Політичні інститути та основи конституційного права індії
Республіка на півдні Азії, на півострові Індостан. Територія – 3287,6 тис. кв. км. Столиця – м. Делі.
Індія є найбільшою у світі демократичною федеративною державою, яка займає друге місце за чисельністю населення – 1 млрд. чол. (2000 р.). У країні нараховується 500 народностей і племен, які говорять на 1652 мовах і діалектах (на 1990 р.), зокрема хіндустанці, телуру, біхарці, бенгальці, маратхи, таміли, гуджаратці та ін.
Офіційна мова – хінді, однак у цій якості продовжує використовуватися й англійська мова. У доповненні до Конституції дається перелік 18 основних регіональних мов, які офіційно застосовуються в державному документоведенні.
Релігія – приблизно 87 % населення сповідує індуїзм, біля 11 % іслам, близько 2 % – християни.
Країна має величезні природні і трудові ресурси, колосальний інтелектуальний, науково-технічний потенціал і є одним із найперспективніших світових ринків[351].
Конституція Індії
Індія була в числі перших великих країн, що звільнилися після Другої світової війни від колоніальної залежності і створили власну оригінальну демократичну державність[352] і конституцію, стали об’єктами вивчення і, у певній мірі, зразком для наслідування іншим країнам, що звільнялися слідом за Індією. Політичний і правовий розвиток Індії став своєрідною моделлю, що втілила в собі багато характерних для афро-азійських держав рис, проблем і тенденцій[353]. Індійська Конституція за пів століття свого розвитку продемонструвала дивне поєднання типовості й оригінальності, модернізму і традиційності, а головне – уміння пристосовуватися до мінливих умов сучасного світу і досить ефективно забезпечувати розвиток цієї величезної, багатонаціональної, поліконфесійної, разнокастової та багатоликої країни.
Прийнята Установчими зборами в 1950 р. Конституція Індії підбила підсумок боротьби її народів за незалежність. Укладачі Основного Закону Індії, з одного боку, використовували ті державні інститути та інструменти, що вже були знайомі населенню й успішно працювали, а з іншого боку – вдалися до рецепції і пристосування до специфіки індійських умов положень багатьох конституцій інших країн. Саме тому в ній присутні статті, що виявляють схожість із відповідними положеннями Конституцій Великобританії, США, Ірландії, Канади, Австралії, СРСР, Веймарської Республіки, Японії, Бірманського союзу і деяких інших високорозвинених країн і країн, що розвиваються[354]. У цілому за змістом Конституції домінучим є вплив британської державно-правової доктрини.
У результаті прагнення охопити якомога ширше коло суспільних відносин Конституція виявилася, хоча і продуманою, однак однією з найбільших за обсягом систематизованих конституцій світу, місцями вкрай задеталізованою і досить складною за структурою. Обсяги Конституції Індії зумовлені, проте, не лише деталізованим характером викладу, але також і тим, що суб’єкти Федерації Індії (штати, за виключенням штату Джамму і Кашмір) не мають своїх конституцій і питання про їхній державний устрій віднесено до відання федеральної Конституції.
Ці удавано зовнішні риси визначили деякі тенденції подальшого розвитку індійського конституційного права: численність прийнятих виправлень; прагнення “індіанізувати” запозичені іноземні норми й ідеї; бажання, заміняючи деталі, зберегти концептуальну основу Конституції[355]; переплетеність власне конституційних норм із рішеннями Верховного Суду, прийнятими в порядку конституційного контролю, законами, що мають конституційне значення, звичаями, делегованим законодавством і т. д.
Конституція Індійської Республіки складається із Преамбули, біля 500 статей, об’єднаних у 25 частин, і 13 додатків.
Найважливішими характерними рисами індійської Конституції є: юридичне закріплення суверенітету Індійської Республіки (Преамбула); проголошення досить широкого (з урахуванням індійської специфіки) кола прав, свобод і обов’язків громадян (частини 3, 4, 4-А), що виконує роль однієї з основ демократичного політичного режиму у країні; встановлення парламентарної республіки (частина 5); утвердження специфічної форми федеративного державного устрою, який враховує національно-мовні особливості народів, що населяють країну, (частини 1, 6, 11, додаток 7); і сприяння міжнародному миру, справедливості й безпеці (ст. 51).
Конституція Індії засуджує експлуатацію, гноблення, сприяє проведенню у країні індустріалізації. В Основному Законі зроблена спроба забезпечити громадян гарантіями, які полягають у можливості звернення до Верховного Суду у випадку порушення прав і свобод, закріплених у частині 3 “Основні права”.
