Галицько-Волинське князівство. Зі великих князівств, які в цей час існували на території Украї­ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р

Зі великих князівств, які в цей час існували на території Украї­ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзна­чався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціаль­но-економічного й політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваю­чи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській дер­жаві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна вла­да: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управ­ління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю на­лежало право збирання податків, карбування монет і розпоряджен­ня скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Да­нила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони нази­вають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири».

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, пе­чатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівсь­кого титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Ко­роль Русі і князь Володимирії ».

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому переш­коджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, факти­чно він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охо­рони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласника­ми, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населен­ням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галиць­ко-Волинської Русі значення князівської влади настільки прини­жувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вва­жати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Во­линській Русі існувала така форма правління, як феодальна монар­хія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права склика­ти боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися об­межити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи під­писувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, бо­ярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст­вах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вот­чинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсь­ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га­лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме­ну. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинст­во, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів­ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи­сарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Галицько-Волинське князівство. Зі великих князівств, які в цей час існували на території Украї­ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р - student2.ru Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням до­ходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомо­сті про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в по­ходах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і вті­лення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по­садники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс­тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови­ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпо­рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання де­яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най­вищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць­ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежно­го від них населення і придушувати його опір.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинсь­кої землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншо­го — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для при­душення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярсь­ких загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з про­фесійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і пере­озброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держа­телі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також за­лежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом най­частіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати вій­ськову раду.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церков­ними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для за­хідних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного по­літичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Вели­кого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за­лежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відно­синах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами висо­чіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньо­руської держави. Велике князівство Литовське значною мірою ус­падкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуван­ням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою авто­номією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках уділь­них князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впли­вові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели­кого князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні по­літики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками ве­ликого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німець­ких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та українських землях, литовські феода­ли шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погірши­лося становище південно-руських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були значно ослаблені, що стало однією з передумов здійснення загарбницької політики поль­ських феодалів щодо населення цих земель.

§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього па­нівного класу феодалів продовжувало відігравати фео­дальне право. В 30-ті роки XII — першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в ^^ загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди. Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд де­яких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація чинного, творчість переписувачів, які «підправляли» текст закону, прийнятого ще в часи розквіту Давньоруської держави.

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів фео­дального господарства, які захищалися правом, розширення складу різних за своїм правовим становищем соціальних груп, передусім феодально залежних верств населення, а також зміцнення основ права-привілею. Для правової системи цього періоду характерне посилення місцевих особливостей (партикуляризм) права, хоча в князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в ін­ших державах, наприклад у країнах Центральної та Західної Євро­пи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князівствах та землях (наприклад Галицько-Волинській), не усу­вали їхньої схожості з давньоруським правом та їх наступності. Зберігалися загальні принципи, інститути та форми цього права на всіх землях Русі.

Розглядаючи право українських земель після золотоординської навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супро­воджувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими заги­нули найцінніші давньоруські законодавчі й актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду феодаль­ної роздробленості.

Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посеред­ні, дали змогу дослідникам зробити висновок, що в часи феодальної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися й нові. До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов про право­суддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після ордин­ської навали залишалися чинними норми Руської Правди, Жит­тєстійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірни­ком феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умо­ви для подальшого закабаления селян. її норми відображені в па­м'ятках права Галицько-Волинської Русі, Новгорода і Пскова, усієї Північно-Східної Русі, а також Великого князівства Литовського. В подальшому норми Руської Правди стали одним із джерел Суде­бника 1497 р.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодаль­ної роздробленості чинними були норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але й вони зазнали деяких змін. З'явили­ся, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, встановлені на основі принципів феодаль­ного права-привілею. Інтереси панівного класу захищалися в та­ких збірниках права, як «Кормча» і «Номоканон», які включали за­позичені з Візантії церковні правила.

«Кормчі» застосовувалися церковними судами, зокрема, на­прикінці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішен­ня судових справ використовувалися також збірники, що мали на­зву «Мерил праведних», які містили витяги з візантійських право­вих актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створе­них у період, що розглядається, для повнішого відображення систе­ми права важливими є чотири правові пам'ятки Галицько-Волинської Русі, які збереглися. Хоча вони й різні за часом появи, змістом і характером, однак містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-Дніпровських земель, яка розкривала економічні зв'язки Га­лицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купця­ми, ця грамота надзвичайно важлива і як пам'ятка права. Вона рег­ламентувала правове становище деяких іноземних купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлювала пільги для болгар­ських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили то­вари «на ізклад».

«Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (бли­зько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимиро-Волинському князівстві, певного порядку передавання князем права експлуата­ції феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Водночас «Рукописання» дає можливість вивчити організацію управління се­лами й містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт і на ім'я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати «город свои Кобрынь, и с людьми, и с данью», село Городіл «и с мытом» та інші села. У зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: «А село есмь купил Березо-виче у Юрьевича у Давыдовича Федорка». Із заповіту князя Воло­димира Васильковича випливає, що поряд з успадкуванням, кня­зівськими даруваннями на Галицько-Волинській землі у XIII ст. іс­нував і такий спосіб придбання феодальних землеволодінь, як купівля землі.

У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р.. Вона дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь держав­ної влади. Водночас ця грамота відбиває соціально-економічні умо­ви Галицько-Волинської Русі в XIII ст..

