Консерватизм і неоконсерватизм. Ідейним антиподом класичного лібералізму виступає ідеологія і відповідна політична практика консерватизму

Ідейним антиподом класичного лібералізму виступає ідеологія і відповідна політична практика консерватизму.

Консерватизм (лат.conservare — зберігати, охороняти) —політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму були сформульовані у працях Е.Берка, Ж. де Местра, Л. де Боналда. Ідеї всемогутності людського розуму і людської волі, безкомпромісної руйнації усталених порядків була протиставлена ідея виваженого ставлення до вікового досвіду надбань у сфері людських стосунків, традиційних стандартів суспільного життя та інституцій, які їх репрезентують. Консерватизм виступив, насамперед, проти принципу індивідуалізму та похідного від нього атомістичного тлумачення суспільства. Згідно з уявленнями консерватизму людське суспільство являє собою єдиний цілісний організм, в основі якого лежить трансцендентальне начало, а кожен індивід є часткою цього цілого. Тому індивідуальна свобода полягає не в можливості творити що заманеться, а в дотриманні законів розвитку суспільного життя, загальновизнаних традицій, норм. Вищою цінністю є не індивідуальна свобода, а людська єдність, оскільки індивід стає людиною тільки завдяки соціалізації. Отже інтереси суспільства вищі інтересів окремої особи.

Ідея традиціоналізму, нерозривного зв’язку поколінь та надбань різних історичних епох, укоріненість теперішнього в минулому, святість політичних, правових, естетичних, моральних тощо норм та цінностей – наріжна ідея консерватизму. На відміну від лібералізму, консерватизм основою суспільного життя вважає не громадянське суспільство, а державу, яка є суверенним утворенням божественного походження. Призначення держави – конструювати суспільство як цілісність, оберігати його від деформацій, захищати громадян від зазіхань одноплемінників та зовнішніх ворогів, обмежуючи водночас індивідуальні й корпоративні запити, прагнення й дії рамками права. Необхідною умовою злагодженого й стабільного функціонування суспільства є його ієрархізованість, визначення ролі і функцій кожного елемента соціальної структури, а злагода й рівновага всіх складових суспільства досягаються шляхом компромісів, орієнтацією на сукупний історичний досвід, повагою до наявних інституцій, норм, цінностей. Особлива роль у стабілізації суспільного життя відводиться сім’ї та релігії, оскільки саме вони відіграють провідну роль у формуванні людської особистості, моральної атмосфери у суспільстві, закладають духовні підвалини всього способу життя.

Вплив консерватизму на хід суспільного життя упродовж історії його розвитку то посилювався, то зводився нанівець. Остання відчутна втрата, нанесена тоталітарними режимами, спостерігалась після Другої світової війни. Боротьба проти тоталітаризму висунула на передній план традиційні ліберальні цінності: права людини, індивідуальну свободу, приватну ініціативу, плюралізм, народовладдя, парламентаризм тощо. Однак вже в 70-ті рр. надмірна лібералізація суспільного життя породила серйозні проблеми в усіх сферах. Духовна спустошеність, моральна деградація, інстинктивна поведінка набули загрозливого розмаху й підняли рейтинг і авторитет держави, права, моральних норм, дисципліни, релігійності, поваги до традицій тощо. Врахувавши уроки новітньої історії, консерватори сприйняли багато положень як ліберальної, так і соціал-демократичної ідеологій, що зумовило появу неоконсерватизму. Ідеологія неоконсерватизму збагатилась такими положеннями як визнання вільного ринку, державного регулювання економіки, соціальних реформ, конституціоналізму, парламентаризму, виборності, політичного й ідеологічного плюралізму тощо. Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці ХХст. («рейганміка», «тетчеризм»). Основну мету своєї програми неоконсерватори вбачають у побудові «консервативної держави добробуту» (І.Крістолл), хоча водночас виступають проти надмірної соціальної допомоги з боку держави, вважаючи її гальмом власної ініціативи громадян, стимулятором споживацьких настроїв. Безумовною заслугою неоконсерватизму є визнання фундаментального значення духовності у житті сучасного суспільства. Неперехідні духовні цінності визначають архітектоніку суспільного життя, виступають єдино надійними орієнтирами людської діяльності.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства вони надають моральному вдосконаленню людини. Основні течії консерватизму – традиціоналістська й патерналістська – виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Спільна мета постає як єдність інтересів держави і нації. Проте слід враховувати, що сучасне суспільство плюралістичне і кожен обстоює власну думку, від чого страждає нація і держава, але абсолютизувати громадську думку неможна, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Неоконсерватори є прихильниками елітарної демократії, оскільки вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до розбещеності та неслухняності громадян. Не заперечуючи свободу, правову державу, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії. У соціальній політиці неоконсерватори виступають за заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі має поширюватись тільки на тих, хто не має змоги працювати, а просування в бік соціальної справедливості розглядається як зрівнялівка, послаблення свободи.