У результаті прийняття Закону про реорганізацію штатів 1956 р. і наступних змін Конституції федерація в Індії будується відповідно до мовного принципу та з використанням різних форм автономії. Для неї характерні високий ступінь централізації й детально розроблений інститут надзвичайного стану.
За способом внесення змін і доповнень Конституція Індії є змішаною (комбінованою). Більшість статей цього акту змінюються наступним чином: проект поправки ініціюється будь-яким членом Парламенту в будь-якій із його Палат. Після схвалення в кожній із Палат Парламенту (у Народній Палаті та Раді Штатів) 2/3 присутніх парламентарів, але більшістю від загального складу Палат, законопроект надходить до Президента, який зобов’язаний його підписати й опублікувати закон. Поправки до багатьох інших статей приймаються за гнучкою процедурою, тобто в той само спосіб, що і звичайне законодавство, а саме: простою більшістю присутніх у кожній із Палат. Положення Конституції, що вважаються найбільш вагомими, змінюються в найбільш жорсткий спосіб: після схвалення в Палатах (більшістю від їх складу) Парламенту, до передання Президенту, поправки повинні отримати схвалення не менше половини легіслатур штатів.
Оригінальним є і спосіб інтеграції поправок у текст Конституції, який частково нагадує американський підхід. Незначні за обсягом поправки безпосередньо імплементуються в текст Конституції в якості заміни статті чи доповнень до неї. Більш розширені поправки долучаються до Конституції у вигляді додатків.
Уявляється, що досить високий ступінь ефективності дії індійської Конституції забезпечується деякою мірою завдяки особливій гнучкості конституційного регулювання із застосуванням комбінованого гнучкого-жорсткого порядку її зміни[356]. Це стосується економічних відносин, складного правового статусу людини, різноманіття федеративних зв’язків, міжнаціонально-етнічних і мовних проблем, виборчого права, а також положення найбільш соціально вразливних прошарків населення з метою запобігання можливим соціальним потрясінням.
За півстоліття дії Конституція незалежної Індії зазнала досить глибоких змін або шляхом внесення поправок, або за допомогою судових тлумачень, або звичайного законодавства. Внесені за цей час доповнення істотно видозмінили структуру, текст і реальний зміст багатьох положень Основного Закону Індії. Як наслідок, загальна структура Конституції набула значної стрункості і збалансованості: у результаті скасування поділу штатів на нерівні за своїм положенням групи федеративна система була раціонально уніфікована, правовий статус громадян у конституційному документі набув дещо реалістичнішого змісту. Всього в Конституцію Індії було внесено більше 500 змін.
Використання Індією будь-якого позитивного конституційного досвіду відбило зростаючу взаємодію і взаємовплив правових, соціальних систем і культур у сучасному все більш єдиному світі. У Конституції проявилася загальносвітова тенденції до уніфікації конституцій, інституціоналізації політичних партій, посилення регулювання соціально-економічних відносин, пошуків правових інструментів досягнення суспільного компромісу, зросла виховно-культурна роль Основного Закону.
У Конституції Індійської Республіки та її наступному розвитку чітко простежуються дві суперечливі тенденції – реакційна й демократична. Вони породжені зіткненням і узгодженням інтересів різних класів, прошарків і груп багатоликого індійського суспільства й відбилися у складному переплетенні прогресивних та реакційних змін до Основного Закону. Ці зміни у процесі наступного судового тлумачення або застосування виконавчою владою, а також у процесі сприйняття своєрідною політичною культурою народів цієї країни часом набувають різних додаткових, іноді діаметрально протилежних відтінків.
Політичні партії Індії
Індія належить до числа країн із найбільшою кількістю політичних партій, а її партійна система за своєю структурою і функціями є найбільш розвиненою й диференційованою в порівнянні з іншими країнами, що розвиваються в афро-азійському регіоні. Особливості партійної системи Індії випливають насамперед із надзвичайно строкатого класового, національного, релігійного, кастового та соціального складу населення. Специфічною особливістю партійної системи Індії є домінування серед правлячих партій з лівою та лівоцентристською ідеологією[357], спричиненого крайньою значимістю проблеми бідності. Наявність як партій, визнаних у встановленому порядку всеіндійськими, так і десятків місцевих партій у штатах і союзних територіях викликає необхідність досліджувати систему партій у цій країні на двох рівнях – союзному рівні та рівні штатів. Так, у загальних виборах бере участь близько 300 політичних партій, серед яких до 10 – всеіндійських.