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, по-ручництво тощо). Ці документи містять переважно відомості про окремі особливо важливі інститути права власності та зобов'язаль­ного права. Зокрема, значний інтерес викликає грамота Олехно Ромашковича про передачу майна Григорію Тункелю, складена ЗО січня 1347 р. У ній ідеться про те, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може і «продати», і «отдати» (подарувати), і «проме-нити» (обміняти), і використати для своєї мети, «где будет его воля, никому ничим непенно». Безперечно, що для складача цього доку­мента здійснення перелічених у ньому операцій із земельним во­лодінням в умовах XIV ст. було явищем звичайним, зрозумілим. Зміст грамоти свідчить про поширення дарування землі, сіл, садиб, млинів.

v Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що свідчить про розвиток товарно-грошових відносин, а також до­говір обміну. У грамотах згадується і про заставу рухомого майна. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджу­валося спеціальною князівською грамотою. Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав гроші, продукти, бо взяте мало повернутися з відсотками. Будь-яких вка­зівок про правові акти, якими керувалися складачі грамот, у самих грамотах немає. Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, що були чинними в князівствах та землях Південно-Захід-ної Русі в період феодальної роздробленості.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. У них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Зокрема, з тексту Іпатіївського літопису ви­пливає, що в Галицько-Волинській землі окремо розглядався такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У 1245 р. був засу­джений боярин Володислав як «лихий змовник землі». Поряд з ін­шими застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. Згідно з літописом князь Роман Метиславич «за невірність» засудив до вигнання бояр Кор-мильчичів. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіс­кацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю. І якщо суворі покарання застосо­вувалися до представників панівного класу феодалів, то немає сум­ніву в тому, що вони ще ретельніше застосовувалися до представ­ників експлуатованих мас — селян та міських низів.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отрима­ти певні відомості про право українських земель періоду феодаль­ної роздробленості, зображене передусім системою норм, які містила така універсальна і довгочасна пам'ятка права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджу­ватися Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування. Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинсь-кого князівства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзь­кого права дістав Львів, а згодом — й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за норма­ми Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обме­жувалася в правах займатися ремеслами, торгівлею тощо. Через це вона чинила опір введенню Магдебурзького права.

З 30-х років XII ст. почався новий період в історії держави та права Русі. Перетворення в її суспільно-політичному ладі були ви­кликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феодалізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими чинниками, що спричинили зміни в держав­ному устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили: кількісне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки цер­ковно-монастирської організації, їх консолідація, яка в умовах роз­членованої форми земельної власності призвела до ускладнення васально-ієрархічних зв'язків і створення в межах кожного князів­ства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету. Швидке зростання загальної кількості феодально-залежного населення і посилення його експлуатації призводило до загострення класової боротьби, в тому числі до значних виступів народних мас у Київсь­кій, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Усе це посилювало прагнення місцевих феодалів взяти безпо­середньо у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

Ззовні перехід до феодальної роздробленості виявився у відо­кремленні у складі Давньоруської держави спочатку близько півто­ра десятка великих князівств і земель, у яких, як правило, закріп­лювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Водночас для розвитку державного ладу Русі у період фео­дальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої колишньої єдності, цьому сприяли передусім такі об'єктивні чинники, як спільність етнічної основи давньорусь­кої народності, яка на цей час уже сформувалася. Як зазначають О.П. Толочко і П. П. Толочко, «аналіз етнічного розвитку Русі XII—XIII ст. показує, що саме давньоруський народ був одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII—XIII ст. Усвідомлення спільності походження й розвитку, почуття терито­ріальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, зумовило необхідність подолання політичного сепаратизму земель». Виразниками ідеї необхідності спільної боротьби з кочовими ордами стали великі князі, які прагнули до зміцнення своєї влади. Тому за своїм держа­вним устроєм Русь на початковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним державним утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли й існуюча в початковий період роздробле­ності загальна форма управління у вигляді колективного сюзере­нітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в ціло­му, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох найсильніших династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х роках XII— 40-х роках XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промислового господарства, бурхливе зростання міст, заро­дження внутрішніх торговельних зв'язків між селом і містом, по­всюдний розквіт культури. Але на початку XIII ст. процес дроблен­ня Русі посилився, і на її політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих князівств і земель. Постійним супутником роз­дробленості стали нескінченні міжусобиці, одним із наслідків яких було роз'єднання військових сил. У цих умовах нашестя на рубежі

ЗО—40-х років XIII ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське ярмо поставили під сумнів не тільки державну єд­ність, а й саме існування Русі.

Руйнування продуктивних сил, консервація натурального гос­подарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримання міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і земель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної роз­дробленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати державність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право збирати данину з населення Русі і вима­гала від князів служби військовими силами, проте вона не спромог­лася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Збереглася в основних своїх рисах і правова система, яка склалася ще в Давньоруській державі, хоча подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Це виявилося, насамперед, у збільшенні кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширенні складу різних за своїм правовим становищем соціальних верств на­селення, зміцненні основ права привілеїв, загального посилення по­карань за злочини, спрямовані проти економічного й політичного панування феодалів.

Слід зазначити, що у південно-західних князівствах Русі на­мітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Дав­ньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Укра­їнська держава.

Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.)

Наши рекомендации