Соціально-економічний розвиток УРСР у 1964 – 1985 рр.

Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.

Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970) підбадьорювали. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Економіка України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою.

Ситуація у суспільно-політичному житті

Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною кризою радянського ладу, яка невпинно зростала у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забезпечення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який на теперішній момент є найбільш досконалою формою суспільно-політичного ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно розвиваються економіка, наука, освіта, культура, і повністю відсутні соціальні проблеми.

Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р. та нової Конституції УРСР : 1978 р. в конституційну практику були внесені статті, за якими компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього був перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою Москви. Однак він неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах — в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став Володимир Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно відданих своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на високі посади одне одного та своїх наближених осіб.

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінченням так званого „великого десятиліття” настала майже 20-літня „ера” Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. І спочатку дещо було зроблено у цьому напрямку. У березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізацію і умови праці колгоспників. І це принесло деякі позитивні результати. Валова продукція сільського господарства зросла за восьму п’ятирічку на 16,6%. Середньорічний збір зерна у 1871–1975 рр. перетнув в Україні рубіж у 40 тис. тонн. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи матеріального заохочення працівників, скорочення числа диктованих зверху показників.

Результати восьмої п’ятирічки (1965–1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. У 2,5 рази (з 1965 по 1985 рр.) зріс національний дохід УРСР, чотири п’ятих якого використовувалось на підвищення добробуту народу. Середньомісячна заробітна плата за цей час зросла у 2 рази, мінімальна – в 1,8 рази. Було підвищено стипендії, пенсії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров’я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17–20 млн. кв. метрів житла, це, приблизно, 7–8 таких міст як Тернопіль. Лише в такій невеликій області, як Тернопільська, щороку вводилось в дію 10–15 шкіл і стільки ж дитячих дошкільних закладів, по 20–30 магазинів, будинків побуту, будинків культури, бібліотек і клубів.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966–1970 рр. він становив в Україні 50 %, то за 1981–1985 рр. – лише 19 %.

Невисокою була ефективність і сільськогосподарського виробництва. За 20 років (1960–1980) основні виробничі фонди в сільському господарстві України зросли у 4,2 рази, постачання добривами – у 3 рази, оплата праці – у 2,7 рази, а приріст виробництва сільськогосподарської продукції – лише на 39 відсотків.

Головною причиною застійних явищ у сільському господарстві було те, що командно-адміністративна система управління ним не змінювалась, незважаючи на різноманітні реорганізації (РАПО, АПК, укрупнення і розукрупнення господарств, міжгосподарська спеціалізація, ліквідація „неперспективних” сіл і т. п.). Колгоспи так і не стали справжніми колективними господарствами, як це передбачалось Статутом сільськогосподарської артілі. Вони самі не могли ні планувати сівозміни (це диктувалося „згори”), ні розпоряджатися результатами своєї праці. Усе це призвело до того, що при загальному зростанні падають також середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу, які становили в Україні відповідно:

– у 1966–70 рр. – 6,7 і 7,8 %;

– у 1971–75 рр. – по 5,6 %;

– у 1976–80 рр. – 3,4 і 4,3 %

– у 1981–85 рр. – 3,5 і 3,6 %.

Погіршувалсь демографічна ситуація. Протягом 1966–1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який підвищувався повільно і значно зростав розрив від країн Заходу. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу, підтримку прокомуністичних режимів.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об’єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною – все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня. Все це вимагало докорінних змін .

Період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) сьогодні прийнято називати "застійним", проте, в другій половині 60-х рр. ще продовжувався поступальний розвиток економіки СРСР. Відносно високі темпи розвитку спостерігалися в промисловості, значно нижчі - в сільському господарстві.

У 1965 р. відбулися два пленуми ЦК КПРС, присвячених проблемам реформування економіки. У березні обговорювалося питання "Про невідкладні заходи з подальшого розвитку сільського господарства СРСР". Були підвищені заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, введені доплати за її надплановий продаж, гарантувалася оплата праці колгоспників по тарифних ставках. Промисловість поставляла селу багато нових сільськогосподарських машин. На початок 1970-х рр. всі українські села були повністю електрифіковані.

