Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 12 страница

Між урядами УНР та ЗУНР існували протиріччя у питанні визначення стратегії і тактики у боротьбі за незалежну Ук­раїнську державу. Уряд УНР вважав за можливе піти на союз з радянським урядом, щоб спільно діяти проти армії Дені-кіна; уряд ЗУНР, щоб боротися з Польщею та Радянською Росією, був схильний піти на союз з Денікіним. Тому-то продовжували існувати два уряди і дві армії.

У серпні 1919 р. почався спільний похід армії УНР та ЗУНР проти більшовиків. ЗО серпня більшовицькі війська залишили Київ, але перемогою скористалася «Доброволь­ча армія» Денікіна. Денікін, виступаючи за єдність Росії, почав боротьбу з українськими військами. Опинившись між арміями Польщі та Денікіна, зазнаючи блокади з боку Ан­танти, українська армія змушена була відступати. У сере­дині листопада 1919 р. Директорія розпалася, і владу було передано С.Петлюрі. Але й армія Денікіна зазнала пораз­ки, і на початку грудня 1919 р. більшовики знову оволоді­ли Києвом. Російський радянський уряд на чолі з Лені­ним, змінивши тактику, дав дозвіл на введення української мови в школах, установах, а також було оголошено, що незалежність радянської України визнається російським радянським урядом та партією. Ця тактика привернула на бік більшовиків багато селян і навіть інтелігенції. Радянофільські настрої охопили навіть українську еміграцію, яка почала підтримувати радянський уряд України. В.Винниченко, М.Грушевський та інші навіть закликали підтри­мати в Україні диктатуру трудового народу у формі селянсь­ко-робітничих рад.

За таких умов Дипломатична місія УНР у Польщі зверну­лася до польського уряду з пропозицією про укладення до­говору. 21 квітня 1920 р. між УНР і Польщею було укладено договір, за яким Польща мала надати українській стороні допомогу у звільненні Києва і Правобережної України від більшовицької окупації. У договорі, зокрема, зазначалося: «Уряд Польської Речі Посполитої, признаючи право Украї­ни до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на ос­нові умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом паном Симо­ном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки». Територія УНР зводилася до кордонів 1772 p., тобто до Польщі відходила вся Галичина, що викли­кало величезне незадоволення у цьому краї.

Значна частина УГА під командою генерала Кравса перей­шла кордон Чехії і там була інтернована, а частина її була інтернована на польській території. Коли у травні 1920 р. почався спільний похід військ Польщі і УНР на Україну, то галицькі військові частини не брали у ньому участі. Коли українська армія вела тяжкі бої з більшовицькою армією, Польща повела переговори з Москвою і 18 жовтня 1920 р. уклала перемир'я.

За ризьким мирним договором Польща визнала радян­ський уряд України. До Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Полісся, а у 1923 р. на конференції послів Франції, Великобританії, Італії і Японії у Парижі було вирішено пе­редати Польщі і Галичину.

За умовами ризького договору знекровлені рештки украї­нської армії були роззброєні і інтерновані в таборах на тери­торії Польщі.

Отже, уся територія України була окупована: Буковина перебувала під румунською окупацією, Закарпаття — під чеською, Галичина — під польською, Наддніпрянська Ук­раїна — польською і російсько-радянською.

Період з 1917 по 1921 рік був періодом утворення Україн­ської Держави і її боротьби за своє існування; це був період піднесення національної свідомості, об'єднання усього на­роду в одну велику націю, об'єднану прагненням розвивати свою культуру, традиції, соборну державу.

Українська Народна Республіка за формою правління була демократичною республікою. Центральні органи влади УНР весь час еволюціонували. Вищим законодавчим органом УНР на першому етапі її існування була Центральна Рада, яка складалася з 150 членів, делегованих різноманітними пар­тіями та організаціями від робітників, військових, коопера­торів, профспілок, а також національних меншин, що меш­кали в Україні. Очолював Центральну Раду голова.

Вищим виконавчим органом був Комітет Центральної Ради, перейменований з часом на Малу Раду, на чолі з головою, у якого було два заступники. Третій Універсал Центральної Ради юридично закріпив нову назву виконавчої влади УНР Генеральний Секретаріат. Генеральні секретарі відали галу­зевими відомствами.

