Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції
З початком першої світової війни тисячі українців опинились на території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського населення, яке намагалось перш за все врятувати життя.
На території Польщі зосередились урядові установи УНР (на чолі з С.Петлюрою). У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Окремі з таборів для інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність нормальних умов життя багато інтернованих українців втікали з таборів і прямували до ЧСР, яка в той час у відповідності з урядовою політикою широко розкрила двері для українських-емігрантів. Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У Бухарешті утворився також осередок українських-студентів.
У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Протягом півстоліття вони зуміли просвітити широкі маси, виховати нову народну інтелігенцію. Історія національного відродження чехів була приваблюючим зразком для українських емігрантів.
Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі .
Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині.
Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.