Розпад колоніальної системи в африці

Наприкінці Другої світової війни в Африці існувало лише чотири незалежні держави – Ефіопія, Ліберія, Єгипет та Південно-Африканський Союз (домініон Великобританії). Решту території Африки західні країни як і раніше вважали своєю заповідною зоною. Але самі африканці, відчувши свою силу, так вже не вважали. Реальну політичну вагу отримав Панафриканський рух. У зверненні V панафриканського конгресу в Манчестері у жовтні 1945 р., на якому були зібрані представники різних партій, профспілок, національних організацій з усіх регіонів Африки, було заявлено: “Усі колонії повинні бути вільними від іноземного контролю як політичного, так і економічного”.

Ступінь антиколоніальної активності африканських народів була неоднаковою в різних частинах континенту, але відзначалась вона повсюди.

У 1947-1948 рр. сталося велике антиколоніальне повстання на Мадагаскарі, але воно було придушене Францією.

Закінчилось поразкою і велике повстання, яке почалося в 1952 р. у Кенії проти англійських колонізаторів (воно отримало назву “мау-мау”). Це повстання носило характер своєрідної селянської війни, яка тривала більше 4 років.

В різних районах Африки мали місце великі страйки в містах, які проходили не тільки під економічними, а й під політичними гаслами. Найкрупнішими з них були страйки в Бельгійському Конго, Золотому Березі (зараз – Гана), Нігерії.

На політичній арені виникли нові політичні партії, які очолили боротьбу за незалежність,– Народна партія конвенту (Золотий Берег), Національна рада Нігерії та Камеруна, Демократичний рух Африки (діяв у більшості французьких колоній) та ін. Їхня боротьба поступово підривала позиції колонізаторів.

Першою державою на африканському континенті, яка домоглася незалежності, був Судан (з 1899 р. англо-єгипетський кондомініум). У 1951 р. парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та оголосив Судан частиною Єгипту. Після революції 23 липня 1952 р. в Єгипті 12 лютого 1953 р. була підписана англо-єгипетська угода про Судан, яка визнавала принцип самовизначення останнього. У грудні 1955 р. парламент Судану прийняв рішення про проголошення незалежності, це рішення було визнано Англією та Єгиптом, а 1 січня 1956 р. відбулася офіційна церемонія проголошення незалежності Судану.

Більшого розмаху досягла національно-визвольна боротьба у французькій колоніальній імперії. Особливо гострий характер вона носила в Марокко та Тунісі (формально в Марокко був султанат, а в Тунісі – правління бея).

1 листопада 1954 р. спалахнуло збройне повстання в Алжирі. Франція в цей час була зайнята війною в Індокитаї, тому Париж вирішив поступитися в Марокко і Тунісі, щоб сконцентрувати зусилля на Алжирі, де мешкало дуже багато французьких поселенців та були зосереджені найбільш значні економічні інтереси Франції.

2 березня 1956 р. Франція визнала незалежність Марокко, 7 квітня 1956 р. це ж зробила й Іспанія, яка контролювала північну частину країни. 29 жовтня 1956 р. за рішенням міжнародної конференції була ліквідована міжнародна зона Танжер й над ним був встановлений суверенітет Марокко.

20 березня 1956 р. Франція визнала незалежність Тунісу.

Але і в Марокко, і в Тунісі французький уряд намагався закріпити свою військову присутність, розглядаючи її як важель тиску на ці держави та засіб забезпечення флангів у діях проти алжирських повстанців. В Марокко, відповідно до протоколу, підписаному одночасно з Декларацією про незалежність, статус французької армії повинен був залишатись незмінним протягом перехідного періоду, межі якого не були визначені. У Тунісі Франція зберігла контроль над військово-морською базою в Бізерті та над тунісько-алжирською південною прикордонною зоною.

В Алжирі збільшувалась кількість французьких військ, була проголошена політика умиротворення (жорстокі розправи, масові каральні операції і т.ін.). Але опір не був зламаний. У серпні 1956 р. був створений керівний орган національно-визвольного руху – Національна рада алжирської революції, а вона, у свою чергу, 19 вересня 1958 р. в Каїрі проголосила незалежну Алжирську Республіку та утворила Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Ця боротьба знаходила підтримку з боку інших держав. Починаючи з 1955 р. на сесіях Генеральної Асамблеї ООН делегації країн Азії та Африки неодноразово ставили питання про Алжир. За трохи більше ніж два роки Тимчасовий уряд Алжирської Республіки був визнаний більше ніж тридцятьма державами.

В цілому алжирська війна серйозно послабила міжнародне становище Франції і стала джерелом великої внутрішньополітичної напруги, яка й призвела кінець кінцем до падіння IV Республіки.

Рух за незалежність приймав все більш широкі масштаби і в так званій “чорній Африці” (на південь від Сахари), хоча цей регіон вважався найбільш відсталою частиною Африки.