У кінці квітня 1919 р. на засіданні Центральної Ради було обрано президента УНР. У той же день було ухвалено Кон­ституцію УНР. Державним гербом України був «тризуб» Володимира Великого, який символізував соборність україн­ських земель. Місцевими органами самоврядування були губернські, повітові та сільські комітети.

Коституція УНР гарантувала громадянам України різно­манітні права і свободи: свободу слова, друку, совісті, сво­боду пересування, недоторканість житла. Громадяни корис­тувалися правом об'єднуватися в суспільно-політичні орга­нізації, проводити страйки, їм гарантувалася таємниця лис­тування та інше. Конституція скасовувала смертну кару, тілесні покарання, а також такий вид покарання, як конфіс­кація майна.

Конституція проголошувала, що суверенітет належить усім -громадянам України. Своє суверенне право громадяни мали здійснювати через Всенародні збори України та місцеві орга­ни самоврядування. «Верховним органом УНР, — зазначаєть­ся в Конституції, — являються Всенародні збори, які безпо­середньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і фор­мують вищі органи виконавчої і судової влади УНР».

Вищий законодавчий орган УНР обирався загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуван­ням усіх громадян України. Активне і пасивне виборче пра­во наступало по досягненні громадянином 20 років. Всена­родні збори України очолює Голова, який має заступника.

До компетенції Всенародних зборів України відноситься прийняття законів, встановлення розміру стягуваних пода­тей, позики, оголошення війни, укладення договорів, вста­новлення одиниці міри, ваги і монети. Всенародні збори України формують вищий виконавчий орган — Раду Народ­них Міністрів.

Формує Раду народних міністрів Голова Всенародних зборів України. Склад Ради народних міністрів затверджується Все­народними зборами України. Висловлена Всенародними зборами України недовіра Раді народних міністрів веде до ^відставки всього уряду або окремого його члена. Двома третинами голосів Всенародних зборів України члени Ради на­родних міністрів можуть бути віддані до суду.

Найвищою судовою установою УНР був Генеральний Суд УНР, що складався з колегії, яка обиралася Всенародними зборами України на п'ять років. У ст. 67 Конституції УНР зазначалося:_; «Генеральний Суд є найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної влади».

Конституція УНР гарантувала кожній нації, що мешкає на території України, право на національну автономію і на ство­рення спеціального органу — Національного союзу, який користується законодавчими правами. У ст.75 Конституції УНР говориться: «Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як рівно і устрій установ, визначається постановою Установчих зборів даної нації, які разом з цим визначають і порядок змінення своїх постанов»... Вищим виконавчим органом Національного союзу є Національна рада, яка обирається Національ­ними зборами, і яка є відповідальною перед ними.

У період гетьманату вища державна влада зосереджувалася в руках гетьмана. Вищим розпорядчим органом була Рада міністрів, що складалася з галузевих міністерств, очолюва­них міністрами. Склад Ради міністрів затверджувався геть­маном. Гетьман також призначав губернських та повітових старост. Як правило, ці посади посідали місцеві поміщики, земські діячі або судді.

Необхідно зазначити, що гетьманський уряд працював досить інтенсивно. За період свого існування ним було ви­дано біля 300 законів.

Ще на початку серпня 1918 р. Рада міністрів ухвалила за­кон «Про Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Гетьма­на», у відповідності з яким вища влада у державі, за зазначе­них обставин, переходила до Колегії верховних правителів.

Ще до повалення влади гетьмана представники головним чином соціалістичних партій ухвалили, що вища влада в Україні має належати Директорії з п'яти осіб. Вища законо­давча влада мала належати Трудовому конгресові, що мав бути обраний «трудовим народом, без участі поміщиків та капіталістів». Проте поняття «трудовий народ» викликало гострі дискусії. До «капіталістів» і «поміщиків» було відне­сено всю інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів, педа­гогів середніх шкіл та інших. Користувалися виборчим пра­вом ті представники інтелігенції, що були безпосередньо зв'язані з народом: фельдшери, вчителі народних шкіл, дрібні службовці канцелярій тощо.