Проте, економічний ефект від проведених на селі перетворень був вкрай низьким. Колгоспники, як і раніше, не були реальними господарями на землі, тому серйозної зацікавленості в кінцевих результатах своєї праці вони не мали. У селах були поширені такі негативні явища, як масова крадіжка з колгоспних полів і сховищ, а також вкрай недбале відношення до збереження вирощеного урожаю.

Вересневий пленум прийняв ухвалу "Про поліпшення управління промисловістю". Знову ліквідовувалися раднаргоспи, що означало повернення до максимально централізованої системи управління промисловістю. Відновлювалося всевладдя союзних міністерств, 90 % промислових підприємств України підкорялися безпосередньо Москві. Разом з тим, вводилася нова система оцінки діяльності підприємств. Тепер на перший план вийшли такі показники як реалізація продукції, рівень рентабельності і виконання плану постачань. Підприємства повинні були отримати ширші права на основі повного госпрозрахунку.

Перші пореформенні 5 років виявилися найбільш результативними. За цей період часу валове виробництво промислової продукції в Україні зросло на 50 %, а продуктивність праці збільшилася на 28 %. В цілому національний дохід республіки з 1966 по 1970 рр. виріс на 38 %. Цей час став апогеєм економічного розвитку України у складі СРСР.

Проте разом з видимими успіхами виникли і певні проблеми. Величезною перешкодою на шляху активного проведення реформ встав потужний бюрократичний апарат країни. Чиновники всіх рангів не бажали миритися з перспективою зростання господарсько-економічної самостійності підприємств, і докладали титанічні і небезуспішні зусилля з метою збереження свого впливу і своєї влади. Дуже швидка протидія партійно-бюрократичного апарату зва до мінімуму можливості подальшого економічного зростання. Крім того, до 1970-м рр. почався черговий виток гонки озброєнь між СРСР і СІЛА, що вимагало величезних фінансових і матеріальних витрат і не приносило прибутку в державний бюджет. Радянський Союз з останніх сил намагався не відстати в області озброєнь від США. У цьому плані велика роль відводилася Україні, яка була одним з найбільших виробників зброї і військової техніки. Саме у ці роки в Дніпропетровську був побудований найбільший в світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки "Південмаш". Проте СРСР вже економічно не міг не лише виграти гонку озброєнь, але і підтримувати паритет в цій області з провідними державами Заходу, перш за все США.

Україна в період "застою" (1970-1985 рр.)

На початку 1970-х рр. різко погіршився економічний стан в Україні. Виразно позначилися багаточисельні ознаки спаду виробництва. Якщо в попереднє десятиліття зростання промислового виробництва в Україні складало близько 5 % в рік, то в 70-і роки не досягав і 3 %. У економіці продовжував панувати екстенсивний шлях розвитку, притягувалася додаткова робоча сила, будувалися нові підприємства, але на старій технічній основі.

Намітилися і ознаки екологічного лиха. У ряді промислових областей України рівень забрудненості повітря у багато разів перевищував всі допустимі норми. Близько 1 млн гектарів родючих українських земель поглинули штучні моря і водосховища. В Україні було споруджено 8 атомних електростанцій, що також не сприяло поліпшенню екологічного клімату в республіці.

Ще гірше йшли справи в сільському господарстві. З 1970 по 1985 рр. посівні площі в Україні скоротилися на 1,1 млн гектарів. Одночасно значно зросла чисельність адміністративного апарату, сільського господарства. Окрім державних чиновників, селянством керували і багаточисельні партійні комітети. Держава постійно підвищувала ціни на сільськогосподарську техніку, добрива, транспорт, при цьому залишаючи незмінними закупівельні ціни на продукцію сільського господарства. Як наслідок такої політики, на початок 1980-х рр. більше 40 % колгоспів були нерентабельними і потребували постійних дотацій. За 15 років державні капіталовкладення в сільське господарство виросли в два рази, досягнувши рівня 31 млрд. крб. в п'ятирічку. Але і ці колосальні витрати не змінювали положення на краще.