Першою тут досягла успіху англійська колонія Золотий Берег (після отримання незалежності – Гана).

У Гані Англія використала створену нею систему “непрямого управління”, що виглядало як уявне самоврядування. Після Другої світової війни тут було введено в дію дві конституції – в 1946 і 1951 рр. Відповідно до них обирались органи влади, але англійці намагались внести розкол в ряди національно-визвольного руху. В 1951 р. на виборах одержала перемогу Народна партія конвенту, і вже у 1953 р. парламент Золотого Берега почав вимагати від Великобританії визнання незалежності країни в межах Співдружності націй. Англія ще намагалась маневрувати. Але в умовах, коли її політика зазнавала краху і в інших частинах Африки (Кенія, Нігерія та ін.), а також після невдачі в троїстій агресії проти Єгипту в 1956 р., вона визнала за краще кінець кінцем поступитися.

6 березня 1957 р. Гана стала незалежною, а в липні 1960 р. вона була проголошена республікою.

Усі ці події підготували почву для повного руйнування колоніальної системи на африканському континенті.

З кінця 50-х рр. колоніальна система в Африці почала руйнуватися.

З 1958 р. з приходом до влади у Франції генерала Ш. де Голля змінилася ситуація в Алжирі. Своєму поверненню до влади де Голль був зобов’язаний політичній кризі, яка розгорнулася у Франції у зв’язку з війною в Алжирі та заколотом алжирських ультра. Де Голлю вдалося придушити заколот, після чого він взявся за реорганізацію колоніальної імперії. Він вважав неминучим надання незалежності колишнім французьким колоніям.

Спочатку де Голль пропонував перейти до асоціації з африканськими країнами.

У серпні 1958 р. був розроблений проект Конституції V Республіки, який передбачав створення Французької співдружності – єдиного політичного організму, який би включав до себе Францію та її колонії, які повинні були отримати статус автономних держав. Тоді ж де Голль здійснив поїздку по африканським володінням, під час якої закликав підтримати проект конституції.

У вересні 1958 р. водночас з прийняттям конституції у всіх французьких колоніях був проведений референдум з питання про те, чи бажають їх мешканці залишатися у складі французької співдружності, чи бажають вийти з неї. Тільки населення Гвінеї оголосило про свій вихід. З 1 жовтня 1958 р. Гвінея стала незалежною державою, у грудні того ж року вона була прийнята до ООН, а 15 січня 1959 р. незалежність Гвінеї була визнана Францією.

Протягом 1959 р. й інші французькі колонії висловили бажаня стати незалежними. З деякими з них Франція почала вести переговори про умови її надання. І в результаті в 1960 р. ще 14 колишніх французьких колоній в Західній та Екваторіальній Африці – Камерун, Того, Убангі-Шарі (зараз – Центрально-Африканська Республіка), Конго, Габон, Дагомея (зараз – Бенін), Нігер, Берег Слонової Кістки (зараз – Кот д’Івуар), Верхня Вольта (зараз – Буркіна-Фасо), Малагасійська Республіка на острові Мадагаскар, Французький Судан (зараз – Малі), Сенегал і Мавританія стали незалежними державами.

З усіма звільнившимися країнами Франція уклала угоди про співробітництво, які торкалися оборони, економіки, фінансів, вищої освіти, культури. В деяких державах ще деякий час знаходились французькі військові формування (Малі, Сенегал, Мадагаскар), які були виведені протягом 1961-1962 рр.

Тільки в Алжирі війна тривала. На відміну від інших французьких колоній там мешкало багато європейців (із загальної кількості жителів близько 9 млн. вони складади приблизно 1 млн.). Але і де Голль і керівники французької економіки розуміли, що ця війна безперспективна: для того, щоб використовувати робочу силу та природні багатства Алжиру (насамперед нафту), краще розв’язати конфлікт мирним шляхом. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше публічно визнав, що Алжир має право на самоврядування. Але мирному розв’язанню проблеми заважали заколоти ультраколоніалістів в Алжирі в 1960 та 1961 рр. Проте 18 березня 1962 р. була підписана угода між урядом Франції та Тимчасовим урядом Алжирської Республіки про надання Алжиру незалежності. 1 липня 1962 р. на референдумі з питання про надання незалежності Алжиру 99% населення Алжиру висловилось “за”. Ще раніше, у січні 1961 р., аналогічний референдум пройшов у Франції, де за надання незалежності Алжиру проголосували 75% взявших участь в референдумі. У підсумку 3 липня 1962 р. була проголошена незалежність Алжиру.