У період між сесіями Трудового конгресу вищу законодав­чу владу мала здійснювати Директорія у складі п'яти осіб (В.Винниченко, С.Петлюра, О.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко).

Вища виконавча влада належала Раді народних міністрів з квітня 1919 р. Рада народних міністрів почала приймати за­кони, а Директорія їх затверджувала. Влада на місцях нале­жала Трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелі­генції»;

У серпні 1920 р. ухвалою Ради міністрів було створено Урядову комісію для розробки проекту конституції Україн­ської держави.

Комісія, що складалася з 16 членів, розробила «Основ­ний державний Закон Української Народної Республіки», у відповідності з яким Українська держава була оголошена «самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським, на основах парламентаризму, устроєм». Усі громадяни України користуються широкими правами та свободами. Конституція проголошувала рівність грома­дян перед законом.

Вища законодавча влада, у відповідності з Конституцією, належить Державній раді, а до її скликання — Державному сеймові; вища виконавча влада належить Голові держави і Раді міністрів, а судова — незалежним судам.

У добу Центральної Ради вищою судовою інстанцією був Генеральний суд. У період існування гетьманату було ство­рено Сенат, як вищу судову інстанцію. Судові установи ство­рювалися у цей період на нових засадах.

Вищою законодавчою владою в Західно-Українській Народній Республіці була Українська Національна рада, очо­лювана головою. З січня 1919 р. голова Української Національної ради почав йменуватися президентом. У період інтен­сивних боїв з польською армією, коли почався відступ Ук­раїнської Галицької армії, президент набув повноважень диктатора.

Вища виконавча влада належала Державному секретаріа­тові, до складу якого входило 14 секретарів: з внутрішніх справ, зовнішніх справ, фінансів, військових справ, юстиції, торгівлі і промислу, земельних справ, шляхів, пошт і теле­графу, праці і суспільної опіки, суспільного здоров'я, осві­ти, віросповідання, публічних робіт.

Державним гербом ЗУНР був золотий лев на синьому полі, а після з'єднання ЗУНР і УНР — соборний Тризуб.

У відповідності з розпорядженням Української Національ­ної ради, замість скасованих старих місцевих органів влади у селах, містечках і містах обирали комісарів та їх дорадчі органи — так звані прибічні ради. У повітах обирали повіто­вих комісарів та повітові національні ради.

Розпорядженням Державного секретаріату на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів. До окружних судів обирався один суддя від 40 тис. жителів. Суд округу і повіту розглядав цивільні справи. Кримінальні справи розглядали створені у повітах трибунали у складі трьох суддів. Вищою судовою інстанцією у цивільних і криміналь­них справах був Вищий суд, а найвищою інстанцією — Най­вищий державний суд.

Важливим інститутом будь-якої держави є армія. Як за­значалося, Центральна Рада вважала, що Україні не потрібна була армія. Навіть після масової демобілізації Центральна Рада повільно формувала українське військо.

У розпорядженні Центральної Ради фактично була тільки Запорізька дивізія, що складалася з трьох піхотних полків, одного гарматного, одного кінного та одного інженерного полку. У дивізії нараховувалося 5 000 військовослужбовців. Існував також полк Січових Стрільців, що складався з га­лицьких полонених. Було створено також кіннокозачий полк Вільної України, студентський курінь та курінь учнів се­редніх шкіл. Союз визволення України створив з полонених українців у Німеччині дивізію Синьожупанників, а в Австрії було сформовано дивізію Сірожупанників.

На початку квітня 1918 р. Центральна Рада розробила план по створенню восьми корпусів піхоти та чотирьох кавале­рійських дивізій, що мали поповнюватися за територіаль­ним принципом. Але цей план Центральна Рада не змогла реалізувати.

Під час гетьманського перевороту дивізію Синьожупан­ників, Січових стрільців, курені студентів та учнів середніх шкіл роззброїли німці.