У травні 1982 р. черговий Пленум ЦК КПРС прийняв "Продовольчу програму", розраховану на 8 років. Головною метою цієї програми було забезпечення населення основними видами продовольчих товарів. Проте ці плани партії так і залишилися на папері. З кожним роком економіка сільського господарства України і всієї країни в цілому наближалася до катастрофічного стану. На місці колись квітучих сіл все частіше почали з'являтися покинуті пустки і руїни. Тільки за офіційними даними в період з 1972 по 1986 рр. в Україні зникли 1502 села. Зменшення кількості сільського населення та збільшення питомої ваги міського населення було закономірним явищем переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Цей болісний, але неминучий процес стосувався всіх промислово розвинених країн, незалежно від того, чи базувалася їхня економіка на принципах приватної власності на засоби виробництва (капіталістичні країни), чи на принципах державної власності (соціалістичні країни).

Ставав все більш очевидним той факт, що економіка соціалістичних країн не може конкурувати із західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

95. Наростання соціальних проблем в Україні (1985 – 1991 рр.)

Необхідність соціально-економічних і суспільно-політичних реформ.Перебудова

У першій половині 1980-х років тоталітарна система управління народним господарством і комуністичний політичний режим в СРСР призвів країну до глибокої соціально-економічної і суспільно-політичної кризи. Про це свідчила зростаюча науково-технічна відсталість країни у порівнянні з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспного ладу забезпечити країну продуктами сільського господарства, вражаюча безгосподарність у всіх ланках народногосподарського комплексу, нездатність режиму забезпечити більш-менш задовільний рівень життя для своїх громадян, нескінченні дефіцити найнеобхідніших продуктів і товарів, нещадне переслідування владою будь-яких форм дисидентства, інакомислення та опозиції, всевладдя парт номенклатури, значне поширення корупції, соціальної апатії, пияцтва та інших негараздів у радянському суспільстві. Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища у країні, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності відносно шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну – і становище буде виправлене, інші вважали, що ніяких істотних змін не потрібно і можна йти протоптаною у “застійний” час стежкою ще багато років, треті схилялися до необхідності певних реформ. З обранням у березні 1985 р. на позачерговому пленумі ЦК КПРС Генеральним секретарем партії М.С. Горбачова перемогли прибічники реформ. Початок реформ пов’язують із рішенням квітневого (1985 р.) пленуму ЦК КПРС. Цей процес соціально-економічних і суспільно-політичних змін у країні, що розпочався у квітні 1985 р., з легкої руки М. Горбачова назвали перебудовою.

Спроби реформувати адміністративно-командну систему управління народним господарством