Націоналістична ідеологія

Націоналізм(від лат. natio - народ) - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації нації у розв’язанні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного і духовно-культурного розвитку країни, традиціями, станом суспільної психології та специфікою довколишнього соціосередовища.

Така самоідентифікація відбувається на двох рівнях – етнічному і національному – і залежно від домінування якісних рис лише одного з них може проявитися як націоналізм агресивний, руйнівний, зоологічний або ж як націоналізм творчий, прогресивний, здатний створити сприятливі умови суспільному поступу (М.Бердяєв).

Протягом усього періоду існування в ідеологічній сфері СРСР доктрини інтернаціоналізму націоналізм трактувався як виключно негативне суспільно-політичне явище, оскільки цілеспрямовано увага акцентувалась виключно на етнічному варіанті його прояву. Так, націоналізм визначався як психологія, ідеологія, світогляд і політика соціальної субординації на етнічній основі, проповідь національної вищості та необхідності підпорядкування одних націй іншим.

Маючи свої змістовні витоки в політичній думці античності, сучасного звучання теорія націоналізму набула лише в нові часи, оскільки виконувала роль політики, ідеології та соціальної практики буржуазії в національному питанні і спочатку була спрямована на консолідацію нації в її антифеодальній боротьбі. Могутнього імпульсу націоналізм набув в епоху руйнування світової колоніальної системи і боротьби народів колишніх колоній і напівколоній за рівноправність у світових політичних і економічних відносинах. Сьогодні націоналізм поширений у всьому світі, має строкату палітру проявів у суспільному житті всіх держав, але набуває підвищеного соціального значення в багатонаціональних, поліетнічних країнах. Націоналізм є способом життєдіяльності народу на основі єдності трьох складових: 1) колективної саморефлексії (національної самосвідомості); 2) колективної волі (національних прагнень); 3) колективної дії (практики національного самоствердження). У такій якості націоналізм постає поліморфним і поліфункціональним феноменом, може виявлятись як певний політичний рух, як ідеологічна доктрина, явище масової психології, культурний рух тощо. Націоналістична ідеологія є ідейним центром, який узагальнює всі прояви національної активності, прагне максимально активізувати їх і спрямувати в одне річище загальнонаціональних інтересів. У сферу націоналістичної ідеології потрапляють усі зрізи суспільного життя, що складають єдиний, цілісний національний організм. Націоналізм, з поля зору якого випадає та чи інша важлива ланка життєдіяльності нації, не є повноцінним. Він виявляється практично неспроможним досягнути (принаймні у повному обсязі) бажаних результатів, реалізувати основну мету кожного націоналізму – забезпечити національну незалежність, самоствердження й розквіт нації.