В цей же час розпадалася й британська колоніальна імперія в Африці. Цей процес з кінця 50-х рр. був передбачуваним, і до цього в Англії готувалися. У лютому 1960 р. прем’єр-міністр Г.Макміллан заявив в парламенті: “Бажаємо ми цього чи ні, але зростання національної самосвідомості народів є політичним чинником, з яким ми повинні рахуватися, тому що це факт, який стався, і його повинна враховувати наша національна політика”. Правда, на відміну від Франції, англійський уряд всіляко намагався відтягнути надання незалежності, щоб зміцнити свої позиції в майбутніх незалежних державах. Але це не завжди удавалося.

В Британському Сомалі у лютому 1960 р. на виборах отримала перемогу Національна ліга Сомалі, яка виступала за надання незалежності. У липні 1960 р. повинна була стати незалежною частина Сомалі, яка знаходилася під опікою Італії. В цих умовах уряд Великобританії погодився надати незалежність Британському Сомалі з 26 червня 1960 р. А 1 липня 1960. дві території злилися в єдину незалежну Сомалійську Республіку.

1 жовтня 1960 р. була проголошена незалежність Нігерії (взагалі 1960 р. увійшов в історію під назвою “року Африки”). В 1961 р. незалежність отримала С’єрра-Леоне, а в 1965 р. – остання англійська колонія в Західній Африці – Гамбія.

У Східній та Центральній Африці ситуація була більш складною. Тут міцні позиції були у білих поселенців, на яких Великобританія робила ставку.

Проте й тут розвиток національно-визвольного руху призвів до висунення вимог про незалежність. Першою із східно-африканських країн її домоглася Танганьїка (грудень 1961 р.), потім – Уганда (жовтень 1962 р.). В обої країнах до влади прийшли радикальні елементи національно-визвольного руху. У грудні 1963 р. Великобританія була вимушена надати незалежність островам поблизу східного узбережжя Африки – Занзібару і Пембе. У квітні 1964 р. на Занзібарі пройшла народна революція, яка скинула владу султану та проголосила Занзібар народною республікою, й тоді ж Занзібар об’єднався з Танганьїкою внаслідок чого була проголошена Об’єднана Республіка Танзанія.

Завзята боротьба за незалежність розгорнулася в Кенії. Вона призвела до того, що 12 грудня 1963 р. Кенія стала незалежною державою.

31 грудня 1963 р. була розпущена Федерація Центральної Африки, на місці якої з’явилися нові незалежні держави – у липні 1964 р. Ньясаленд (зараз – Малаві), у жовтні 1964 р. – Північна Родезія (зараз – Замбія). Тільки Південна Родезія продовжувала залишатись англійською колонією.

У 1966-1968 рр. домоглися незалежності три британських протекторати в Південній Африці – Бечуаналенд (зараз – Ботсвана), Басутоленд (зараз – Лесото) і Свазіленд, була проголошена незалежність острівної держави Маврікій в Індійському океані.

Таким чином, процес ліквідації британського колоніального панування був розтягнутий на 8 років, що було використано Англією для зміцнення своїх позицій: в деяких країнах до влади прийшли політичні діячі, які спиралися на підтримку Англії.

Значні події в цей період сталися в бельгійській колонії Конго. У січні 1959 р. там пройшли великі масові виступи за надання незалежності. Очолив боротьбу Конголезький національний рух (МНК) на чолі з Патріком Лумумбою.

У січні 1960 р. бельгійський уряд скликав у Брюсселі конференцію з розв’язання проблеми Конго. Не дивлячись на позицію сепаратистських рухів Конго, конференція висловилась за проведення загальних виборів до конголезького парламенту і створення конголезького уряду. Була досягнута домовленість про укладання між Бельгією та незалежним Конго договору про дружбу, допомогу та співробітництво, одна із статей якого передбачала збереження на території незалежного Конго бельгійських військових баз.

У травні 1960 р. у Конго відбулися вибори, на яких перемогу одержав МНК, а 30 червня офіційно була проголошена незалежність Конго (з 1971 р. – Республіка Заїр, зараз – Демократична Республіка Конго (Кіншаса)).

Проте сепаратистські угрупування своїми діями сприяли початку громадянської війни, в яку втрутилася й Бельгія. В результаті уряд розірвав договір з Бельгією і звернувся за допомогою до генарльного секретаря ООН.

Питання про розв’язання конфлікту в Конго неодноразово розглядалося Радою Безпеки ООН. До Конго були введені війська ООН.

Ситуація в країні загострилася після перевороту у вересні 1960 р., в результаті якого був скинутий уряд П.Лумумби. Він та його соратники у грудні 1960 р. були заарештовані, а в лютому 1961 р. – страчені.

Тільки наприкінці 1962 р. війська ООН завдали поразки основним силам сепаратистів. Остаточно криза в Конго була ліквідована наприкінці 1965 р., коли в результаті військового перевороту влада опинилася у головнокомандуючого конголезької армії генерала Мобуту. Він зміцнив свою владу, провів націоналізацію іноземних гірничо-рудних компаній, зміцнив економічну та політичну самостійність країни, реабілітував П.Лумумбу.

