності став розгром українських культурних кадрів, оскільки в Москві вважали, ніби­то керівництво ЦК КП(б)У запустило ідеологічну роботу. У цьому ще більше «впевнився» сам Л. Каганович, коли йому в одному з колгоспів сказали: «При­їжджав один із району, та казав: англійці й американці ідуть, і колгоспів у нас не буде». Проте такі звинувачення на адресу верхівки Компартії України не були справедливими, оскільки після доповіді генерального секретаря Союзу радянських письменників СРСР О. Фадеева «Радянська література після по­станови ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року про журнали "Звезда" и "Ленинград"» відомий український драматург О. Корнійчук негайно ошельмував низ­ку українських письменників. Ще 15—17 серпня 1946 р. пленум ЦК КП(б)У піддав нищівній критиці професорів Львівського університету І. Крип'якевича та М. Кордубу (останній, не витримавши цькування, 16 травня 1947 р. по­мер) — фактично за прагнення правдиво описувати історію України. 28 жовтня 1946 р. у Львові ліквідували відділи інститутів української літератури, істо­рії України та економіки Академії наук УРСР. Багато наукових працівників львівських академічних установ лишилися без роботи, частину відправили на «почесне заслання» до Києва. Протягом серпня — жовтня 1946 р. вийшла низ­ка «ідеологічних» постанов ЦК Компартії України, які копіювали відповідні рішення Москви. Майстром наклепницьких звинувачень показав себе член Політбюро ЦК КП(б)У Д. Мануїльський. У тодішньому партійно-державному бомонді УРСР він був, мабуть, найосвіченішим — закінчив Сорбонну, володів кількома європейськими мовами.

Улітку 1947 р. О. Корнійчук причислив до «буржуазних об'єктивістів» і «національно обмежених» М. Возняка, П. Панча, дісталося й молодому М. Стельмахові за «лубочну архаїку» і «дрімуче» слово. Аби догодити по­сланцеві самого вождя Л. Кагановичу, 22 серпня 1947 р. провідні літературні критики України надіслали йому листа. У ньому Є. Адельгейм та Б. Стебун звинуватили у націоналізмі, буржуазно-націоналістичних перекрученнях, антирадянських висловлюваннях, антисемітизмі А. Малишка, П. Панча, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Негоду, І. Сенченка, В. Бичка. Але на першій сторінці цього доносу Л. Каганович відзначив, що в листі не згадується «про помилки більших тузів та генералів, як Рильський, Яновський та інші». На розширеному пленумі правління Спілки радянських письменників України 15—20 вересня 1947 p., де був присутній і Л. Каганович, лунало чимало звину­вачень на адресу М. Рильського. Його твори засуджували Л. Первомайський, О. Левада, І. Стебун, М. Бажан, П. Усенко, навіть П. Тичина та ін. Метафо­ричні висловлювання М. Бажана виглядали зовсім зловісно: «...людина ско­чується в те націоналістичне болото, звідки їй вже привітно киває бородатою своєю головою сам Михайло Грушевський». Л. Каганович говорив про ідейний зв'язок М. Рильського з петлюрівщиною, а на той час це було вельми небез­печне політичне звинувачення. Він — швець за фахом, який не вмів написати без помилок навіть коротеньку резолюцію, «взявся директивно повчати» цвіт української інтелігенції. Після цього послужлива дирекція видавництва «Ра­дянський письменник» знищила 20 тис. примірників щойно виданого роману Ю. Яновського «Жива вода», бо в ньому Л. Каганович якимось чином побачив мрію письменника про ворожий парашутний десант на радянську землю. На­справді Ю. Яновський писав, що «птахи з півдня — гуси, лебеді, лелеки, жай­воронки... летіли через море, несучи на крилах весну, парашутним десантом атакували останній опір зими». Було розсипано також набір однотомника тво­рів Ю. Яновського, на Київській кіностудії відмовилися від написаного ним сценарію художнього фільму. Із грудня 1947 р. в нього відібрали продовольчий ліміт¹, заборонили Літфонду надавати письменникові позики.

Продовольчий ліміт — встановлена в голодні повоєнні роки для керівної еліти та частини науковців і творчої інтелігенції норма споживання дефіцитних продуктів за спеціальними картками — «лімітками».