Гетьманський уряд почав реалізацію плану Центральної Ради по створенню української армії. Для підготовки мо­лодших командирів було розгорнуто спеціальні військові школи. В липні 1918 р. було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію. Тоді ж було вжито заходів для формування військових частин з козаків. З цією метою П.Скоропад­ський спеціальним універсалом відновив козацький стан, який було скасовано відразу після революції 1917 р. Козацт­во спочатку було відновлене в Чернігівській і Полтавській губерніях та на Слобідщині. До козацького стану належали нащадки козаків. До нього записували і всіх охочих.

Козаки кожної губернії складали кіш на чолі з кошовим отаманом. У кожному коші було декілька полків, очолюва­них полковниками. На чолі козацтва стояла Велика козаць­ка рада. Головою цієї Ради був гетьман.

Окреме місце займала Чорноморська флотилія, яка скла­далася з кораблів, захоплених німцями, а потім переданих Україні.

У цілому військові сили України були незначними. Геть­ман не проводив масову мобілізацію, оскільки боявся, що до армії попадуть збільшовичені елементи. Та до того ж і німці запевняли його, що для захисту України є достатньо німецьких та австрійських військ. Тому мобілізаційним пла­ном гетьмана передбачалося у жовтні 1918 р. призвати на службу 85 000, а у лютому 1919 р. ще 79 000 новобранців. Але і ці плани не були реалізовані.

Після повалення гетьманського уряду почалася стихійна організація армії Директорії. Вона формувалася перш за все на основі селянських повстанських загонів. Так звана Дніпровська дивізія, створена з повстанців Овруччини і Трипільщини, після наступу більшовицьких армій розпалася, а її залишки стали основою загону отамана Зеленого; на півдні Київська дивізія була піц керівництвом отамана Тютюнника і т.д. Покликані до життя революційним піднесенням, вони не відповідали вимогам регулярної армії, не дотримувалися суворої дисципліни. Звичайно, у таких загонах проявлявся патріотизм та геройство, але їх успіхи мали локальний ха­рактер, а стосовно єдності УНР вони завдавали більше шко­ди, ніж користі.

Для боротьби з більшовиками та іншими ворогами Укра­їнської держави Директорія мала створювати нову армію. Це їй частково вдавалося робити. Так, на польському фронті з колишніх військових службовців гетьмана було створено полк ім. Наливайка, Перший галицький полк з колишніх полонених галичан, чесько-український полк та два козачі курені. Разом із сірожупанниками вони згодом утворили другу Волинську дивізію.

На Поділлі було створено полк Кармелюка, полк Залізня­ка, кінні полки Чорношличників, Богуна, Ґонти, які разом з рештками деяких інших частин склали Подільську дивізію.

Усі військові частини весь час перебували у стані органі­заційних експериментів. Але, наприклад, Запорізька диві­зія, сірожупанники, бригада гайдамаків, корпус Січових стрільців, Селянська та Залізна дивізії завжди являли со­бою добре організовані з належною дисципліною військові частини і вони були ліквідовані тільки разом з Україн­ською державою.

Керівництво армією УНР спочатку перебувало в руках Військового Генерального секретаріату, а потім військового міністерства (секретарем, а потім міністром був Симон Пет­люра). У добу гетьманства існувало міністерство військових справ (очолював генерал Лігнав, а потім генерал Рогоза). Директорія зосередила керівництво збройними силами в руках головного отамана (С.Петлюра), якому підпорядкову­вався наказний отаман (генерал Осецький); який безпосе­редньо керував військовими операціями. Існувала також посада міністра військових справ. Спочатку це міністерство очолював генерал Греків, потім генерал Петрів і, нарешті, генерал Сальський, який був інтернований разом з армією УНР в Польші.

Західно-Українська Народна Республіка розпочала ство­рення власної армії у листопаді 1918 р. Ядром Української Галицької армії (УГА) були загони українських Січових

стрільців. Територія ЗУНР була поділена на Львівську, Тер­нопільську і Станіславську військові області, які, у свою чергу, поділялися на підокруги і повітові станиці. У відповідності з мобілізаційним планом Секретаріату з військових справ вво­дилася загальна військова повинність населення.

