Основні тенденції соціально-економічного і політичного розвитку України у першій половині ХІХ століття
Українські землі, позбавлені власної національної державності, перебували на початку ХІХ століття у складі двох потужних мультинаціональних держав – Австрійської й Російської імперій. Соціально-економічне життя і політичні процеси у Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях розвивались у контексті офіційної політики імперських урядів цих країн. Одним з ключових питань буття українців Російської імперії було селянське, стан аграрних відносин в країні загалом.
Царський уряд розумів, що без полегшення становища селян держава не зможе стабільно і безпечно існувати. Проте для розв'язання селянського питання було обрано шлях поступових, часткових перетворень усталеної системи взаємозв'язків селян і поміщиків.
У 1801 р. російський імператор Олександр І видав указ, який давав право купецтву, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі та вести на цих землях господарство, використовуючи найману працю. Указ порушував монополію дворян на володіння землею. 1803 року цар видав указ про «вільних хліборобів», що надавав поміщикам право відпускати селян на волю з землею, якщо при цьому було досягнуто взаємної згоди. Звільнені селяни, у відповідності до цього указу, переводилися до нового стану, який займав проміжну позицію між державними та поміщицькими селянами. Вже 1817 р. було здійснено спробу домовитися з поміщиками Полтавської та Чернігівської губерній про скасування кріпосного права за умови, що селяни отримають особисту свободу, але залишаться без землі. Всі наступні проекти селянської реформи розроблялися таємно, проте так і залишилися на папері. Переважна більшість дворян Російської імперії рішуче виступала проти скасування кріпосного права й погодилася на це лише 1861 р., після значного тиску «згори».
На початку XIX ст. основними формами розвитку промисловості на території Російської імперії було дрібне, здебільшого селянське, виробництво та мануфактури. У 1818 р. підтверджено дозвіл представникам усіх станів засновувати промислові підприємства, що сприяло зростанню приватного підприємництва й виробництва, заснованого на вільнонайманій праці. Отже, на тлі сільського господарства, що невпинно деградувало, у першій половині XIX ст. в економіці Наддніпрянської України поступово розпочався промисловий переворот. Конкретним його проявом стало зведення машинобудівних заводів, застосування в промисловості нових механізмів, наприклад, парових двигунів тощо. Якщо в 1825 р. в Україні було лише 6,5 тис. фабрик і заводів, то в 1860 р. їх кількість становила вже понад 22 тис. Разом зі значним розширенням промислового виробництва помітно зменшилася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств.
Поряд з поміщицькою та купецькою розвивалася й державна промисловість. У першій половині XIX ст. вже працювали Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х рр. ХІХ ст. почала інтенсивно розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу.
Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників в Україні збільшилася з 10 тис. до 115 тис. Спочатку на підприємствах були зайняті кріпосні селяни, але поступово кріпосницька праця витісняється продуктивнішою — вільнонайманою. До 1861 р. кількість вільнонайманих робітників у промисловості становила 54%.
У середині XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Помітно зросли суми зосереджених в їхніх руках капіталів.
Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Внаслідок цього в Україні:
• розширився внутрішній ринок;
• помітно зросли обсяги як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі.
Наприкінці 50-х рр. XIX ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких протягом 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис.
Тогочасне купецтво України за національним складом було дуже неоднорідним, його більшість становили росіяни, але поруч з ними з'явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися, зокрема, брати Яхненки.
Незважаючи на відчутні позитивні зрушення в розвитку української економіки в першій половині XIX ст., вона все-ж таки розвивалася повільніше порівняно з економічним зростанням Росії. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який бачив в Україні, насамперед, ринок збуту для російської промисловості, тому не допускав вільного інтенсивного розвитку її продуктивних сил.
На початку XIX ст. інші етнічні українські землі - Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона набула відверто колоніального характеру і була спрямована на те, щоб Галичина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинених західних промислових районів Австрії.
Імперська влада цілком свідомо гальмувала розвиток західноукраїнської промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х рр. XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ще перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Внаслідок цього в галузях промисловості були зайняті лише 150 тис. осіб, що становило близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Галичини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі — нафтовидобувній промисловості. Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської промисловості - гірничої, лісової, шкіряної тощо.
Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток Західної України. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже 100 підприємств мануфактурного типу. Однак період тимчасового економічного піднесення вже наприкінці 20-х рр. змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами:
· встановленням великих податків;
· позбавленням пільг та держаних субсидій;
· дискримінацією крайових виробів на австрійських ринках.
Зазначимо, що лише в 30 - 40-х рр. ХІХ ст. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. У містах Східної Галичини працювало лише 50 промислових підприємств, а перші парові машини з'явилися в краї тільки у 1843 році.
Серед різних промислових галузей Галичини найрозвинутішим було ґуральництво (винокуріння), на західноукраїнських землях воно набуло величезних розмірів. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. тут зосереджено понад 50% усіх ґуралень Австро-Угорщини. Австрійська влада, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні багатства краю, не проявляла належної турботи про місцеве населення. Тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14-16 годин на добу. На дуже низькому рівні перебувала охорона здоров'я та праці, а також техніка безпеки робітників.
Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично-заводською промисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне мануфактурне виробництво на кінець першої половини XIX ст. з року в рік деградувало й занепадало. Тісно пов'язана з розвитком промисловості торгівля теж була слабо розвинутою. У Галичину ввозилося товарів на суму в 10 разів більшу, ніж вивозилося.
Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й економічний розвиток західноукраїнських земель у цілому. Основною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. Переважна більшість найкращих земель належала поміщикам, державі та церкві. Селяни змушені були відробляти панщину, сплачувати данину та чинші. Тяжким тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку), право пропінації (примушування селян брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише тих повинностей, що ретельно обліковувалися, становила 84,7% річного прибутку селянських господарств. Внаслідок цього власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних життєвих потреб його сім'ї. Чи не найгіршим було становище селян у Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.
Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала довгих 14 років. При цьому в імперській армії служило не менше 80 тис. галичан, а за часів наполеонівських воєн Галичина надіслала до австрійського війська 100 тис. рекрутів.
Нещадна кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й свавіллям поміщиків та управителів панських маєтків. Вони могли забирати селянські земельні наділи, ув'язнювати, заковувати в кайдани, жорстоко катувати залежних від них селян. Загрозливе малоземелля західноукраїнських селян, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжке кріпосницьке гноблення зумовлювали деградацію селянських господарств, злидні, голод і вимирання сільського населення, особливо в період стихійних лих. У неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, у Бессарабію.