Аби вижити, Ю. Яновському довелося продавати власну бібліотеку, друкарську машинку, костюм, тканину на пальто тощо. Потім М. Рильського. Ю. Яновського, І. Сенченка па­плюжили на загальних зборах письменників Києва, «викривали» «націоналістичне ва­риво 0. Довженка». Однак Л. Каганович, не задовольнившись цими заходами, вимагав від М. Бажана посилення й загострення критики. Потім перший секретар ЦК КП(б)У розгор­нув чергову кампанію з метою створення ще гучнішої справи «націоналістичного підпіл­ля» на чолі з М. Рильським за участю Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка. 11 грудня метр української літератури М. Рильський змушений був публічно «покаятися» в статті «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі». Лише повернення Л. Кагановича до Москви не дозволило реалізувати зловісний сценарій.

Система не мала жалю ні до кого, що добре видно на прикладі трагічної долі радянофіла, вірного слуги режиму Ярослава Олександровича Галана (псевдоніми — Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та ін.; роки життя: 27 липня 1902 — 24 жовтня 1949). Ще 1937 р. його дружину, студентку Харківського медичного інституту Галю Геник (Га-лан), розстріляли працівники НКВС (звичайно, за сфабрикованим звинуваченням). Йому ж 1935 р. відмовили в радянському громадянстві, і протягом 1932—1939 pp. Я. Іалан жив випадковими заробітками. Лише в 1949 р. його прийняли кандидатом у члени ВКП(б), вже після написання ним низки фейлетонів, що всіляко паплюжили уніатську церкву та вояків УПА. Неабияке невдоволення влади викликали протести Я. Галана проти русифікації в Західній Україні.

Далекоглядніший від Кагановича Сталін, аби заспокоїти українську ін­телігенцію, повівся гнучкіше. Він завізував давнє прохання М. Рильсько­го про виділення йому ділянки землі під будівництво будинку в Голосієві, Ю. Яновському надали Сталінську премію II ступеня за далеко не кращу його збірку оповідань. І хоча 1951 р. почалася чергова серія ідеологічних атак: на композитора Данкевича — автора опери «Богдан Хмельницький», В. Сосюру — за вірш «Любіть Україну», однак партійна політика щодо діячів літератури й мистецтва все ж таки дещо змінилась. Стала переважати щедра оплата твор­чої праці, звісно, авторів творів без «націоналістичних викрутасів». В. Сосюра за свої гонорари придбав престижне тоді легкове авто «Победа», справжнім олігархом став О. Корнійчук, мільйонерами (але не доларовими!) — О. Гончар, М. Стельмах, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, пізніше — Я. Самбук. Останній у 1992 р. збожеволів, втративши на ощадній книжці величезну суму, і помер бомжем після виходу з психіатричної лікарні на одній із вулиць Пущі-Водиці. У 1957 р. 22-річний поет-початківець М. Сом за збірку досить посередніх віршів «Іду на побачення» зумів побудувати собі в селі пристойний будинок. Ще більшими були гонорари союзних зірок мистецтва: композитор Д. Шоста­кович, який протягом 1948—1952 pp. написав музику для восьми кінофільмів, одержав 600 тис. крб. А. Хачатурян за музику до семи фільмів — 500 тис. (на той час це були астрономічні суми для пересічного громадянина).

Подібні кроки популістського характеру не були чимось незвичайним для поведінки Сталіна. Скажімо, з березня 1944 до жовтня 1945 р. Україна мала навіть власного міністра оборони — В. П. Герасименка (11 квітня 1900 — 13 лютого 1961 р.). У лютому 1944 р. прийнято статут ордену імені Богдана Хмельницького, для чого довелося докорінно змінювати «ідеологічне обличчя» гетьмана. Адже до цього у радянських джерелах його зображували зрадником українського і російського народів, запеклим експлуататором трудящих. Було вирішено відкрити в Києві Український національний музей, надрукувати 20 томів Української радянської енциклопедії (за 1959—1965 pp. вийшли друком 16 томів). Після того як в Україні вперше почули 31 грудня 1943 р. новий гімн Радянського Союзу замість «Інтернаціоналу» (текст останнього переклав 1902 р. з французької мови російською гірничий майстер з Донбасу О. Коц), постало питання й про гімн Української РСР. Голова Верховної Ради України М. Гречуха очолив 21 лютого 1944 р. комісію, яка повинна була займатися створенням нового гімну. Композитор Ф. Козицький запропонував для нього відомі мелодії: «Боже, царя храни», «Наша красуня з Почаєва», «Козацький марш», «Заповіт» Т. Шевченка, «Ще не вмерла Україна» та ін. Сам же М. Гре­чуха схилявся до мелодії «Встали козаки на світанку», а від нот П. Чубинського відмовились уже 26 лютого. На кінець листопада 1944 р. з 62 композиторів, які написали 76 мелодій майбутнього гімну, відібрали 11 фіналістів.