На початку 1919 р. УГА складалася з трьох корпусів₅ що складалися з трьох-чотирьох куренів кожен. Коли розпо­чалися військові дії, то кожен із трьох корпусів було по­ділено на чотири бригади, кожна з яких мала чотири ку­рені піхоти, полк артилерії, сотню кіннотників, саперів та допоміжні військові групи. У червні 1919 р. було створено четвертий корпус і розпочато було формування п'ятого корпусу. У березні 1920 року галицькі військові частини було влито до дванадцятої і чотирнадцятої більшовицьких армій, чим було формально ліквідовано існування УГА. Кількісний склад УГА становив від 15 000 до 75 000 військо­вих службовців.

Керівництво Українською Галицькою армією спочатку здійснювала Українська Генеральна команда, яка в листо­паді 1918 р. була перейменована на Начальну команду. Як уже зазначалося, керівництво всіма збройними силами, здійснювалося Секретаріатом з військових справ (полков­ник Д.Вітовський).

Джерелом права в УНР були звичаї, законодавчі акти Цент­ральної Ради, гетьмана та Директорії, а також акти царської Росії, що не протирічили новому законодавству, а також міжнародні договори, укладені УНР.

Найбільше було прийнято нормативних актів, що стосува­лися національно-культурного будівництва УНР.

Щоб підкреслити національний характер і державний су­веренітет України, Центральна Рада прийняла закон про українське громадянство, про вживання української мови в державних установах та школах, про заборону проведення мітингів і демонстрацій у першу річницю Жовтневої рево­люції. У добу Центральної Ради виникла ціла мережа укра­їнських шкіл і гімназій. Восени 1917 р. існувало 53 українські гімназії. Звичайно, це незначна кількість, але необхідно брати до уваги той факт, що педагоги, а також міське населення, що складалося головним чином з росіян, євреїв та русифі­кованих українців виступало проти українізації освіти. Не дивлячись на опозицію, міністерство освіти склало план широкої українізації школи, було засновано український університет в Кам'янець-Подільську та народні університе­ти в Києві, Харкові, Одесі. Було також створено Педагогіч­ну академію та Академію мистецтв у Києві.

У 1917 р. виходило 63 українські періодичні видання, було опубліковано 677 книжок українською мовою.

Гетьманський уряд не пішов по шляху ліквідації шкіл з російською мовою навчання. Він вважав за доцільніше відкривати нові українські школи та гімназії. Під кінець доби гетьманства в Україні нараховувалось 150 гімназій, які були відкриті не тільки в містах, а й селах. У тих гімназіях, де навчання проводили на російській мові, було введено обо­в'язкове вивчення української мови і літератури, україн­ської історії та географії.

У добу гетьманату було засновано Український історич­ний музей, Українську Національну бібліотеку. 24 листопа­да 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Ака­демії Наук. Першим її президентом був призначений геть­маном професор В.Вернадський. Гетьманський уряд звер­нув увагу на Українську церкву, яку ігнорували як Цент­ральна Рада, так і Директорія.

При гетьманському урядові існувало міністерство віроспо­відань, яке виступало за автокефалію церкви, але наткнуло­ся на широку опозицію з боку патріарха Руської православ­ної церкви Тихона, багатьох єпископів та значної частини населення. Проте гетьманський уряд наполегливо працював над створенням Української автокефальної церкви. На сесії Церковного Собору 12 листопада 1918 р. міністр віроспові­дань А.Лотоцький оголосив декларацію, в якій було зазна­чено: «В самостійній державі має бути і самостійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... Від імені уряду Української Держави маю за честь оголоси­ти його тверду і непохитну думку, що Українська церква має бути автокефальною».

Законодавство стосовно права власності, зокрема на зем­лю, весь час еволюціонувало. 31 січня 1918 р. українські есери розробили закон, що був ухвалений Центральною Радою. Цим законом скасовувалося право приватної власності на землю, норма земельного володіння не повинна була пере­вищувати 25 десятин. Цей закон призвів до конфліктів як у самій Центральній Раді, так і у суспільстві. Польські по­міщики Поділля та Волині вимагали відновлення поміщиць­кого землеволодіння і навіть створювали власні загони, з допомогою яких прагнули повернути землю. На Лівобережній Україні поміщики і заможні селяни на зборах ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон.