Націоналізму властива підвищена різноманітність змісту, форм прояву, практичних завдань, на розв’язання яких він спрямований. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні, антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), так і більш «м’які» варіанти розпалювання національної ворожнечі, недовіри і конфліктів, для обґрунтування яких можливе фрагментарне використання наукових даних. Він проявляється і як великодержавний шовінізм, і як націоналізм малих народів, найсуттєвішою проблемою яких є етнічне виживання, уникнення насильницької асиміляції. Рис націоналізму набуває курс окремих країн на національне самозамикання, ізоляцію, автаркію. Націоналізм зарекомендував себе серйозною ідейно-політичною силою не тільки в країнах перехідного типу, фактично він руйнує класичний розподіл держав на високо-, середньорозвинуті та відсталі, проявляючись у кожному з них. Плюралістична природа націоналізму відбивається в існуванні кількох наукових підходів, які по-різному оцінюють його роль і значення в житті суспільства. Прихильники позитивного підходу вважають націоналізм виключно позитивним соціальним явищем, особливо на етапі зміцнення нації та утвердження національної державності, основою розвитку державницької свідомості й патріотизму. В руслі такого підходу націоналізм характеризується як «прогресивний», «науковий», «народний», «революційний» тощо. Проте прихильники негативного підходу (Дж.Актон, К.Поппер, А.Тойнбі, А.Сахаров, А.Ейнштейн, Р.Роллан)обґрунтували протилежну точку зору: націоналізм розглядається як реакційне явище, регрес у суспільному поступі, деструктивна сила, яка нездатна створити необхідні умови для взаємовпливу і взаємостимулювання різних політико-етнічних сил з метою досягнення спільної мети. Всі «гріхи», в яких звинувачують націоналізм його противники, можна звести до трьох основних: 1) націоналізм зазіхає на національну свободу, підпорядковує окрему особу (громадянина) цілому (нації), є, по суті, різновидом тоталітаризму; 2) націоналізм атомізує людство, прагне роздробити людську спільноту на самодостатні суверені утворення (нації); 3) націоналізм прагне піднести свою націю над іншими і цим розпалює національну ворожнечу. Проте, нація, на відміну від держави чи країни, постає там і тоді, де і коли з’являється гармонія індивідуального і загального, зникає суттєва відмінність між «моїм» і «нашим». Якщо держава, країна може існувати завдяки примусу, то нація – лише як наслідок вільного волевиявлення людей. Тому, насправді ніякої загрози не існує, а зовсім навпаки: тільки активна включеність індивіда в націотворчість перетворює його свободу із абстрактного права, порожнього принципу в наповнену змістом життєву реальність. Щодо звинувачення націоналізму у розпалюванні ворожнечі, то це наслідок ототожнення його з шовінізмом. Шовінізм – це ідеологія і політика, що спрямовані на вирішення певним народом (чи політичними силами, які його репрезентують) своїх проблем за рахунок утиску інших. Він може набирати відверто людиноненависницьких форм, коли прямо проголошується зверхність однієї нації та неповноцінність інших або їх принципова несумісність і звідси обґрунтовується необхідність експансії, геноциду тощо (німецький фашизм). А може реалізуватись у завуальованих формах, видаватися за «братерську допомогу», «інтернаціональний обов’язок», «непорушну дружбу» тощо (цю форму використовувала Росія, не відмовляючись від прямого експансіонізму). Націоналізм, на противагу шовінізму, завжди спрямований на вирішення внутрішніх проблем нації за рахунок її власних ресурсів або добровільної допомоги дружніх країн. Якщо шовінізм є однозначно негативним явищем, агресивним і руйнівним за своєю суттю, то націоналізм – це ідеологія і політика творчого конструктивізму.

Деяка обмеженість, надмірна категоричність, наукова некоректність вищезазначених підходів значною мірою заперечується критичним підходом (У.Сульцбах, Т.Неїрн, Дж.Блаут, Дж.Сорос). Відмова від оціночних суджень, обґрунтування націоналізму як політично нейтрального явища, що випливає з дихотомічного поєднання його конструктивного й деструктивного потенціалів, переконаність у можливості об’єктивації «вибухової» сили націоналізму в соціально-конструктивному руслі (прискорення модернізації, створення відкритого суспільства та ін.) сприяють підвищенню коректності й наукової продуктивності в осмисленні феномену націоналізму. Його варіантом є дуалістичний підхід (П.Альтер, Х.Сетон-Уотсон, Е.Сміт, Л.Снайдер), який теж ґрунтується на баченні інтегративно-дезінтегративної природи націоналізму, залежності варіантів його прояву від наявних політичних обставин.

Разом з тим, слід розрізняти націоналізм і національну свідомість (ці терміну були штучно синонімізовані протягом усього часу існування СРСР). Національна свідомість, враховуючи необхідність збереження національної самоідентифікації і в той же час співпраці з іншими націями в складних умовах виникнення наднаціональних завдань виживання всього людства, виконує позитивні суспільні функції, визначає умови і фактори їх реалізації. Повністю позбавити суспільно-політичне життя націоналістичних мотивів неможливо. Проте нормалізація економічних показників розвитку держави, мінімізація соціальної напруги, удосконалення демократичних норм та інститутів суспільства, припинення спекулятивної екстраполяції національних образ історичного минулого на сучасність, доповнення ірраціональних почуттів стосовно всього ненаціонального науковим розумінням єдності і взаємозалежності геополітичних процесів можуть розглядатися як необхідні умови позбавлення феномену націоналізму надмірної соціальної небезпеки з одночасним стимулюванням його позитивного впливу на суспільство.

Таким чином, націоналістична ідеологія постає не як абстрактна вимога національного відродження й самоствердження, а як поєднання конкретних програм економічного і соціального розвитку, бажаної моделі політичного режиму, концепції духовних засад життєдіяльності нації, принципів етнополітики, оборонно- та геополітичної доктрин тощо. Специфіка бачення проблем національного розвитку і шляхів, методів, засобів їх вирішення породжує різні типи націоналізму. Хоч варто підкреслити, що вибір стратегії внутрішнього розвитку не змінює сутності націоналістичної ідеології. Кінцева мета справжнього націоналізму – суверенітет і повноцінна життєдіяльність нації – залишається незмінною. Інша річ, що в діях конкретних політичних сил націоналізм може легко перероджуватися у шовінізм. Проте це вже свідчить про ущербність політичних сил, які піддалися шовіністичній спокусі, а не про недоліки самого націоналізму.