Розпочинаючи реформи, М. Горбачов і його однодумці в партійно-радянсь кому керівництві аж ніяк не прагнули здійснити докорінну зміну соціально-економічних відносин у країні. Вони лише бажали зміцнити існуючу систему шляхом виправлення її окремих негативних рис. І термін “перебудова” з’явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у ході перебудови, було “прискорення”. Воно орієнтувало трудящих на різке підвищення продуктивності праці, на впровадження у виробництво досягнень науково-технічної революції тощо. Курс на прискорення був закріплений в “Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986 – 1990 рр. на період до 2000 року”, прийнятий ХХУІІ з’їздом КПРС (1986 р.). Ключовими елементами цього курсу були: науково-технічний прогрес, у першу чергу, технічне переоснащення машинобудування і активізація “людського фактору”. Перетворення стосувалося передусім економіки, удосконалення існуючих господарських механізмів і виправлення наявних деформацій. Висувалися грандіозні плани: за 1986 – 2000 рр. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Та нічого принципово нового у цьому плані не було. Ще був свіжим у пам’яті людей грандіозний план побудови матеріально-технічної бази комунізму за двадцять років (до 1980 р.) та його скандальний провал. Розпочалося “прискорення” в народному господарстві, але відразу виявилося, що кількість виробленої продукції не збігається з якістю. Тому з 1 січня 1987 р. на переважній більшості підприємств увели “державне приймання”. Та значна кількість промислової продукції не витримувала елементарної перевірки на якість. Курс на “прискорення” в економіці провалився. Він і не міг бути реалізованим без кардинальних змін в економічній політиці уряду. Курс на радикальну економічну реформу було проголошено на червневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС. Малося на меті перейти від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. У відповідності з рішенням пленуму було прийнято “Закон про державне підприємство” (30 червня 1987 р.), норми якого ставали обов’язковими для всіх промислових закладів з 1 січня 1989 р. Закон передбачав перехід державних підприємств на принципи госпрозрахунку та самофінансування. Якщо раніше план був основним стрижнем діяльності підприємства, то тепер воно отримало певну свободу самому планувати свою діяльність. Фабрики та заводи отримали право встановлювати прямі зв’язки з іншими підприємствами, а деяким дозволили виходити і на закордонний ринок. Реформою передбачалося розробити правові та економічні основи для співіснування державного й незалежного від держави сектора народного господарства, для чого стимулювалося переведення частини державних підприємств в орендні, кооперативні, акціонерні, приватні і змішані, не виключаючи й участі в їхній діяльності іноземного капіталу. Так, на кінець 1989 р. на орендний підряд перейшли 180 промислових підприємств республіки, з 7762 наявних в УРСР. У 1991 р. орендні підприємства в Україні давали 13% промислової продукції. У 1989 р. у республіці було зареєстровано 75, а в 1990 р. – 156 спільних підприємств із залученням іноземного капіталу. З 1988 р. розпочалася перебудова організаційної структури управління наораним господарством. В УРСР було ліквідовано 103 структури органів управління, з них 14 міністерств і відомств, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об’єднанням. Це дозволило скоротити майже половину управлінь і самостійних відділів в апараті міністерств і відомств, більш як на третину зменшити обласну ланку управління, збільшити 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Однак вжиті заходи не звільнили виробничі колективи від адміністративно-командного диктату відомств. Держава залишалася головним замовником промислової продукції. Ця обставина давала можливість міністерствам і відомствам практично повністю охопити державним замовленням вироблену держпідприємствами продукцію. У результаті господарська діяльність була жорстко регламентована планом, а в нових умовах – державним замовленням. Положення закону про самофінансування і госпрозрахунок підприємств не підкріплювалося реформою ціноутворення і матеріального постачання. Держава, як і раніше, визначала номенклатуру виробів, директивно встановлювала оптові та закупівельні ціни, ставки оподаткування. Збиткові підприємства отримували дотації з держбюджету, що не спонукало їх до пошуку резервів і переходу на самофінансування. Так, у 1991 р. в УРСР субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Подібні явища не відповідали потребам проголошеної економічної реформи, жорстким умовам госпрозрахунку. Водночас керівники багатьох підприємств негайно скористалися з ослаблення контролю центру, почали безпідставно занижувати виробничі плани, збільшувати прибуток не за рахунок прирощення продукції, а за рахунок підвищення цін на товари. Підприємствам було надано можливість підвищувати заробітну платню своїм працівникам за рахунок власних ресурсів. Як наслідок – темпи збільшення заробітної плати почали випереджати темпи зростання продуктивності праці. Якщо у 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало приблизно 0,5 % приросту заробітної платні, то в 1988 р. майже 1,5%, а в 1989 р. – 2,2%. Унаслідок цього виникла грошова маса, не забезпечена товарами, що викликало різке розбалансування споживчого ринку, прискорило інфляцію, істотно зачепило інтереси споживачів, особливо слабко захищених категорій населення. Соціальна напруга у суспільстві