У 70-ті рр. розпалась португальська колоніальна імперія в Африці. Це багато в чому було зумовлено подіями в самій Португалії. 25 квітня 1974 р. там був скинутий фашистський уряд Каетану. Представники Руху збройних сил, які прийшли до влади, визнали право на самовизначення колоніальних народів як важливу частину процесу національного оновлення.

У серпні 1974 р. була укладена угода між урядами Португалії та Республіки Гвінеї-Бісау, незалежність якої була проголошена силами національно-визвольного руху роком раніше. Португалія визнала її незалежність та вивела свої війська. У вересні була підписана угода з Фронтом національного визволення Мозамбіка (ФРЕЛІМО) про припинення війни і визначена процедура передачі влади, а 25 червня 1975 р. була проголошена незалежність Мозамбіка. У липні 1975 р. незалежними стали Республіка Островів Зеленого Мису (зараз – Кабо-Верде), Демократична Республіка Сан-Томе і Прінсіпі.

Більш складною була ситуація в Анголі. Португальський уряд ще в серпні 1974 р. погодився надати Анголі незалежність. Але становище ускладнювалось розколом у національно-визвольному русі. Тільки у січні 1975 р. вони підписали угоду про єдність дій. Проголошення незалежності було відтягнуто у зв’язку з порушенням цієї угоди. Влітку 1975 р. почалася збройна боротьба між трьома основними угрупуваннями. З одного боку це був Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), який вів боротьбу проти колонізаторів з 1961 р. З другого – Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) та Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА).

11 листопада 1975 р. Тимчасовий уряд, до якого переважно входили представники МПЛА, проголосив незалежність Анголи. Але збройні сутички тривали. Допомогу уряду надавали кубінські добровольці, і сумісними зусиллями на початку 1976 р. їм вдалося одержати перемогу. 1 грудня 1976 р. Ангола була прийнята до ООН. Але боротьба між силами МПЛА та УНІТА не припинилась, вона тривала ще довгий час.

Тривала боротьба за досягнення незалежності продовжувалась у Південній Родезії, в якій при владі довго ще знаходилися сили, які спиралися на підтримку Великобританії. В результаті виборів 1980 р. там до влади прийшов Патріотичний фронт, який репрезентував чорну більшість, і 18 квітня у століці – місті Солсбері – був спущений британський та здійнятий прапор нової незалежної держави – Республіки Зімбабве (місто Солсбері було незабаром перейменоване у Хараре).

Протягом 70-х рр. процес ліквідації залишків колоніальних імперій Англії та Франції був практично завершений.

У червні 1976 р. Великобританія погодилась на утворення незалежної Республіки Сейшельські Острови. У липні 1975 р. Франція була вимушена надати незалежність Коморським островам, які знаходяться в Мозамбікській протоці.

Весною 1975 р. Париж опинився перед необхідністю вирішити питання про самовизначення Французької території афарів та іса (Джибуті), якій у 1967 р. була надана внутрішня автономія. На референдумі, який був проведений у квітні 1977 р., населення території висловилось за незалежність, а 27 червня 1977 р. була проголошена Республіка Джибуті.

Таким чином, до початку 80-х рр. тільки одна країна залишалась в колоніальній залежності – Намібія, і там ще довго тривала боротьба за незалежність.

Ця країна знаходилась під незаконним управлінням Південно-Африканської Республіки. Міжнародний суд в Гаазі ще в 1971 р. визначив, що ПАР не має юридичного права управляти Намібією. Рада Безпеки ООН декілька разів приймала рішення, які зобов’язували ПАР надати Намібії незалежність. Але влада ПАР не тільки відхиляли ці вимоги, а й посилили військові дії проти національно-визвольного руху, який очолювала Народна організація Південно-Західної Африки (СВАПО). Вони продовжували також збройні провокації проти сусідніх африканських держав, насамперед проти Анголи. Уряд Анголи в цих умовах звернувся за допомогою до Куби.

Активну підтримку визвольному руху СВАПО надавали Організація африканської єдності, Рух неприєднання, СРСР та інші соціалістичні країни.

Після тривалих переговорів між представниками Анголи, Куби та ПАР наприкінці 1988 р. була досягнута угода про те, що з 1 квітня 1989 р. почнеться перехід Намібії до незалежності, який буде супроводжуватися поетапним виведенням з Анголи кубінського військового контингенту. У листопаді 1989 р. в Намібії пройшли перші загальні вибори, які ознаменували встановлення незалежності нової держави в Південній Африці. Організація СВАПО одержала перемогу на виборах. У країні був сформований уряд на коаліційній основі разом з деякими опозиційними партіями.

Таким чином, остаточно в Африці була ліквідована колоніальна система.

Таблиця