Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Волзьке (два райони): Холмщина, Підляшшя

Найбільше українське воєводство — Київське — фактично знелюдніло. Іншим було становище на початку литовського панування. З початку XV ст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря, в степу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь набагато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того як зміцнювалося Кримське ханство та частішали наскоки татар, населення відходило на північ, аж доки наприкінці XV ст. в південній третині України зникли осілі поселення.

Система власності на Україні

З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою (дворянством) та іншими верствами, стало спадковим і майже непроникним.

Шляхта. Найважливішим станом, що сформувався у 14—15 ст., була шляхта, високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій» на військовій службі королю чи великому князеві. До цього стану належали різні соціальні групи. На Україні, серцевиною шляхетського стану були від 20 до 30 княжих чи магнатських родів, що походили від суверенних князів із династій Рюриковичів і Гедимінасів. Більшість цих княжих родин зосереджувалась на Волині — цій твердині української аристократії.

Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися польським словом «шляхта», випливали передусім із військової служби. Верхня верства шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Тисячі родин, у тому числі давні вихідці з селян чи міщан, отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії — у походах, охороні замків або кордонів чи будучи озброєними магнатськими слугами. Нерідко їхніх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а життя не відрізнялося від життя селян.

Міщани. Мешканці українських міст, також сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності та впевненості в собі польські королі та великі князі литовські надавали великим містам високо ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управління німецького міста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало надання містам самоврядування.

Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом серед населення міст існували різкі відмінності. Середня верства складалася з дрібних купців і торгівців, серед них можна було знайти представників корінного населення, а також польську шляхту та урядників, німецьких ремісників, єврейських та вірменських купців.

Селяни. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці, зобов'язання,— а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищуючи 14 днів відробітку на рік,— його не можна було зігнати з земельного наділу. До того ж селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.

За часів, коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечувати собі відносно широкі права. Це був вільний люд (під тиском церкви та економічного примусу зникло те обмежене рабство, що існувало в Київській Русі), котрий міг подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах України були селяни, цілком незалежні від феодалів. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво, багато сіл мали Молдавське право, за яким вони сплачували феодалові лише натуральний оброк (як правило, вівцями). Подібна угода передбачалася Німецьким правом, за яким підприємливий селянин, або солтис, за договірне встановлену плату феодалові отримував право засновувати село на його землях та управляти ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян звільняли від зобов'язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордонна варта.