помітно зросла. Економічна реформа передбачала розширення сфери кооперативної та індивідуальної трудової діяльності. Верховна Рада СРСР 19 листопада 1986 р. прийняла. Закон “Про індивідуальну трудову діяльність”, а 26 травня 1988 р. Закон “Про кооперацію в СРСР”. Розпочався бурхливий розвиток цих форм трудової діяльності. Але кооперативна та індивідуальна трудова діяльність спостерігалася переважно у торгівлі, сфері послуг, громадському харчуванні, тобто там, де можна було швидко отримати максимально високі прибутки. У виробництві матеріальних благ індивідуальна трудова діяльність і кооперативний рух розвивалися повільно. На 1990 р. до 1 млн. осіб в УРСР було зайнято в кооперативній та індивідуальній трудовій діяльності. Вони реалізовували товарів на послуг на 5,1 млрд. крб., отримали прибутку на 2,5 млрд. крб., але ціни в кооперативах та у приватника виявилися значно вищими, ніж у державному секторі, а якість часто навіть гіршою. Кооперативи і приватники забрали із споживчого ринку товарів на 1,6 млрд. крб., чим не послабили, а посилили товарний дефіцит. Тому діяльність кооперативів та приватників викликала у значної частини радянських громадян стійку неприязнь. У громадській свідомості їх почали ототожнювати із спекулянтами, хапугами тощо. З іншого боку, розвиток індивідуального та кооперативного секторів обмежувалися великим податковим пресом, гальмувався тотальним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало підприємців звертатися до нелегальних джерел і стимулювало корупцію державних службовців та розвиток “тіньової економіки”. Кооперативи та приватники часто стикалися з недоброзичливістю місцевих органів влади, які під різним приводами обмежували діяльність недержавних секторів економіки. Не набули широкого поширення сімейний підряд, земельна оренда та фермерство у сільському господарстві. Селяни, не маючи можливості придбати необхідну сільськогосподарську техніку, добрива, паливно-мастильні матеріали і вільно збути вирощено продукцію, не поспішали переходити до фермерства або на сімейний підряд та оренду. Окрім того, новим формам господарювання на селі чинили серйозний опір захисники колгоспно-радгоспного ладу. Серед них були не тільки представники місцевої влади, яким ці явища загрожували втратою монополії на владу, а й чимало простих колгоспників. Останні звикли до зрівнялівки, гарантованої оплати праці, певної соціальної захищеності в колективі, втратили навики самостійного господарювання і боялися появи нових “куркулів”. Місцева партноменклатура вміло підігрівала подібні настрої. Тому на кінець 1989 р. у республіці на орендному підряді працювало тільки 529 колгоспів та радгоспів із 10815, які були в УРСР. У 1991 р. в Україні налічувалося тільки 2 тис. фермерських господарств, де працювали 5 тис. осіб. Отже, окремі зрушення у запровадженні нових форм і методів господарювання в промисловості та сільському господарстві не привели до очікуваного перелому. Навпаки, середньорічні темпи приросту національного доходу в республіці дедалі зменшувалися, зростав товарний дефіцит, посилювалася інфляція тощо. Економічна реформа не давала результатів, оскільки фактично зберігався адміністративно-командний стиль керівництва всім народногосподарським комплексом. Почали руйнуватися економічні зв’язки між республіками. У цих умовах уряд і парламент України почали шукати вихід із економічної кризи. 2 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Головними принципами економічної політики України було визнано власність народу на її національне багатство та національний доход; рівноправність різних форм власності та їх державний захист; роздержавлення економіки; повна господарська самостійність і свобода підприємців усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; створення національної митниці; захищеність внутрішнього ринку; взаємовигідні зв’язки з іншими республіками; вступ України до міжнародних економічних і фінансових організацій й співтовариств; право створення на власній території вільних економічних зон тощо. 1 листопада 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла „Концепцію переходу УРСР до ринкової економіки”. У цьому документі зазначалося, що ринок республіки базується на зацікавленості товаровиробника у випуску продукції для задоволення потреб народного господарства та населення і гарантує свободу підприємницької діяльності; виконанні замовлень держави на взаємовигідних умовах, що забезпечать реалізацію вирішення головних завдань структурної перебудови економіки на основі цільових програм; соціальному захисті населення, особливо його малозабезпечених верств; еквівалентному товарообміні з ринками інших республік та зарубіжних країн. Та союзний центр, як і раніше, не бажав ділитися владою з республікою. Уряд України на початку 1991 р. контролював тільки 5% промислового потенціалу республіки, оскільки 95% промислової продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Лише в червні 1991 р. Верховна Рада проголосила юрисдикцію України над усіма підприємствами республіки. Але без політичного суверенітету неможливо було забезпечити економічний суверенітет.

Спроба реформувати адміністративно-командну систему управління економікою не увінчалася успіхом. Хід реформ виявився непослідовним, половинчатим, наштовхувався на шалений опір бюрократичного апарату, виявилося, що створений більшовиками економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне народне господарство не сприймало законів ринкової економіки.