З моменту здобуття незалежності Індією до середини 60-х рр. ХХ ст. Індійський національний конгрес (ІНК) був партією, яка беззастережно домінувала в державно-політичному житті країни. З появою партії Сванантра виникли передумови до перетворення партійної системи у двопартійну, хоча вона залишалася багатопартійною з однією домінуючою партією. Тенденція до двопартійності чітко проявилася в 1977 р., коли Джаната парті (ДП) уперше перемогла на парламентських виборах і сформувала свій Уряд.
З того часу Джаната парті й ІНК кілька разів змінювали один одного біля керма влади, але до середини 90-х рр. ХХ ст. склалася ситуація, за якої вже жодна загальнонаціональна партія не може самостійно забезпечити собі стабільну більшість у Парламенті і, отже, утворити стабільний однопартійний Уряд. У подальшому типовою була ситуація, за якої велика всеіндійська партія може сформувати Уряд, лише створивши коаліцію з політичною силою меншого масштабу.
У фаховому середовищі висловлюється припущення, що Індія вступила в еру нестабільних коаліційних урядів. Партійна система, що склалася в сучасній Індії, не цілком відповідає традиційному для країн Заходу поняттю дво- або багатопартійної системи. З огляду на особливу роль регіональних партій, партій окремих штатів і специфічні традиції індійського політичного життя, партійну систему Індії можна назвати “поліблоковою” багатопартійною, оскільки вона являє собою боротьбу мінливих коаліцій, які складаються із загальнонаціональних (всеіндійських) партій, не здатних самостійно сформувати уряд, з регіональними партіями в різних комбінаціях[358].
Індійський національний конгрес (Індіри)[ІНК (І)] є однією з найсильніших, авторитетних і досвідчених партій у політичному житті Індії. Із січня 1978 р. частина ІНК, що була прихильна Індірі Ганді й відстоювала політичні принципи колишнього Конгресу, обрала собі нову назву.
Від свого створення в 1885 р. ліберальними діячами і представниками національної інтелігенції й до здобуття Індією незалежності ІНК відбивав інтереси досить широких прошарків індійського суспільства і фактично був офіційним прикриттям національного руху за незалежність, а не політичною партією у традиційному смислі цього слова.
До виборів 1977 р., незважаючи на ряд розколів, що нерідко призводили до дроблення крупних партій і утворення нових, ІНК залишався правлячою партією, діяльність якої позначена цілою низкою важливих перетворень у соціально-економічному житті країни.
Сучасний ІНК (І) – вільна коаліція усіх каст і релігій, що дотримується поміркованого лівоцентристського підходу у внутрішній політиці, а в зовнішній – принципу невтручання. Конгрес фінансується провідними індійськими індустріальними конгломератами. Партія проголосила власну концепцію “суспільства соціалістичного зразка” (схожу до західноєвропейської концепції соціальної держави), що передбачає мирне співробітництво різних прошарків населення при збереженні приватної власності й активному розвитку державного сектору. Вона виступає також за посилення секулярних тенденцій, проти релігійно-кастової й общинної ворожнечі, за територіальну єдність країни, боротьбу з безробіттям, бідністю, неграмотністю, у підтримку продовження ліберальних економічних реформ, миролюбної міжнародної політики.
Конгрес традиційно підтримує населення Центральної і Північної Індії та прилеглих до них територій Західної Індії. Більшість провідних лідерів Конгресу – уродженці цих територій. Серед дравідського населення Півдня Індії партія користується помітно меншою популярністю[359]. Членами партії є більше 10 млн. чоловік. Керівний орган партії – Комітет по роботі Конгресу, що складається із 20 чоловік.
Бхаратія джаната парті(БДП) є великою і зростаючою останнім часом партією правого толку, побудованою на релігійно-общинній основі. Партія об’єднала вихідців із колишньої релігійно-шовіністичної партії Бхаратія джан сангх. Вона виражає, насамперед, інтереси середнього класу, а також дрібних підприємців і землевласників. БДП проголошує підтримку курсу на подальшу лібералізацію економіки з наданням державної підтримки місцевим виробникам, виступає за відродження індуїстських цінностей і традицій, перебудову державного устрою за етнічною й лінгвістичною ознаками, реформу системи виборів, орієнтацію економіки на задоволення соціальних потреб населення, стабілізацію цін і забезпечення гарантованого продовольчого постачання населення, ліквідацію безробіття, поліпшення становища жінок і дітей, ліквідацію неграмотності, здійснення програм розвитку ядерної зброї як гарантії суверенітету Індії.