Коли німецькі війська прийшли на Україну, то рух замож­них селян і поміщиків за землю посилився. 25 березня 1918 р. на з'їзді партії Хліборобів-демократів було ухвалено резолю­цію про засудження політики Центральної Ради в аграрному питанні та поставлено вимогу повернути право власності на землю. Центральна Рада не тільки не поступалася, але й пішла на те, щоб зменшити кількість землі в господарстві. 26 грудня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон, яким усі поміщицькі землі передавалися селянам без будь-якого викупу.

Грамотою Гетьмана від 29 квітня 1919 р. було скасовано закон Центральної Ради про норму земельного володіння у 25 десятин і конфіскацію земельних володінь. Було створе­но Вищу Земельну комісію на чолі з гетьманом. У губерніях і повітах створювалися спеціальні земельні комісії, які мали вирішувати конфлікти, що виникали між поміщиками і се­лянами. У листопаді 1919 р. гетьманом було затверджено закон про проведення земельної реформи.

У відповідності з цим законом усі великі поміщицькі зе­мельні маєтності були примусово викуплені державою і роз­поділені між селянами не більше як по 25 десятин на госпо­даря. Ті ж поміщицькі землеволодіння, які мали культурне значення, вирощували племінну худобу, обслуговували цук­роварні тощо, не підлягали переділу. Такі господарства мог­ли мати до 200 десятин землі. Таким чином, земельна ре­форма гетьмана відкривала шлях до інтенсивного розвитку сільського господарства і юридично закріпила право при­ватної власності на землю.

Розділ VIII

Суспільно-політичний лад і законодавство

в Україні в період будівництва соціалізму

(1917-1935 pp.)

У відповідності з марксистсько-ленінським вченням про­летаріат не має своєї батьківщини, а тому він нібито не за­цікавлений у створенні національної держави. В.Ленін не­одноразово підкреслював, що основним завданням пролета­ріату Росії є об'єднання з пролетаріями всього світу і ство­рення держави диктатури пролетаріату у світовому масш­табі. Тому коли почалося національно-державне будівницт­во в Україні, то російські більшовики розцінили цей факт, як удар у спину пролетарській революції.

Фактично ж більшовики Росії, прикриваючись псевдореволюційними фразами боротьби за розпалювання проле­тарської революції у світовому масштабі переслідували за мету не тільки відновлення централізованої Російської імперії, а й включення до оновленої імперії нових територій і народів, що їх населяли.

Першу спробу захопити владу в Україні більшовики Росії здійснили 31 жовтня 1917 p., організувавши повстання в Києві. Але це повстання зазнало поразки. Присипляючи пильність Центральної Ради, ЦК РСДРП(б) 17 листопада 1917 р. визнав право України на самовизначення. Було прий­нято постанову «Про передачу трофеїв українському наро­дові», яку ніколи не було реалізовано. 16 грудня 1917 р. Маніфестом до українського народу з ультимативними ви­могами до Української Ради, голова Ради народних комі­сарів Росії В.Ленін оголосив війну Радянської Росії УНР. Як уже зазначшюся, «Маніфест» було приурочено до відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад. Проте з'їзд підтримав Централь­ну Раду, але частина делегатів, що була не згодна з йото-рішенням, виїхала до Харкова, де проходив третій з'їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. Об'єднавшись, вони про­голосили Україну Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Було створено Центральний вико­навчий комітет (ЦБК) у складі 41 особи та Народний секретаріат (12 осіб). Радянський уряд Росії визнав Народний сек­ретаріат і послав свої війська на Україну.

З'їзд проголосив Українську республіку «федеративною частиною Російської республіки». Для спільної дії з Радян­ською Росією ЦВК Рад України мав «негайно поширити на територію Української республіки усі декрети і розпоряд­ження Робітничо-селянського уряду федерації, що мають загальне для усієї Федерації значення».

Після розгрому більшовицьких військ Росії було створено Повстанське бюро у складі дев'яти осіб, яке мало займатися організацією повстань проти Центральної Ради. Головою «дев'ятки» був Н.Скрипник.