Авторами тексту гімну, перемігши низку претендентів, стали П. Тичина, М. Бажан і моло­дий поет О. Новицький. Перші двоє виявили особливий консерватизм, побоюючись вноси­ти у текст національні мотиви, на відміну від М. Рильського і В. Сосюри. Голова Верховної Ради відкинув текст, де були слова «Слава тобі, могутня Україно», не сподобалася йому також фрази «Хай прапор Леніна та Сталіна над нашою Вкраїною зорить». Цей вираз, на думку М. Гречухи, створював враження, ніби Росія окупувала Україну. Недоцільними він вважав і слова «Живи, Україно», бо вони нагадували політичну відповідь на відомий вислів «Ще не вмерла Україна».

Після розгнузданої критики влітку 1944 р. кіноповісті О. Довженка «Укра­їна в огні» в умовах загострення ситуації на Західній Україні відновилась ідео­логічна кампанія проти «українського буржуазного націоналізму». У зв'язку з цим П. Тичина і М. Бажан терміново переглянули свої варіанти тексту гімну, вилучивши звідти слова «Шевченко», «Дніпро», «Карпати» та ін. Після кон­сультацій з М. Хрущовим автором гімну було обрано П. Тичину, і 8 квітня 1946 р. М. Гречуха подав його текст на розгляд Г. Александрову — керівникові відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС. Той схвалив текст, але наполягав на тому, щоб у ньому чіткіше говорилося про Україну як радянську й соціаліс­тичну. Тому наприкінці січня 1948 р. відповідно до цих вказівок текст знову переробили, а П. Тичину примусили взяти у співавтори М. Бажана. Після цього відсторонений від роботи над гімном О. Новицький звинуватив їх обох у плагіаті.

Тим часом київська та харківська бригади фахівців підбирали мелодію гім­ну. Знайшов підтримку проект харківського композитора Д. Клебанова, який запропонував мелодію в дусі революційних пісень. 21 листопада 1949 р. текст і мелодію гімну було остаточно схвалено, і з 1 січня 1950 р. його вже почула вся Україна.

Праця над новим гербом УРСР почалася в липні 1947 p., коли Л. Кагано­вич у розпалі «боротьби з націоналізмом» заявив: двох снопів пшениці з серпом та молотом недостатньо, слід доповнити їх ще червоною зіркою. 9 листопада 1949 р. Кремль схвалив таке доповнення.

... У липні 1954 р. була політично засуджена поема О. Твардовського «Теркин на том свете», що перебувала в рукопису, автора усунули від керівництва журна­лом «Новый мир», призначивши головним редактором К. Симонова, який у березні 1953 р. закликав діячів мистецтва присвячувати свої праці великому Сталіну.

...

Посилилася боротьба з релігійними конфесіями: за 1959—1962 pp. було закрито понад 3 тис. церков і молитовних будинків, лютувала цензура.

...

Пізніше П. Шелест неодноразово критикував централізаторські зловжи­вання союзних відомств, приймав рішення, які суперечили господарським планам Москви. Кремлівському керівництву не подобалась його підтримка народного україн­ського мистецтва, творчості кінорежисера Сергія Параджанова, стримана позиція щодо І. Дзюби — автора «крамольної» праці «Інтернаціона­лізм чи русифікація?». П. Шелест підтримав ідею перевидання творів В. Винниченка, але якийсь «суперпатріот» зі Львова у своєму доносі напи­сав: «Нарешті, дожили до перевидання прем'єр-міністра доби Директорії». Звісно, підготовку до публікації було припинено.

...

Збірка Ліни Костенко «Княжа гора», схвалена М. Бажаном і Л. Первомайським, не вийшла в світ через донос директора видавництва, надісланий до ЦК Компартії України. Він писав: «Ліна Костенко заявила про те, що її поетич­ні концепції — то її свідоме переконання, і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається...». Дізнавшись про відмову, Л. Костен­ко забрала рукопис. Шість років блукав видавництвами її віршований роман «Маруся Чурай», який скрізь діставав розгромні рецензії. Однак 1987 р. за цей твір поетесу було нагороджено Шевченківською премією. Шістнадцять років, з 1961 до 1977 p., вона не друкувалась — влада не могла простити їй незалеж­ну вдачу. Уже пізніше, в 1994 p., фундатори міжнародної літературної премії ім.. Франческо Петрарки, вручаючи цю престижну нагороду Л. Костенко, ви­знали талановиту українку поетесою світового рівня.