У внутрішній політиці партія декларує свободу та безпеку всім громадянам незалежно від віросповідання, а також ставить перед собою мету припинити у країні терористичну діяльність.
Зі здобуттям владних позицій відбувається певне коригування право-радикальних позицій партій у напрямку їх “центрування”. Однак у випадку провалу на виборах вони звичайно знову стають партіями прибічників індуського шовінізму.
Джаната дал є центристською партією і багато в чому схожа до ІНК, звідки вийшло більшість її членів. Ця партія виступає із критикою Уряду з таких питань внутрішньої політики, як рівень життя працівників найманої праці, ріст цін, безробіття, корупція й фінансові зловживання вищих чиновників. Партія виступає за зниження податків, списання боргів селян, підвищення пенсій, збільшення зайнятості, демократизацію внутрішнього життя країни. У програмних документах партії підкреслюється прагнення до єдності, вирішення національних, кастових, релігійних та інших проблем.
Індійський національний конгрес (соціалістичний) – (ІНК (с)) вийшов з ІНК у 1987 р. в результаті розколу партії й за своїм складом та організаційною структурою незначною мірою відрізняється від ІНК(І). Розкол відбувся в результаті боротьби за керівництво в ІНК. Партія широко використовує соціал-демократичну фразеологію, акцентує увагу на правах і свободах громадян.
Комуністичний рух у Індії нараховує біля десяти партій, що називають себе комуністичними, і є вкрай роз’єднаним. Комуністична партія Індії (КПІ), що виникла в 1925 р., займає досить стандартну, у основному ортодоксальну, позицію. КПІ керує масовими організаціями, що об’єднують біля 6 млн. чоловік, пропагує такі цілі як: підняття рівня життя працівників найманої праці, проведення земельних реформ, боротьбу проти безробіття, за єдність країни й демократичне вирішення національних, релігійних, кастових, мовних та інших проблем.
Комуністична партія Індії (марксистська) (КПІ (м)) утворилася в 1984 р. в результаті розколу комуністичного руху і в перші роки багато в чому була солідарна з лінією керівництва Компартії Китаю того часу. До початку 90-х рр. ХХ ст. партія відмовилася від підтримки лівого екстремізму й зайняла більш помірковані позиції. Особливо сильні позиції КПІ (м) у штатах Західна Бенгалія та Керала.
У політичній системі Індії досить широко представлені організації економічної еліти, що провадять у життя свої інтереси за допомогою лобізму й інших методів. Головною організацією великого бізнесу є Федерація індійських торгово-промислових палат(ФІТПП), у рамках якої питаннями праці та заробітної плати відає Всеіндійська організація роботодавців. Інша важлива організація великого бізнесу – Об’єднані торгово-промислові палати Індії(ОТППІ). Вони представляють асоціації підприємців, куди входить як місцевий, так й іноземний капітал.
Специфіка багатоукладної економіки країни, у якій усе ще широко використовується ручна праця й поширене кустарне виробництво, відображена у Федерації асоціацій дрібної промисловості, що нараховує 70 тис. членів.
Основними і наймасовішими організаціями найманих працівників у політичній системі Індії є професійні спілки. За роки незалежності чисельність профспілок у країні виросла в кілька разів і досягла, за офіційними даними, 5,4 млн. чоловік, а за даними профспілок – 12,5-13 млн. членів. Число зареєстрованих профспілок складає близько 36 тис. При цьому галузевих профспілок в Індії майже немає. Звичайно створюються профорганізації на рівні фабрик. Членами профспілок в Індії є не більше 1/4 або 1/3 найманих працівників.
У цей час у Індії існує п’ять національних профспілкових центрів, два з яких найважливіші. Індійський національний конгрес профспілок(ІНКП) спирається на реформістські концепції ІНК(І) про будівництво “демократичного соціалізму” в Індії, зорієнтований на мирне співробітництво праці й капіталу, засноване на ідеології “ненасильства”, виступає із загальнодемократичними гаслами. У ньому нараховується близько 4 млн. членів. Всеіндійський конгрес профспілок(ВІКП) поєднує понад 3,5 млн. членів. ВІКП ставить своєю метою обмеження діяльності монополій, розвиток державного сектору, скорочення тягаря податків на найманих працівників, підвищення їхньої заробітної плати, посилення єдності дій профспілок, активно пропагує ідею миру. Великий вплив на ВІКП має Комуністична партія Індії.
Серед об’єднань працівників найманої праці у сфері сільського господарства вагому роль грають Всеіндійський селянський союз і Всеіндійський союз сільськогосподарських працівників.