Дай те визначення понять міграція та еміграція. Розкрийте основні етапи української еміграції, їх причини

Міграція населення” – переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня).

Еміграція — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних, або релігійних причин.

З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні – іммігрантами. Еміграція може бути тривала – з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху:

-перша –економічна; починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови.

-друга –економічно-політична; охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

-третя –політична. викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції

І ось у середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію.

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

12. Охарактеризуйте етнополітику незалежної української держави (1991-2013рр.)

Декларація про державний суверенітет (1990), прого-лошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали законо-мірним результатом багатовікового прагнення українсь-кого народу бути господарем на власній землі.

Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання - консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для грома-дян усіх національностей. Показником єднання, згуртування всіх національностей в український народ - суб'єкт політичної влади - мають стати громадянське суспільство й правова держава.

Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціо-нальної злагоди.

Це завдання можна висловити таким чином: Україна -- це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян.

Політикою держави визначено механізм врахування інтересів:

а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП);

б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП;

в) етнічних груп, складників УЕП;

г) населення Криму;

д) представників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора)

Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних сто-сунків держави й етносів, оскільки ще донедавна націо-нальну політику визначала Москва.

Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була державою.

Адже важко підвестися з колін і позбавитися при-низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення.

Концептуальні засади державної етнополітики України відображені у наступних політико-правових документах:

• Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей (серпень 1991 p.);

• Декларація прав національностей України (листопад 1991 p.);

• Закон України "Про національні меншини в Україні" (червень 1992 p.);

• Конституція України (червень 1996 p.);

• Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (травень 1997 р.) та інші.

В Україні широко запроваджено застосування у національному законодавстві міжнародних стандартів захисту прав меншин:

• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 p.; ратифікована 15 травня 2003 p.);

• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 p.);

• Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1996 p.);

• Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (лютий 1998 p.).

Чинне законодавство України удосконалюється під впливом міжнародного фактору, процесів євроінтеґрації. Нині розроблено ряд проектів Законів України, які регулюють сферу міжетнічних взаємин ("Про концепцію державної етно-національної політики", "Про внесення змін до Закону України "Про національні меншини України", "Про зміни до Закону України "Про мови"). Тобто законодавчого вирішення потребують ряд проблем у сфері розширення прав представників національних меншин, підтримки репатріантів, надання особливого статусу корінного кримськотатарського етносу тощо.

Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за-безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу-вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов.

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної спів-дружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну полі-тику та ін., функціонують міністерство у справах націо-нальностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін.

Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження влас-них національно-адміністративних одиниць, на викори-стання й розвиток рідних мов, національної культури.

Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят.

Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку національних меншин, українська держава вперше в історії одержала можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський період таврували як «при-служників імперіалізму» та «буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для збере-ження і розвитку своєї національної самобутності (укра-їнські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і керів-ництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського відродження на етнічній Батьківщині [8, с 356].

Незалежна Україна -- це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу.

Серед пріорите-тів її етнополітики -- піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від-родження набуває незворотного еволюційного характеру.

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є ет-нос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос -- це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символіч-ний зв'язок із нею, спільні культурні та психо-логічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах тери-торіального патріотизму, друга -- як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя -- як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадян-ським, так і етнічним принципами.

В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за те-риторіально-громадянським і етнічним принципами. Фор-мування сучасної української нації відбувається на заса-дах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

Державна етнонаціональна політика має стати важливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів зайняти в процесі етнонаціонального пробудження те місце, яке б найбільше відповідало його об´єктивним потребам і одночасно зміцнювало б українську державність.

Втілення такої політики має відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, економічний, соціальний та культурний розвиток.

3. Право на національно-територіальну автономію.

4. Право на культурно-національну автономію.

5. Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв´язку з її національною належністю.

Наши рекомендации