У липні 1918 р. в Москві було створено Комуністичну партію більшовиків України (КП(б)У) як складову і не­від'ємну частину Російської Комуністичної партії більшо­виків. КП(б)У на той момент нараховувала 4 364 члени, з 14 членів ЦК КП(б)У було тільки два українці — Затонський і Бутенко. З'їзд КП(б)У прийняв рішення про віднов­лення «революційного» об'єднання України і Радянської

У жовтні 1918 р. було проведено другий з'їзд КПб)У на якому було створено новий ЦК КП(б)У, до якого ввійшли такі «українці», як Йосиф Джугашвілі (Сталін), Артем, Єдштрайн, Квірінг, Закс, П'ятаков, Косіор, а також Затонський і Скрипник. Під керівництвом Сталіна, Антонова-Овсієнко та Затонського було створено так звану Раду укра­їнського фронту курського напряму. І коли в Україні розпо­чалося антигетьманське повстання, то 75-тисячна більшо­вицька армія пішла на Україну.

Було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П'ятаковим. Цей уряд було створено за постановою ЦК РКП(б). В.Ленін ще 29 листопада 1918 р. у телеграмі Главкому Вацетису писав: «С продвижением на­ших войск на запад и на Украину создаются областные вре­менные Советские правительства...

Это обстоятельство имеет ту хорошую сторону, что оно отнимает возможность у шовинистов Украины... рассмат­ривать движение наших частей, как оккупацию и создает благоприятную атмосферу для дальнейшего продвижения наших войск. Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение, и население не встречало бы их, как освободи­телей».

7 січня 1919 р. територія України, що входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українська Радянська Соціалістична Республіка.

Отже, так званий Радянський уряд України був створений ЦК РКП(б), і являв собою обласне керівництво «Південно-Західної Росії».

26 січня 1919 р. було створено новий уряд Радянської України на чолі з болгарином Х.Раковським, до якого ввійшли тільки три українці: Затонський, Скрипник і Ко­цюбинський.

На початку березня 1919 р. на третьому з'їзді КП(б)У було затверджено проект Конституції УРСР. Керував роботою 1 з'їзду, направлений ЦК РКП(б), Я.Свердлов. З'їзд зазна­чив, що для зміцнення держави диктатури пролетаріату і надання «трудящим широких демократичних прав і свобод», необхідно прийняти у загальному і в цілому Конституцію РРФСР. 14 березня 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад Конституцію РРФСР було прийнято як Конституцію УРСР. Четвертий Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив у Харкові з 16 по 28 травня 1920 р., у постанові «О государственных отношениях между УССР и РСФСР» постановив, що «УССР, сохраняя свою самостоятельную государственную Консти­туцию, является членом Всероссийской Социалистической Советской Федеративной Республики»... У постанові було зазначено, що «IV Всеукраинский съезд Советов с уверен­ностью ожидает приближения того времени, когда к феде­рации Советских Республик России и Украины присоеди­нятся новые союзники и образуют великую международную республику Советов».

Отже, під лозунгом «звільнення» України російські більшо­вицькі війська окупували її територію і за рішенням ЦК РКП(б) було створено «обласний» уряд України, а її терито­рія була включена до складу РРФСР. Тобто шляхом агресії держави, що мала назву РРФСР, було знищено незалежність Української держави — УНР.

Створення Радянського уряду України мало за мету завуа­лювати агресію РРФСР. Уряд України не мав права само­стійно вирішувати жодного важливого питання. Ще 19 грудня 1917 р. «для объединения действий существующих на Укра­ине советских органов» з урядом Радянської Росії ЦК РКП(б) призначив надзвичайним комісаром України Г.Орджонікідзе_; який зосереджував у своїх руках всю повноту влади. Ук­раїнська Червона Армія підпорядковувалась Головнокоман­дуючому Збройними силами РРФСР. Військове законодав­ство РРФСР також поширювалося на територію України. Шляхи сполучення, банківська справа також були підпо­рядковані наркоматам Росії. Було введено і спільне грома­дянство.