Десятки років радянська влада переслідувала Спілку церков євангельських християн-баптистів: міліція, застосовуючи провокації, розганяла їхні бого­служіння, складала брехливі протоколи, конфісковувала майно, відбувалися арешти віруючих і судові процеси. Голову Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів, матір десятьох дітей О. Козорєзову, навіть оголосили у всесоюзний розшук...

...

Незважаючи на ленінські цитати в праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та відмежування від «націоналістичних гасел», у квітні 1972 р. його виключили з Союзу письменників України, а 18 квітня заарештували. Письменники Ю. Смолич і В. Козаченко заявили, що цей твір завдав великої шкоди соціалістичному суспільству, академік А. Скаба назвав його пасквілем

на Радянський Союз (свого часу цей діяч бідкався, що вчені не винайшли при­ладу, який би безпомилково визначав стиглість кавунів, наче це була найбіль­ша проблема аграрної України). Чекісти вирішили приписати також І. Дзюбі авторство знайденої раніше у Є. Сверстюка програми Української національ­ної комуністичної партії. Для цього було дібрано групу філологів-експертів, які зробили потрібний висновок, але І. Дзюба на 312 сторінках своєї відповіді переконливо довів хибність їхнього аналізу. У березні 1973 р. за вироком суду його відправили на п'ять років до виправно-трудової колонії, але через кілька місяців звільнили. На думку В. Чорновола, націоналізм І. Дзюби мав лише «філологічний характер». У 2001 р. І. Дзюбі присвоєно звання Героя України.

...

У червні 1989 р. в Україні було вже понад 47 тис, у тому числі 6957 суспільно-політичних організацій. Значною мірою сприяла активізації суспільства Чорнобильська катастрофа. Влада зарахувала до екстремістських організацій Український культурологічний клуб, заснований восени 1987 р. в Києві., Товариство Лева у Львові, «Спадщину», «Громаду» та інші — всього 15 товариств. Проте все це були просвітницькі організації, створені прогресивною, національно налашто­ваною інтелігенцією.

...

Консервативні сили чинили опір опозиції. Яскравим прикладом може слугувати пригода, яка сталася з учасниками київського самодіяльного хору «Гомін». 22 вересня 1990 р. керівник хору Л. Ященко разом із представником. чернігівського Руху і колективом хору виїхали на гастро­лі до Чернігова. В автобусі вони транспортували також газети, листівки, брошури національно-демократичного напряму. Слідом за ними рухався автобус з жителями Львова. На межі двох областей, за с. Семиполки, автобуси зупинила автоінспекція та група людей у цивільному. Вони вимагали повернути автобуси назад до Києва (не виключено, що про акцію «Гомону» владу попередили сексоти зі складу хору). Цього разу після перемовин хористи та львівські рухівці все ж таки рушили далі. Але в с. Кіпті міліція за допомогою ДАІ заблокувала автобуси, а за кілька годин загони комсомольців відтиснули учасників хору, які просто неба влаштували імпровізований концерт, до автобусів. Народний депу­тат України О. Гудима, прибувши з Чернігова, спробував уладнати справу, але його почали волочити по шосе, штурхати в спину й потилицю. Тоді кияни і жителі Львова вийшли з автобусів і лягли на шосе, зупинивши рух транспорту в трьох напрямках, ревли тисячі автосирен. Усю цю картину знімав кінооператор Руту, якого потім влада так і не знайшла. Лише наступного дня хор «Гомін» виступав з патріотич­ними піснями на головному майдані Чернігова.

...

Найактивніше проходив процес руйнації комуністичної ідеології в Захід­ній Україні: 1 серпня 1990 р. в Червонограді демонтували пам'ятник Леніну, 14 вересня аналогічний акт був у Львові, потім в інших населених пунктах. На демонстраціях з'явилися жовто-блакитні стяги періоду Центральної Ради й блакитно-жовті — доби Директорії, емблема тризубця, лунали гімни «Ще не вмерла Україна» і «Не пора». Пізніше тут з'явилися вулиці ім. С. Бандери, було встановлено пам'ятний знак полеглим під Бродами воїнам дивізії «Гали­чина» (до червня 1991 р. влада їх переслідувала).

...

Кульчицький

1946 p., березень- Закритий судовий процес у Києві над представниками греко-католицького духовенства (Й. Сліпий та ін.).

1946 p., 8-10 березня- Скасування підтиском властей собором греко-католицької церкви у Львові унії з Ватиканом і підпорядкування греко-католицької церкви в Україні Російській православній церкві.

1951 p., 7 листопада- Почав працювати перший в УРСР телевізійний центр у Києві. 1953 p., 5 листопада- Завершено будівництво у Києві першого в світі суцільнозвар­ного моста через р. Дніпро за проектом академіка Є. Патона.